Раді Вас бачити!

Кайден

Я зрозумів, що щось не так, ще до того, як задрижали тіні. Соломія стояла біля плити, тримаючи в руках дерев’яну лопатку, і сперечалася з Рейнаром про те, чи можна вважати її сніданок їстівним.

— Воно чорне, — драматично заявив той.

— Це скоринка.

— Це попіл.

— У тебе просто немає смаку.

— У мене є інстинкт виживання.

І саме в цей момент повітря в кімнаті різко зважчало. Я миттєво напружився, а тіні біля стін сіпнулися. Рейнар теж замовк — різко, без жартів. Дівчина одразу це помітила.

— Що сталося?

Я не відповів, бо вже чув кінські копита десь далеко, але її з було занадто багато для випадкових мандрівників. Прокляття. Друг повільно випростався:

— Скільки?

Я прислухався.

— Не менше шести.

— Це погано?

— Так, — одночасно відгукнулися ми з Рейнаром.

Соломія поклала лопатку на стіл і я побачив у її очах не просто тривогу, а справжній страх. Це цілком нормальна реакція. Я підійшов до вікна, вдивляючись у засніжений ліс.

Темрява біля ніг уже нервово ковзала підлогою, реагуючи на моє роздратування. Ненавиджу це. Ненавиджу, коли магія починає поводитися так, ніби має власні емоції.

— Це ті, хто мене шукає? — тихо запитала Соломія.

Я стиснув щелепи:

— Можливо.

— Кайдене, — голос Рейнара став нижчим, серйознішим. — Якщо це мисливці Ради…

— Я знаю.

У кімнаті за запала тиша і я відчував її погляд на собі. Він був напружений і наляканий. Боги, це сильно дратувало, тому що ще кілька днів тому мене взагалі не мусило хвилювати, що якась дівчинка з іншого світу чогось боїться, а тепер я готовий був убити кожного, хто спробує її торкнутися. Це дуже погано для мене.

— Може, мені просто… піти? — раптом тихо мовила Соломія.

Я різко обернувся. Вона стояла посеред кухні, маленька в моїй темній сорочці, зі скуйовдженим волоссям і дуже серйозним обличчям.

— Що?

Вона нервово склала руки на грудях:

— Через мене у вас проблеми. Якщо я піду, вони ж не чіпатимуть вас?

Рейнар тихо вилаявся собі під ніс, а в мене всередині щось неприємно стиснулося.

— Соломіє, — надзвичайно спокійно промовив я, — ти зараз навіть до воріт сама не дійдеш.

— Це було дуже грубо.

— Це було чесно.

Вона насупилася і чомусь саме це трохи вгамувало напругу в грудях. Боги, у неї навіть ображений вигляд милий.

Рейнар глянув на мене так, ніби прочитав мої думки. Я одразу кинув на нього попереджувальний погляд: "Не смій."

Він ледве стримав усмішку. Ідіот. Гупіт копит ставав гучнішим. Це означало, що вони вже близько. Соломія теж це почула — я побачив, як напружилися її плечі.

— Що мені робити?

Я кілька секунд дивився на неї і дуже чітко усвідомив, що я не хочу, щоб вона боялася. Не тут і не поруч зі мною. І знову небезпечна думка.

— Нічого, — тихіше сказав я. — Просто залишайся за моєю спиною.

Її погляд на мить затримався на моєму обличчі і щось у ньому змінилося, ніби вона повірила. Прокляття. Рейнар демонстративно закотив очі:

— Ви двоє все ще будете дивитися одне на одного чи ми все ж переживемо напад?

— Замовкни, — одночасно зрізали ми із Соломією.

На секунду запала тиша, а потім вона тихо пирхнула і навіть я не зміг стримати ледь помітної посмішки. Боги, ми всі приречені.