Раді Вас бачити!

Арден

Дивно. Усе своє життя я був переконаний, що після гучної перемоги над силами темряви на світ має чекати щось грандіозне: шумне свято, національний тріумф, гучні феєрверки, натхненні балади бардів про подвиги героїв, щось епічне та неосяжне.

Натомість я сидів на крутому даху садиби з важким молотком у руці і з подивом спостерігав, як Рейнар мало не летить униз, знову.

— Якщо ти зараз звалишся, драконе, рятувати тебе не стану, — спокійно повідомив я.

— Затятий брехун, — відгукнувся він із даху, намагаючись втримати рівновагу.

— А от і ні.

— Та будеш.

— Навіть не сподівайся.

— Будеш!

Я важко зітхнув і подивився на нього. Рейнар у відповідь безтурботно посміхнувся. Я закотив очі і все ж таки простягнув руку, допомагаючи йому зафіксувати рейку. На жаль, він таки мав рацію.

Минув майже місяць. Цілий місяць без мечів, без руйнівних магічних катаклізмів і без відчайдушних спроб рятувати Всесвіт від чергового божевілля.

І знаєте що? Виявилося, що мирне, повсякденне життя насправді набагато складніше за будь-яку війну, бо тепер доводилося вирішувати набагато прозаїчніші проблеми.

Наприклад, чому сусідські кози постійно пробираються до нашого саду й знищують молоді паростки? Або хто саме залишив брудні мокрі чоботи просто посеред кухні?

Спойлер: завжди, без жодних винятків, це був Рейнар.

Згодом я спустився з даху й одразу почув знайомий, дзвінкий сміх Соломії.

Вона затишно влаштувалася на траві під розлогою старою яблунею. Сонце м'яко заплуталося в її кучерях. Поруч із нею лежала акуратна купа фінансових паперів і Люціан — звісно ж, куди без нього. Князь щось терпляче пояснював їй і судячи з того, як дівчина ледь помітно мружилася, лекція тривала вже щонайменше хвилин двадцять.

— …І саме тому всі витрати на побутовий ремонт необхідно ретельно записувати, — вагомо наголошував він. — Аби за рік не ламати голову над тим, куди поділася кожна монета.

— А ми й хочемо цього не знати, — вставив свої п'ять копійок Рейнар, проходячи повз із яблуком у руці. — Це ж набагато інтригуюче!

Люціан навіть не підняв голови від записів:

— Іди геть, Рейнаре, не заважай.

— Бачите? — дракон демонстративно звернувся до Соломії. — Мене тут геть не цінують і відверто женуть.

— Ми тебе щиро любимо, Рей, — лагідно заперечила вона, усміхаючись. — Просто ти вмієш виснажити будь-кого за лічені хвилини.

— Це теж неабиякий талант, між іншим!

Іноді я ловив себе на думці, що й досі до кінця не звик до цього дивовижного стану, до нас, до того факту, що тепер ми не просто випадкові подорожні, не воєнний загін і не заручники спільної біди, ми стали справжньою родиною, але не за кровною лінією, а за власним свідомим вибором. І, мабуть, саме тому ця єдність мала для кожного з нас таку безцінну вагу.

Увечері небо затчгнуло хмарами і пішов перший справжній літній дощ, теплий, м'який, лагідний.

Ми сиділи на широкому ґанку, спостерігаючи, як великі прозорі краплі розбиваються об дзеркальну гладь озера. Рейнар комфортно розвалився в глибокому кріслі, Кайден неквапливо чистив ножем соковите яблуко, Люціан вдумливо переглядав отриманий із міста лист, а я робив вигляд, що заглиблений у читання фоліанту.

Соломія сиділа на нижній сходинці, загорнувшись у пухнастий плед, і просто всміхалася, просто так без жодної конкретної причини.

І від цього мирного виразу її обличчя в мене чомусь стискалося серце, бо ще якихось кілька місяців тому вона майже зовсім не хотіла щиро радіти життю без прихованого страху перед завтрашнім днем.

— Про що ти зараз думаєш, мила? — лагідно запитав Кайден, зупиняючи ніжний погляд на її профілі.

Вона повільно повернула голову, окинувши поглядом кожного з нас по черзі так повільно, вдумливо, ніби намагалася назавжди закарбувати цю хвилину в пам'яті.

— Про те, що я іноді дико боюсь, — тихо зізналася вона.

Ми в ту ж мить завмерли на місці.

— Чого саме, Соломіє? — тривожно обізвався Люціан.

Вона сумно, але тепло усміхнулася:

— Що це все лише прекрасний сон.

У грудях стало важко, я зрозумів її. Усі ми зрозуміли, бо кожен із нас хоча б раз ловив себе на цій самісінькій думці, а що, коли завтра вранці ми прокинемося і все це зникне? Дім? Озеро? Довгоочікуваний мир? Ми самі?

Кайден піднявся першим і не промовляючи ані слова, він підійшов до неї і м'яко сів поруч на сходинки, слідом за ним підійшов Люціан, потім — я, а останнім приєднався Рейнар, який звичним бурчанням кинув:

— Якщо це справді сон, то він чорт забирай дивний!

— Чому ж дивний? — здивовано кліпнула Соломія.

— Бо в ньому мені чомусь доводиться важко працювати молотком! — парирував дракон.

Дівчина дзвінко засміялася, а разом із нею розсміялися й ми всі. Напруга, що ледь не затяглася лещатами, розчинилася в повітрі, мов ранковий лісовий туман.

Дощ надворі посилювався, небо темніло, десь далеко гуркотів грім, але вперше в житті ніхто з нас не тривожився через негоду, бо грім був просто громом, дощ залишався дощем, а світ більше не намагався впасти нам на голови. Принаймні — не сьогодні.

Пізно ввечері, коли решта вже зайшли до будинку, я залишився на ґанку сам.

М'яке світло з вікон золотими плямами розтікалося по мокрій траві. Я дивився на спокійне озеро, на нашу затишну садибу і чітко збагнув одну просту істину, що наша довга історія майже завершилася, але не тому, що попереду більше ніколи нічого не станеться — обов'язково станеться, адже так влаштоване саме життя, а тому, що всі найголовніші, найважливіші відповіді ми вже віднайшли.

Соломія знайшла свій справжній дім, ми знайшли одне одного, а розбурханий світ врешті-решт залишив нас у спокої. Назавжди чи на якийсь час — неважливо. Цього моменту було достатньо, бо іноді найщасливіший фінал виглядає зовсім не як перемога на полі бою, а він виглядає як тепле світло у вікнах будинку біля озера, там, де на тебе завжди з нетерпінням чекають.