Раді Вас бачити!

Люціан

Я не погрожував нашим гостям мечем.

Це наклеп, безпідставний, зухвалий і абсолютно несправедливий.

Я лише спокійно, з належною повагою пояснив одному надто балакучому чоловікові з супроводу Аеліни, що якщо він ще бодай раз дозволить собі назвати мене «похмурим дядечком з амнезією», то може цілком випадково опинитися в глибокому й холодному озері сам, вночі без човна та магічного щита. Це абсолютно різні речі.

— Ти його до смерті налякав, Люціане, — лунає з темряви спокійний голос.

Я навіть не обертаюся, бо чудово знаю, кому він належить. Ардену звісно ж, кому ще.

— Він усе ще живий і дихає, — констатую я, продовжуючи складати свій плащ.

— Поки що.

— Ардене.

— Що?

— Тобі відверто подобається морально катувати людей.

— Ні.

— Брешеш.

— Так, — легко погоджується він із тихою посмішкою.

Арден важко видихає, стаючи поруч зі мною біля старого низького паркану за будинком.

Сонце вже давно сховалося за обрій, поступившись місцем оксамитовій нічній темряві. У вікнах садиби затишно світилися теплі вогники, а з веранди й кухні долинав радісний сміх, дзвінкий, наче срібний дзвоник, голос Соломії, бешкетний баритон Рейнара і навіть рідкісний, але такий щирий сміх зазвичай стриманого Кайдена.

І мені дивно усвідомлювати, що цей багатоголосний гомін мені щиро подобається. Дім — справжній дім — завжди має звучати саме так.

Я відводжу погляд убік, гамуючи дивне відчуття в грудях, запізно для таких романтичних думок, на кілька довгих, втрачених років запізно.

— Ти дивишся на неї абсолютно так само, як дивився колись… — тихо мовить Арден, не зводячи очей із вікон.

Я миттєво завмираю, Арден теж це помітив, він завжди бачив занадто багато, а останнім часом — особливо стосовно Соломії. Втім, як і кожен із нас.

— Не починай цього, — проціджую крізь зуби.

— Я й не починаю.

— Ні, ти саме починаєш.

— Можливо, — посміхається він.

Я тихо лаюся крізь зуби, Арден лише м'яко усміхається і ця його посмішка мені геть не подобається, бо правда полягала в тому, що Соломія змінила нас усіх, кожного із чоловіків у цьому будинку: Кайдена, Рейнара, Ардена і мене. Ми безповоротно й беззастережно втратили поруч із нею свій звичний спокій. Вона володіла дивовижною, майже магічною здатністю пробуджувати в наших черствих серцях ніжність, про яку ми давно забули і що найгірше — ми всі добровільно віддали їй ключі від власних душ.

Пізніше, коли садиба вже майже заснула, Рейнар за своєю природою не вмів існувати тихо чи непомітно, я сидів на похилому дерев'яному даху веранди зі старою книгою в шкіряній обкладинці, яку навіть не намагався читати, і з келихом вина, яке давно закінчилося, я просто дивився на зорі й думав про речі, про які чоловікові з моїм минулим думати не варто.

Саме через ці роздуми я й гав зловив і не почув її тихих, легких кроків.

— О… — лунає зовсім поруч.

Я заплющую очі, стримуючи зітхання.

— Що "о"?

— Ти справді сидиш на даху серед ночі, — мовить Соломія.

Звісно ж, це вона, хто ж іще.

— А де мені, по-твоєму, сидіти?

— Не знаю… У будинку? На ліжку? Як будь-яка нормальна людина? — з легким глузуванням запитує вона.

— Це занадто нудно.

Вона тихо заходиться сміхом і без найменшого остраху сідає поруч зі мною прямо на прохолодну черепицю.

Сідає занадто близько, як і завжди. Останнім часом усі чоловіки в садибі виявляли дивну схильність шукати її товариства, але сама Соломія мала ще дивнішу звичку безжально руйнувати мій особистий простір.

Вона присунулася впритул, і я відчув, як від неї віє затишним теплом, ароматом свіжої м'яти та солодких польових квітів.

— Тобі насправді подобається тут, правда? — питає вона, повертаючи до мене своє ніжне обличчя, освітлене місячним сяйвом.

І це не питання, а впевнене твердження. Я повертаю до неї голову, зустрічаючись із її виразними, сяючими очима:

— Що саме мені має подобатися?

— Усе це: будинок, озеро, ми…

Я мовчу, бо вона абсолютно права і це невміння приховати від неї думки трохи дратує.

— Можливо, — нарешті витискаю з себе.

— Це означає «так» мовою загадкового Люціана? — посміхається вона, пестячи мене проникливим поглядом.

— Не перебільшуй, дівчинко.

— Ні, це точно означає «так».

— Ні.

— Так-так, Люціане!

— Ти проводиш занадто багато часу з Рейнаром. Це згубно на тебе впливає.

— Це зараз була образа?

— Так.

— Ну, тоді це цілком справедливо, — вона грайливо штовхає мене плечем.

Я лише повільно похитую головою і вперше за довгі, виснажливі роки відчуваю всередині дивовижну легкість без необхідності кидатися в бій, без смертельної небезпеки, без війни. Лише прохолодна ніч, мільярди яскравих зірок на оксамитовому небі й ця дивовижна дівчина, яка так уперто й беззаперечно перевернула життя кожного з нас.

— Знаєш… — Соломія підтягує коліна до грудей, охоплюючи їх руками, і злегка здригається від нічного вітерця.

