Раді Вас бачити!

Соломія

Я не плакала. Це було дивно й навіть моторошно, але мозок просто відмовився сприймати почуте, блокуючи жахливу інформацію.

Мама. Моя мама… Та сама мама, яка завжди сварила мене за мокре волосся взимку, дзвонила по три рази поспіль, якщо я не брала слухавку і невпинно пакувала мені в сумку канапки, навіть коли мені виповнилося двадцять. Вона… померла через мене?

Ні. Це звучало неправильно і жахливо.

Я вдивлялася в обличчя Люціана, потім перевела погляд на Ардена й Еріана, наче хтось із них ось-ось усміхнеться й скаже, що це якась дурна помилка, що вони все переплутали, що йдеться про зовсім іншу жінку, але всі мовчали і від цієї мовчанки ставало тільки гірше.

— Вона жива, — мій голос пролунав тихо, але здиблено й уперто.

— Соломіє… — м’яко почав Арден.

— Вона жива! Я можу зателефонувати їй просто зараз! І вона відповість… Вона відповість і спитає, де я вештаюся…

Горло раптом стиснуло болючим спазмом, бо в пам'яті спалахнула наша остання розмова того самого дня, перед тим як усе розпалося на шматки. Мама тоді плакала тихо, ледь помітно, ховаючи очі. Я думала, що вона просто втомилася на роботі, а тепер…

У мене підкосилися ноги і я навіть не встигла усвідомити, що падаю, бо мене миттєво підхопили міцні руки. Звісно ж це Кайден, знову він.

— Обережно, — прошепотів він над моїм вухом.

— Я не падаю, — прохрипіла я, уткнувшись лобом у його плече.

— Падаєш, Соломіє.

— Не падаю…

— Добре-добре, не падай далі, — тихо зітхнув він.

— Ти просто жахливий…

— А ти — невиправно вперта.

Я нервово, істерично засміялася і цей сміх прозвучав майже як зламаний схлип. Кайден відразу перестав жартувати. Його гаряча, широка долоня так і лишилася на моїй спині — надійна й тепла і насправді в цей момент я не знала, наскільки сильно мені потрібна була ця підтримка.

— У нас зовсім немає часу! — голос Вельмори жорстоко вирвав усіх із заціпеніння.

Ми одночасно обернулися до Воріт. Сріблясті тріщини тепер мереживом укривали майже всю поверхню кам'яної арки, наче скло за секунду до того, як розсипатися на тріски. А за ними… щось рухалося, величезне, стародавнє, нетерпляче, навіть на цій відстані я відчувала його важку присутність, ніби чиясь льодяна рука лягла просто на моє серце.

— Якщо печатка остаточно впаде… — почала Вельмора.

— Я знаю, — перебив її Арден.

— Не думаю, що ти до кінця це розумієш, Ардене! — її голос пролунав різко, дзвінко. — Якщо він вийде на волю, більше не буде жодного зі світів!

Запала мертва тиша, але одразу Рейнар першим наважився її порушити:

— Ну, чудово. Точніше жахливо, звичайно, зате тепер принаймні все чесно й без ілюзій.

— І це вся твоя реакція?! — випалила я.

— А яку ти чекала? — він розвів руками. — Панікувати? Кричати? Бігати колами? Повір, дівчинко, я це вже випробував, все це взагалі не допомагає.

І, прокляття, навіть у цей жахливий момент я мало не усміхнулася. Який він ідіот, а потім пролунав удар, такий нищівний і потужний, що здригнувся сам острів. З довколишніх скель посипалося каміння, а море внизу збурилося темними, пінистими хвилями.

Ворота тріснули вздовж всієї висоти від верхнього орнаменту до самого фундаменту.

Люціан поруч тихо й розпачливо вилаявся. Уперше за весь той час, що я його знала. І ця його лайка налякала мене більше, ніж сама тріщина в камені.

— Запізно… — прошепотів він.

Еріан різко розвернувся до нього:

— Що ти сказав?

— Вже запізно, Еріане.

Усі погляди схрестилися на Люціані, а мисливець дивився на розлом і його обличчя було сполотнілим, майже неживим:

— Він уже прокинувся.

Повітря довкола вмить стало крижаним. Я відчула це власною шкірою, волоски на руках стали дибки від раптового морозу, а потім пролунав той самий голос. Цього разу зовсім поруч, не в моїй голові, а у повітрі, довкола нас, скрізь.

— Соломіє…

Я здригнулася, задкуючи і в цю мить перед моїми очима постала дивовижна картина: Кайден, Люціан, Рейнар та Арден одночасно виступили вперед, закриваючи мене своїми спинами, мов суцільний щит, мов непорушна стіна, мов присяга, яку жоден із них ніколи не складав уголос.

На якусь мить це навіть приголомшило мене, бо жоден із них не вагався, жоден не відступив.

— Не смій, — голос Кайдена пролунав глухо, небезпечно й важко. Таким суворим я його ще ніколи не чула. — Не смій навіть звертатися до неї.

Голос за Воротами засміявся низько, рокочуче, й від того сміху затерпла кров:

— Ти справді вважаєш, що здатен мені завадити, хлопчисько?

— Гадаю, я спробую, — процідив Кайден, вихоплюючи меч.

— Кайдене… — я ледь торкнулася його рукава.

Він не озирнувся, не відвів погляду від розлому, але його вільна долоня на мить нащупала мої пальці й міцно стиснула їх. Лише на секунду, наче нагадуючи: "Я поруч. Я тут."

І саме в цю мить сталося те, чого не очікував ніхто. Мітка на моєму зап’ясті спалахнула, але цього разу не холодним сріблом, а чистим, випалювальним золотом, яскравим, живим сяйвом, тим самим кольором, що горів в очах Ардена, тим самим, що грає на сонці під час світанку.

Усі закам'яніли, навіть моторошний голос за Воротами таке враження, наче раптово вдавився власним язиком.

Я опустила погляд на свою руку, по якій тепле світло розтікалося по шкірі, піднімаючись усе вище — до ліктя, до плеча, до самого серця. І раптом я побачила, але не очима, десь глибоко всередині. Це був спогад про темноволосу, молоду, з лагідною усмішкою жінку. Вона сиділа біля сонячного вікна й тримала на руках маленьку дівчинку. Мене.

— Пробач мені, люба… — прошепотіла вона, дивлячись мені просто в душу.

— За що?.. — мій голос зламався.

Жінка сумно усміхнулася й ніжними, теплими пальцями торкнулася моєї щоки:

— За те, що одного дня тобі доведеться обирати самій.

Спалах світла засліпив усе навколо і видіння розтануло.

Я знову стояла на холодному камінні скелі поруч із тими, хто став для мене справжніми друзями, поруч із чоловіками, які захищали мене, не чекаючи нагород.

А Ворота перед нами почали повільно, невблаганно розчинятися востаннє і саме цієї секунди до мене прийшло чітке, кришталево прозоре усвідомлення, що все це випробування ніколи не зводилося до сухої магії, до древніх Воріт чи до монстра по той бік розлому. Воно від початку було про мене і про той єдиний вибір, який ніхто у світі не міг зробити замість мене.