Раді Вас бачити!

Соломія

Зрозуміти, що сталося щось жахливе, можна було й без слів. Достатньо було глянути на Кайдена.

Він зблід і це був не просто переляк чи здивування від раптової появи гостя — так бліднуть люди, які віч-на-віч зіштовхнулися з власним прадавнім кошмаром або побачили привида.

Бібліотека занурилася в гнітючу, майже відчутну на дотик тишу. Вона стала настільки густою, що я чула рвучкі удари вітру про шибки, потріскування ґнітів у свічках і те, як Рейнар поруч зі мною на секунду затамував подих.

Незнайомець у важкому плащі поводився дивовижно спокійно. Здавалося, він навіть не помічав, що своєю появою перетворив повітря в кімнаті на готову вибухнути порохову бочку.

— Минуло чимало часу, Кайдене, — озивно промовив він.

Його голос звучав м'яко, навіть із відтінком удаваного тепла, від чого шкірою пробіг мороз.

Я перевела погляд на Кайдена. Він закам'янів, застигши непорушно, і лише темрява біля його ніг почала повільно, розливатися по підлозі, мов чорне залізо.

— Ні… — ледве чутно видушив він із себе.

Гість ледь помітно посміхнувся:

— Боюся, що так.

Рейнар поруч зі мною різко та стиха вилаявся.

— Ти ж помер.

— Радий бачити й тебе, Рейнаре, — спокійно відгукнувся чоловік.

— Ні, без жартів. Ти ж загинув у нас на очах.

— Як бачиш, я цілком впевнено стою на власних ногах.

— Боги, він навіть патякає в тій самій дратівливій манері, — пробурмотів Рейнар.

Вельмора важко поклала долоню на дерев'яний стіл, привертаючи до себе увагу:

— Хто тебе впустив?

Це запитання прозвучало значно тривожніше, ніж звичайне «як ти вижив?». Незнайомець перевів на неї свій крижаний погляд, і його вираз обличчя став помітно холоднішим.

— Завжди приємно зустріти давніх знайомих.

— Ми ніколи не були друзями, — відрізала Вельмора.

— А я вже встиг за сумувати.

— Брешеш.

— Звісно.

Він промовив це настільки невимушено й зухвало, що в мене виникло непереборне бажання поцілити в нього найважчим сувоєм зі столу. Здається, спілкування з Кайденом починало на мене впливати.

Нарешті чоловік перевів погляд на мене. Тієї ж миті Кайден ступив уперед, автоматично закриваючи мене собою — без вагань, інстинктивно. У моїх грудях від цього руху щось боляче стиснулося.

Прибулець підмітив цей жест миттєво.

— Отже, це вона, — мовив він із роздумом.

Кайден мовчав, лишаючись непохитним щитом.

— У неї є ім'я, — раптом втрутився Рейнар.

Я здивовано зсунула бровки, глянувши на нього. Він не дивився в мій бік, його обличчя залишалося зібраним, але від цього захисту всередині стало трохи тепліше.

— І ти теж її опікаєш? — із легким глузливим подивом запитав незнайомець.

— Залежить від настрою, — звично відмахнувся Рейнар. — Але сьогодні — так.

— Як зворушливо.

— Заткнись, — різко обірвав його Кайден.

Повітря між ними натягнулося, мов готова тріснути струна. Удавана доброзичливість остаточно зникла з обличчя гостя.

— Ти став надто грубим, брате.

— А ти — надто мертвим, щоб висувати претензії.

У бібліотеці знову зависла дзвінка тиша. Я навіть забула, як моргати.

— Ой, — тихо мовив Рейнар мені на вухо.

— Не втручайся, — суворо попередила Вельмора.

— Та я й не збирався.

Брехня, чистої води брехня — за цей час я навчилася розпізнавати його інтонації.

Кайден дивився на прибульця з такою напругою, ніби досі намагався переконатися, чи не є той лише маревом. І раптом у його погляді я вловила дещо дивне.

Я побачила страх, він був ледь помітний, схований глибоко під шаром люті, але це був саме він і Кайден боявся не загрози чи ворога — він боявся власної пам'яті.

Чоловік теж це відчув.

— Ти досі караєшся через той день?

Присутні затамували подих, а Кайден повільно стиснув кулаки, кісточки його пальців збіліли.

— Замовкни.

— Десять років минуло, — продовжував далі гість, ступаючи крок уперед.

— Я сказав, замовкни.

— А ти й досі звинувачуєш себе в моїй загибелі.

Мене наче вдарило струмом. Кайден… катував себе провиною за смерть власного брата?

Тіні довкола нього здибилися хвилею. Стільці зі скрипом відсунулися від столу, а полум'я свічок згасло одне за одним, занурюючи бібліотеку в напівтемряву.

— Я сказав… замовкни, — голос Кайдена став глухим і майже нелюдським.

— Кайдене… — вирвалося в мене перш, ніж я встигла зауважити це.

Я промовила це тихо, але він почув. Його плечі ледь помітно здригнулися, ніби звук мого голосу пробив цю темну стіну й вихопив його з безодні спогадів.

Його брат повільно перевів погляд на мене. Уважно, вивчаючи кожну деталь. Від цього оцінювального позирку по спині пробігся морозець.

— Тепер я розумію, — тихо промовив він.

— Що саме? — не втрималася я від запитання.

На його обличчя повільно повернулася усмішка — гостра й небезпечна.

— Чому Ворота прокинулися саме зараз.

Кімната остаточно завмерла, навіть вітер за вікном, здавалося, притишив свій виск.

— Що ти маєш на увазі? — холодно процідила Вельмора.

Проте чоловік більше не звертав на неї уваги, бо його погляд був прикутий виключно до мене.

— Ти справді віриш, що опинилася тут випадково, Соломіє?

У мене пересохло в горлі.

— А хіба це не так?

— Аж ніяк.

Кайден зробив різкий крок уперед, остаточно перекриваючи йому огляд:

— Досить.

— Вона мусить знати правду.

— Не з твоїх вуст.

— Тоді коли ти збирався їй розкрити карти?

Запала важка, болюча пауза і до мене дійшло, що Кайден мовчить не тому, що ховає секрет, а тому, що сам не має відповідей.

Його брат востаннє всміхнувся, і наступні слова змусили моє серце зупинитися:

— Ти не просто випадкова гостя з іншого світу, Соломіє, а ти — єдина причина, чому ці два світи взагалі досі не знищили один одного.

І цього разу навіть у Рейнара не знайшлося жодного дотепу.