Я миттєво знімаю свій теплий плащ і обережно накриваю її тендітні плечі. Соломія здивовано кліпає, а потім солодко підставляє обличчя під мої долоні, вдячно притуляючись щокою до моєї теплої руки. Моє серце пропускає божевільний удар від цієї несподіваної, щирої ніжності.

— Дякую… — прошепотіла вона, розгортаючи край мого плаща й несподівано накриваючи ним і мої плечі також. Вона присунулася ще ближче, буквально втискаючись у мій бік, шукаючи тепла. — Я колись думала, що справжні герої виглядають зовсім інакше.

— І як же, на твою думку, вони мають виглядати?

— Веселішими, менш похмурими.

Я випускаю сухий пирх:

— Ну, тоді ти точно звернулася не за адресою, Соломіє.

— Воно й видно, — посміхається вона, повертаючи обличчя до неба, а потім її вираз раптом стає глибоким і дуже серйозним. Вона повертається до мене, протягує руку й повільно торкається моєї щоки тонкими, ніжними пальцями. — Дякую тобі, Люціане.

Я завмираю від її невагомого дотику, не сміючи навіть вдихнути.

— За що?

— За те, що тоді біля Воріт ти повернувся по мене, за те, що не покинув.

На даху настала раптова, глибока тиша, така несподівана і справжня.

Нічний вітер м'яко ворушить її темне волосся, притискаючи пасма до моїх губ. Десь далеко за озером шумить древній ліс, а я дивився в її сяючі очі й раптом збагнув, що взагалі не знаю, що відповісти. Таке зі мною траплялося вкрай рідко, майже ніколи.

— Ти могла загинути там, Соломіє, — нарешті мовлю я, опускаючи свою долоню поверх її руки, що все ще лежала на моїй щоці.

— Це не справжня відповідь.

— Я знаю.

— Тоді дай мені нормальну, правдиву відповідь, — її голос здригається, а пальці ніжно переплітаються з моїми. Вона подається вперед, зупиняючись за якийсь сантиметр від моїх вуст.

Я тихо, самоіронічно засміявся, вперше за цей довгий вечір.

— Добре, — прошепотів я, нахиляючись до неї так близько, що наші чола зіткнулися. Я відчув її прискорене дихання на своїх губах. — Я повернувся тоді не лише через магічну небезпеку, Соломіє.

Вона ледь помітно завмерла і її подих перехопило, але я помітив це, я завжди помічав усе, що стосувалося її.

— Люціане… — прошепотіла вона і її вільна рука обережно лягла мені на груди, просто над калатаючим серцем.

— Не зараз, мила.

— Але ж…

— Не зараз, Соломіє, — мій голос прозвучав значно м'якше, ніж я планував і з набагато більшою ніжністю, ніж мав право собі дозволити.

Я повільно, виважено нахилився й торкнувся губами до її скроні, потім до ніжної щоки, відчуваючи, як дівчина трепетно солодко зітхає в моїх обіймах. Вона подалася назустріч, шукаючи моїх губ, але я лише міцніше притиснув її до себе, ховаючи обличчя в її волоссі.

Це була величезна помилка, бо вона дивилася на мене з такою надією й беззахисною любов'ю, ніби справді прагнула почути визнання, а я не був готовий вимовити його вголос. Ще ні.

Тому що вперше за дуже багато років мені було що втрачати і це лякало мене дужче за будь-якого прадавнього монстра, але я бачив, як на неї дивляться інші. Кайден цілував її губи на причалі, Арден оберігав її спокій, Рейнар готовий був творити будь-які дурощі аби розважити. Ми всі були сп'янілі нею і Соломія тягнулася до кожного з нас, віддаючи частинку свого світла.

Раптом знизу, із кухні, пролунав гучний грюкіт дверей, а за мить двір струсонув розпачливий крик Рейнара:

— КАЙДЕНЕ, БОГАМИ ПРИСЯГАЮСЯ, Я НЕ ЇВ ТВОЄ ОСТАННЄ ПЕЧИВО!

Коротка пауза і розлючений голос Кайдена:

— ЧОМУ ТОДІ ВОНО ПРЯМО ЗАРАЗ У ТЕБЕ В РУЦІ, ДРАКОНЕ?!

— ЦЕ ІНШЕ ПЕЧИВО! Я ЙОГО ЗНАЙШОВ!

— РЕЙНАРЕ, СТІЙ!

— Я ЙДУ! Я УПРАВЛЯЮ СВОЇМ ЖИТТЯМ СAM!

Соломія поруч розсміялася так голосно й нестримно, що від несподіванки втратила рівновагу й мало не зісковзнула з похилої черепиці.

Я миттєво, на автоматі зреагував — схопив її за талію та сильніше притис до себе, рятуючи від падіння.

І на кілька довгих секунд ми знову завмерли. Вона опинилася прямо на мені, гаряче дихаючи мені в шию, її тонкі руки міцно обхопили мої плечі. Вона була надто близько, надто тихо й солодко притискалася усім тілом. Це було надзвичайно… і небезпечно для мого розуму.

Соломія повільно підняла голову, вона дивилася на мої губи, наче з німим проханням, а потім тепло, щиро усміхнулася й легенько торкнулася своїми вустами моєї щоки, залишаючи на ній обпікаючий слід.

— Дякую, мій похмурий захиснику, — прошепотіла вона.

І щось глибоко всередині мене остаточно й безповоротно розпалося. Я зрозумів, що спокійне, холодне життя в цьому будинку назавжди закінчилося того дня, коли в його двері переступила одна впевнена, вперта дівчина з іншого світу.

І найдивнішим, найстрашнішим і найсолодшим було те, що ані я, ані решта чоловіків у цій садибі аж ніяк не прагнули щось змінювати.