Раді Вас бачити!

Арден

Я не сказав їм одразу, але не тому, що хотів приховати правду чи зрадити їхній довірі. Просто між «знати гірку правду» і «бути готовим її почути» іноді лежить ціла прірва, особливо коли справа стосується надії.

Люди — дивні створіння. Вони здатні витримати майже будь-який біль, подолати криваві битви й темну магію, але варто дати їм крихку надію, а потім різко відібрати її і це ламає людину зсередини сильніше за будь-який меч, тому я волів мовчати поки що.

Ми виїхали на світанку, коли туман ще огортав низини. Садиба й плесо озера залишилися позаду. Соломія кілька разів оберталася в сідлі, оглядаючи будинок, наче прагнула закарбувати його в пам'яті.

І я її чудово розумів. Іноді дім — це не конкретна будівля чи точка на карті, це люди поруч, а іноді він стає і тим, і іншим одночасно.

— Навіть не дивися туди з таким виглядом, — раптом сказав Рейнар, порівнявшись із нею.

Соломія кліпнула довгими віями, виринаючи з думок:

— З яким ще виглядом?

— Наче ми вирушаємо на смерть.

— Дякую за надзвичайно «чуттєву» підтримку, драконе, — усміхнулася вона.

— Завжди радий стати джерелом твоєї наснаги!

— Ти жахливий.

— Це неприхований наклеп на мою доброчесність!

Кайден збоку пирхнув, Люціан показово закотив очі, а я вперше за увесь ранок ледь помітно усміхнувся.

Перші два дні подорожі минули спокійно, навіть надто спокійно. Для нашого загону це означало лише одне, що проблеми накопичуються десь попереду й просто чекають зручної нагоди аби вдарити з усієї сили.

На третій день ми зупинилися на відпочинок біля гірської річки. Невелика сонячна галявина, високі сосни, крижана прозора вода й благодатна тиша.

Соломія сиділа на поваленому стовбурі й марно намагалася заплести розпатлане від вітру волосся. Щоразу кілька пасм вислизали з непокірних пальців, дівчина сердито заправляла їх за вушко й починала спочатку.

Поруч проходив Люціан із кобурою коня, зупинився, мовчки подивився на її знущання над зачіскою, потім подивився ще раз і насупився.

— Дай сюди, — мовив він.

Соломія підняла спантеличений погляд:

— Що дати?

— Волосся і стрічку.

Рейнар, який саме жував соковите яблуко, мало не вдавився. Я теж від здивування зупинився, як і Кайден. Дівчина взагалі дивилася на Люціана, наче в нього виросли драконячі роги.

— Перепрошую?.. — перепитала вона.

Люціан важко видихнув із таким виразом обличчя, ніби його оточували суцільно безнадійні дітлахи:

— Ти вже десять хвилин безжально воюєш із власним волоссям. Дай сюди, кажу.

— Ти вмієш заплітати коси?! — прохопився Рейнар таким тоном, наче побачив Люціана у кухарському фартусі за випіканням пиріжків.

— Так, вмію, — сухо відповів князь.

— Звідки у тебе такі навички?!

— У мене були молодші сестри.

У лісі запала абсолютна тиша.

— У тебе… були сестри?! — Рейнар аж підхопився на ноги, випустивши яблуко. — Ти за весь цей час жодного разу про це не згадав!

— Бо ти ніколи про це не запитував, — байдуже кинув Люціан, беручи з рук Соломії срібну стрічку.

— Та я запитував про все на світі!

— Про сестер — ні.

Соломія вже щиро, дзвінко сміялася. За кілька хвилин Люціан справді вправно заплів їй волосся — швидко, охайно й дбайливо, як робив це колись у далекому дитинстві.

І я помітив цікаву деталь, що дівчина дивилася на суворого Люціана зовсім інакше. Набагато тепліше, м'якше, а Люціан робив вигляд, ніби йому байдуже до цього погляду. Брехун, якого ще пошукати треба.

Того вечора я чергував першим.

Вогонь у багатті затишно тріщав, кидаючи червонясті відблиски на соснові стовбури. Нічний ліс панував у дивній, занадто глибокій тиші. Навчившись не довіряти подібній спокійності, я миттєво вловив тихі кроки.

Це була Соломія. Загорнувшись у ковдру, вона безшумно наблизилася й села поруч зі мною біля полум'я.

Кілька хвилин ми мовчки дивилися на грайливі язики вогню, а потім дівчина тихо мовила:

— Ти щось приховуєш від нас, Ардене.

Я завмер лише на коротку секунду, але вона це помітила.

— Чому ти так вирішила, сонечко?

— Бо я встигла добре вивчити тебе.

І цього виявилося достатньо. Прокляття… Саме цього я й боявся, коли люди починають бачити тебе наскрізь, то за звичним мовчанням чи мудрими фразами вже не сховаєшся.

— Ардене, — м'яко покликала вона, торкаючись мого рукава. — Що насправді було написано в тих додаткових сувоях?

Вогонь тріснув, вистріливши снопом іскор. Десь у темряві гукнула нічна пташка і я зрозумів, що більше не маю права зволікати з відповіддю.

— Є дещо дуже тривожне, — мовив я.

Соломія рівно випросталася:

— Кажи.

Я дивився у вогонь — не в її чарівні очі, бо так було бодай трішки легше вимовити ці слова:

— Якщо древні записи не брешуть… Твій дядько не був силою викрадений Попелястою Короною.

Тиша стала гнітючою.

— Що?.. — прошепотіла вона.

— Він пішов до них за власною волею.

Обпечена цими словами, Соломія зблідла і це було видно навіть у яскравому світлі багаття.

— Ні… — захитала вона головою. — Ні, це якась помилка, Ардене.

— Я щиро хотів би помилятися, мила, — тихо мовив я, повернувшись до неї. — Але пергаменти свідчать саме про це.

Вона довго дивилася на вогонь, а потім здригнулася й тихо запитала:

— Тоді чому мама у своєму листі благала мене розшукати його? Чому вважала це єдиним порятунком?

І це було єдине запитання, на яке я не мав відповіді. Поки що. Бо одна зі сторінок у стародавньому сувої була варварськи вирвана. Саме та сторінка — найголовніша.

Наступного ранку нас не розбудив ані голос Рейнара, ані брязкання зброї Кайдена, ані спотикання коней, нас розбудив жіночий крик, сповнений відчаю й смертельного жаху.

Ми всі схопилися миттєво. Напівоголені мечі, спалахи магії, готова до бою зброя — звичний, бездоганно злагоджений хаос.

— Чули?! — вигукнула Соломія, стаючи між нами.

— Так, — суворо відповів Люціан, орієнтуючись на звук. — Це зовсім близько, за яром.

За кілька секунд ми вже мчали крізь дрімучі хащі на відчайдушний поклик. Жоден із нас тоді ще не здогадувався, що ця випадкова зустріч у лісі змінить усе на нашому шляху.

Бо людина, яку ми от-от знайдемо серед кривавих соснових гілок, знала Ірину особисто і носила на шиї точно такий самий срібний талісман, як той, що був намальований на печатці з материного листа.