Раді Вас бачити!

Соломія

Ворота відкривалися повільно, наче сам світ навмисно давав нам час усвідомити, наскільки глибоко ми всі влипли.

Срібне сяйво виплескувалося через краї арки, розтікаючись по древньому каменю й випалюючи на ньому химерні візерунки. Руни горіли так яскраво, що очі починали сльозитися, а таємнича постать по той бік розпливалася в загрозливій посмішці. Вона усміхалася саме мені і це лякало значно більше за будь-яку дику потвору.

Мітка на зап’ясті пекла так, ніби під шкіру запхали розпечений вуглик. Від болю починали дрібно тремтіти пальці. Кайден відчував це без слів: він стояв поруч, плечем до плеча, й міцно охоплював мою долоню своєю великою, гарячою й шорсткою рукою. Його великий палець заспокійливо погладжував мою шкіру, і саме це ніжне й владне тепло не давало мені остаточно поринути в паніку.

— Нам потрібно йти, — першою подала голос Вельмора, міцніше перехоплюючи посох.

— Куди саме? — здушено запитала я, намагаючись відвести погляд від срібної безодні.

— Подалі звідси. Негайно.

— Це звучить як типовий план Рейнара, — нервово випалила я.

— Найкращі й найефектніші плани завжди належать мені, — негайно озвався дракон, трохи відступаючи від урвища.

— Брехня, — кинув Кайден, не випускаючи моєї руки.

— Наклеп і заздрощі!

— Чистий факт.

— Я почуваюся глибоко недооціненим у цьому колективі.

— Ти таким і є, Рейнаре.

— Жорстока дівчина.

За інших обставин я б обов'язково усміхнулася з їхньої звичної перепалки, але зараз було не до сміху. Постать по той бік зробила ще один крок уперед. Ворота знову здригнулися і важка, пронизлива тріщина зі зміїним сичанням пробігла вздовж однієї зі срібних колон.

Усі затамували подих.

— О ні… — ледь чутно мовив брат Кайдена.

І ось тепер мені стало насправді моторошно, бо якщо люди, які щойно повернулися з того світу, звучать настільки налякано — справи дійсно кепські.

Раптом вечірнє повітря розірвав різкий, сухий свист. Щось темне й блискавичне пролетіло просто над нашими головами, і наступної секунди у твердий камінь біля основи Воріт влучила стріла — чорна, вкрита мерехтливими срібними рунами.

Спалах магічного сяйва хвилею прокотився урвищем і силует за аркою різко відсахнувся назад, ховаючись у тумані.

Ми всі одночасно обернулися і побачили, що на гострому вершечку скелі вимальовувався силует вершника. Його темний плащ розвівався на лютому вітрі, а масивний лук був уже напоготові. Навіть із цієї відстані я миттєво впізнала ці суворі риси.

— Люціан… — вирвалося в мене.

Кайден поруч зі мною тихо й стиха вилаявся, притискаючи мене трохи щільніше до себе.

— Що не чекала на моє повернення?

— Якщо чесно, то від тебе взагалі нічого не чееала, — відповіла я.

— Я все прекрасно чую, — рівним голосом долинуло згори.

Виявляється, слух у нього був бездоганний.

Люціан легко зіскочив із високої скелі, наче закони гравітації були для нього лиш ненав'язливою рекомендацією. Впевнено приземлився на ноги, випростався й спокійно рушив до нас, ніби поруч не відчинялися прадавні Ворота між світами й не розверзалася прірва.

— Ти запізнився, — зауважив Рейнар, опускаючи зброю.

— Я запізнився всього нічого, — сухо відрізав Люціан.

— На три тижні, якщо бути точним.

— Це перебільшення.

— Анітрохи.

Люціан повністю проігнорував дракона. Його холодний погляд ковзнув по мені, на секунду затримався на зап'ясті, де палала мітка, а потім піднявся до мого обличчя. І на коротку мить у його сірих, мов крига, очах промайнуло дике, судорожне полегшення. Це сталося так швидко, що я вже була вирішила, ніби мені здалося.

— Ти ціла? — спитав він.

— Це має тебе турбувати, Люціане?

— Ти ціла? — повторив він твердіше, зупинившись за два кроки.

— Так.

— Добре.

І все. Ніби цієї короткої відповіді було достатньо, щоб пояснити його раптову появу. Чоловіки… Вони бувають просто неймовірними у своїй лаконічності.

— Ти мав лишатися на півночі, — суворо мовила Вельмора, схрестивши руки.

— А ви мали не ламати стародавні печатки.

— Ми їх не ламали!

— Судячи з цього світлового шоу, ви тільки цим і займалися.

Я тихо наклонилася до Кайдена й прошепотіла йому на вухо:

— Починаю його поважати.

Рейнар, звісно ж, почув. Драконячий слух — це прокляття.

— О ні, — мовив він із удаваним трагізмом.

— Що таке? — перепитала я.

— Нас уже троє.

— Троє кого?

— Чоловіків із жахливим характером і претензіями довкола тебе.

— Вас ніхто не просив збиратися в компанію, — пирхнула я.

— Це щира правда.

— Замовкни, Рейнаре.

— Не можу, це вище за мої сили.

Кайден закотив очі так виразно, що я майже почула звук цього жесту, але при цьому його долоня так і лишалася на моєму попереку, захищаючи й зігріваючи.

І саме в ту мить земля здригнулася знову, але цього разу загроза прийшла не з боку Воріт. Щось потужне й швидке рухалося за нашими спинами, прямо з боку густого лісу.

Люціан миттєво розвернувся, натягуючи тятиву, Кайден вихопив меч, закривши мене собою, Рейнар умить позбувся посмішки, а Вельмора тихо й втомлено видихнула:

— Тільки не це… Не зараз…

Дерева попереду з тріском розступилися, і на край освітленої заходом галявини вийшов незнайомець. Високий, зі статною осадкою та світлим волоссям. У променях згасаючого сонця його очі спалахнули чистим золотом — яскравим, небезпечним і абсолютно не людським.

Він повільно обвів поглядом нашу компанію, затримався на Кайдені, а потім перевів погляд на мене і важко, полегшено видихнув, ніби шукав мене крізь часи й відстані.

— Нарешті знайшов… — промовив він.

Усі присутні одночасно напружилися, готуючись до бою, а незнайомець дивився просто мені в очі, і його наступні слова змусили моє серце припинити свій біг:

— Соломіє, твоя мати просила переказати, що ти страшенно схожа на неї.

І світ довкола раптово втратив будь-який звичний сенс.