Раді Вас бачити!

Кайден

Я ненавидів слуг Ради, але не через їхню владу і не через їхні накази, а через цей погляд. Він завжди однаковий, ніби вони вже вирішили, хто стоїть перед ними: чудовисько чи ні — і тепер просто чекають приводу вихопити меч.

Чоловік навпроти мене повільно поклав долоню на руків’я зброї. Це була його помилка. Тіні біля моїх ніг одразу потемнішали й напружилися.

— Обережніше, Даміре, — тихо мовив я. — Ти ж знаєш, як я не люблю погроз у власному домі.

Позаду я відчув, як Соломія затамувала подих, вона боялася і це дратувало мене дужче, ніж озброєні ідіоти на порозі.

Дамір примружився:

— Ти приховуєш чужинців на своїй території?

— Ти ставиш занадто багато запитань.

— У нас наказ Ради.

— Мені байдуже.

Його щелепи зчепилися. Рейнар тихо хмикнув десь за моєю спиною. Я навіть без погляду знав, що цей дурень зараз стоїть, склавши руки на грудях, і щиро насолоджується конфліктом. Що тут скажеш, дракон без жодного інстинкту самозбереження.

— Кайдене, — голос командира мисливців став жорсткішим. — Не ускладнюй.

Темні пасма повільно ковзнули ближче до дверей, наче чорна вода. Тепер навіть його підлеглі помітно занервували. Один із воїнів ледь помітно відступив на крок.

Правильно, бо бій із тіньовими магами виглядає красиво тільки в легендах. У реальності це кров, крики й пітьма, що заповзає тобі під шкіру.

— Ми не хочемо проблем, — обережніше сказав Дамір.

— Тоді йдіть.

Кілька секунд він мовчав і я вже майже повірив, що цього разу обійдеться без дурниць. Але потім один із молодших мисливців раптом нахилив голову вбік, вдивляючись мені за спину прямо на Соломію.

— Командире…

Прокляття. Я не встиг навіть прорахувати наслідки, тіні рвонули вперед самі. Чорні батоги миттєво обвилися навколо горла юнака й різко притисли його до зовнішньої стіни будинку.

Усе сталося настільки швидко, що дівчина тихо скрикнула, а решта загону одразу вихопила зброю.

Рейнар стиха вилаявся, а я вже не міг приборкати магію повністю. Темрява нервово тремтіла довкола, чуйно реагуючи на мій гнів.

Хлопець біля стіни судомно схопився за чорні смуги на шиї, намагаючись вдихнути.

— Кайдене, — дуже тихо промовив Дамір. — Не роби цього.

Моя сила ненавиділа страх. Вона завжди його відчувала і зараз живилася ним, мов голодний звір. Я повільно вдихнув.

Соломія стояла за кілька кроків позаду. Я чув її серце, яке билося швидко, немов налякане.

І саме це допомогло отямитися. Тіні здригнулися й неохоче відпустили юнака. Той одразу впав на коліна, важко кашляючи. На кілька секунд усі заціпеніли, навіть хуртовина надворі наче стихла.

Дамір дивився на мене вже зовсім інакше, не як на лорда, а як на загрозу. Для мене це вже було звично.

— Забирай своїх людей і йди, — холодно наказав я.

Він довго не рухався, а потім повільно кивнув. Розумний.

— Це не кінець, Аргелоре.

— Мені байдуже.

Він розвернувся першим, а воїни рушили за ним. Останній хлопець — той самий, якого я мало не придушив, — кинув на мене сповнений жаху погляд перед тим, як зникнути у завірюсі.

Двері зачинилися і тільки тоді я усвідомив, наскільки важко дихаю. Тіні все ще нервово сіпалися по підлозі.

Прокляття. Я заплющив очі на секунду. Контроль починав вислизати занадто легко.

— Кайден…

Голос Соломії пролунав тихо, обережно. Я повернув голову і побачив, що вона дивилася на мене широко розплющеними очима, не так, як раніше. Тепер дівчина справді побачила, на що я здатний.

І десь глибоко всередині я вже чекав на її страх, на нормальний, логічний острах, але замість того, щоб відсахнутися, Соломія повільно підійшла ближче.

— Ти його не вбив, — тихо мовила вона.

Я завмер, Рейнар теж здивовано глянув на неї.

— Ледве не вбив, — глухо відповів я.

— Але ж не вбив.

Її голос не тремтів і це чомусь спантеличило сильніше за будь-який страх. Боги. Вона навіть не розуміє, наскільки це небезпечно — дивитися на мене так після всього, що сталося.