Раді Вас бачити!

Кайден

Я зрозумів, що на нас чекає щось справді неординарне, коли Арден раптом зблід, як полотно.

Арден. Людина, яка свого часу пережила падіння прадавніх королівств, криваву війну вищих магів, руйнівне відкриття Воріт і безперервні витівки Рейнара. Тому якщо вже він виглядав так, ніби понад усе мріяв негайно зникнути або вистрибнути крізь вікно на веранді, то проблема була справді серйозною.

— Хто це завітав? — тихо запитав я, напружуючись.

Рейнар стояв поруч і повільно тер перенісся:

— Зараз сам усе побачиш.

Мені геть не сподобалася його передчувальна усмішка. Із дверей садиби вже виходила Соломія — цікава, як завжди, і абсолютно не готова до того розгалуження подій, яке мало ось-ось статися.

— Якщо це черговий родич із мого заплутаного минулого, то я здаюся й іду спати, — повідомила вона, спускаючись сходами.

— Цілком справедливе рішення, — погодився Рейнар.

— Не допомагай мені своїми коментарями!

— Не можу втриматися, це понад мої сили.

У дворі скрипнула залізна хвіртка, потім ще раз і вже за секунду на вистеленій камінням доріжці з'явилася гостя.

Вона була висока, світловолоса у темно-синьому мандрівному плащі з дорогого сукна. На вигляд їй можна було дати років тридцять, хоча в нашому магічному світі зовнішність рідко віддзеркалювала справжній вік.

Поруч із нею крокував Люціан. Вигляд він мав такий, ніби його силоміць змусили брати участь у цій дивній виставі. Це було кумедно.

Жінка зупинилася, поглянула на Соломію і завмерла на одну коротку секунду, а потім повільно, втомлено видихнула:

— Ох…

Соломія миттєво насупилася, згортаючи руки на грудях:

— Що "ох"?

— Тепер я нарешті розумію, чому вони всі довкола тебе божеволіють, — мовила незнайомка, розглядаючи її з голови до ніг.

— Перепрошую?..

— Ти неймовірно схожа на свою матір.

Соломія щиро, розпачливо застогнала:

— Дякую, звичайно, але може для початку ви б представилися!

Рейнар поруч прямо-таки зареготав у голос, навіть я з великим зусиллям утримався від усмішки.

— Боги свідки, — здушено витиснула дівчина. — Ви вже не перша, хто мені про це говорить.

— В що ти хотіла, — підхопив дракон.

— Ви що, усі заздалегідь домовилися?!

— Ні, дівчинко, — похитав головою Арден.

— Тоді чому геть усі першим ділом торочать мені одне й те саме?!

— Бо це незаперечна правда, — м'яко мовила гостя.

— Я вже втомилася від вас усіх, — пробурмотіла Соломія.

— Неправда, — хмикнув я.

— Частково правда, — виправилася вона.

— Оце вже значно ближче до істини.

Незнайомка легко посміхнулася і я помітив, що Соломія неусвідомлено, ледь помітно посміхнулася їй у відповідь, наче поруч із цією світловолосою жінкою з її душі раптом спала частина важкого тягаря.

— Я Аеліна, — представилася гостя, роблячи крок уперед.

— Соломія… — дівчина загаявся на секунду. — Хоча ви й так знаєте.

— Так, я знаю.

— Це вже починає справді лякати.

— Цілком розумію тебе.

Аеліна стиха засміялася і від того сміху на подвір'ї ніби стало тепліше — так, ніби вона принесла із собою порцію лагідного сонця, а потім сталося те, чого не очікував ніхто з присутніх.

Соломія раптом розширила очі, придивляючись до її обличчя:

— Зачекайте… А адже я пам'ятаю вас!

На подвір'ї запала тиша, Аеліна заніміла на місці, Арден і Вельмора завмерли, а Люціан лише тихо, важко видихнув.

— Що ти сказала? — перепитала світловолоса жінка.

— Коли мітка спалахнула золотом… у мене було видіння, в якому була мама, коли я була зовсім маленькою і там були ще люди. Одна з жінок… це були ви. Я бачила вас тоді!

Вираз обличчя Аеліни змінився миттєво. Легка усмішка розтанула безжалісно, а в очах з'явилося щось глибоке й невимовно сумне.

— Так, — стиха мовила вона. — Я була там у той день.

Соломія мовчала і я бачив, як вона гарячково намагається зіставити всі уламки своєї заплутаної історії аби скласти їх у єдину картину, але цих уламків було занадто багато для будь-кого.

Пізніше, коли сонце вже почало ховатися за високі крони лісу, малюючи на воді золотаві смуги, а всі мешканці будинку нарешті розійшлися по кімнатах, я сидів на старому дерев'яному причалі біля озера. Сам, принаймні, так мені здавалося, поки позаду не пролунали знайомі, легкі кроки.

— Я так і знала, що знайду тебе саме тут, — пролунав тихий голос.

Я навіть не обернувся, продовжуючи дивитися на гладь води:

— Радий тебе бачити. Я думав, що ти вже пішла відпочивати.

— Я хотіла, але вирішила спочатку прогулятися, — вона підійшла ближче.

— Це добре, зможемо трошки ще побути разом.

— Я також рада, що зустріла тебе.

Вона сіла поруч на причал настільки близько, що я відчув ніжний аромат її волосся. Польові квіти, сонячне тепло й ще щось невловиме… щось, що належало виключно їй.

Я завзято дивився на вечірнє озеро, бо чітко розумів, що якщо подивлюся на неї зараз, це буде величезна помилка.

— Ти сьогодні якийсь дивний, Кайдене, — тихо мовила вона, бовтаючи ногами над водою.

Я пирхнув:

— Тільки сьогодні?

— Добре, — засміялася вона. — Завжди дивний.

— Оце вже куди чесніше.

Вона знову усміхнулася, я побачив це бічним зором і від цього всередині все згорталося у вузол.

— Про що ти думаєш? — запитала дівчина після короткої мовчанки.

Я мовчав вже занадто довго і Соломія запитала:

— Кайдене?..

— Про тебе, — видихнув я.

Прокляття. Я взагалі поки не планував говорити цього вголос. Соломія поруч завмерла, я теж затамував подих, проте тепер уже точно було пізно повертати назад.

— О… — ледь чутно мовила вона.

— Неймовірно красномовно, — процідив я.

— Я поки не знаю, що сказати.

— Я, якщо чесно теж, бо мені важко останнім часом висловлюватися, особливо, коли ти поруч.

— Ти просто нестерпний.

Я нарешті обернувся й подивився на неї, це було даремно, тому що вечірнє сонце заплуталося в її темному волоссі, тому що вона дивилася просто мені в очі без страху, але із дрібкою ніжності, тому що весь світ навколо звузився до кількох сантиметрів між нашими обличчями.

— Кайдене… — прошепотіла вона тихо, майже беззвучно.

І, боги свідки, мені не варто було подаватися вперед, але я нахилився, а вона не відступила ні на крок, ні на подих, очікуючи мого дотику. І саме цієї миті за нашими спинами пролунав бадьорий голос Рейнара:

— Якщо я зараз тихо піду геть, ви мене не вб'єте?

Я заплющив очі, стримуючи важке зітхання, Соломія тихо й розпачливо застогнала, а десь збоку абсолютно беземоційний, холодний голос Люціана додав:

— Ні. Спочатку ми тебе просто гарненько відгамселимо.

І вперше у своєму житті я був на всі сто відсотків згоден із Люціаном.