Раді Вас бачити!

Кайден

Я прокинувся від того, що хтось наполегливо й безжально штовхав мене в плече без жодної поваги до мого сну.

— Якщо це знову Рейнар, я його особисто вб'ю, — вигавкав я в подушку.

— О, як приємно знати, що у твоїх ранкових думках я завжди на першому місці, дракончику, — пролунав над вухом знайомий уїдливий голос.

Я важко застогнав. Ну звісно, хто ж іще.

— Що знову сталося?

— Арден сказав негайно всіх зібрати у вітальні.

Я розплющив очі й сів на ліжку. Волосся скуйовдилося й лізло в обличчя, а настрій був приблизно як у розлюченого дракона, якого витягли з затишної печери посеред зимової сплячки.

— Чому такий поспіх?

— Не знаю.

— Брешеш.

— Добре, знаю, але він просив не розпалювати паніку завчасно.

Я схопив подушку й запустив у нього. Рейнар спритно ухилився, усміхаючись водночас дражнівською й надто напруженою усмішкою.

За п'ятнадцять хвилин уся наша компанія зібралася на першому поверсі. Соломія, загорнута у велику ковдру, сиділа у глибокому кріслі, трохи сонні, але тривожні очі відбивали відблиски вогню. Люціан спирався на камінну полицю з таким виразом обличчя, ніби був готовий спалити першого-ліпшого, хто заговорить загадками.

Арден стояв біля великого дубового столу і це мені не сподобалося найбільше. Він майже ніколи не нервував, а зараз його плечі були закам'янілі, а погляд — важкий, виснажений, наче він усю ніч не заплющував очей, розбираючи мамин лист.

— То що ти дізнався? — першою тишу порушила Соломія.

Арден подивився на розкладений аркуш, потім провів поглядом по кожному з нас і важко видихнув:

— Я знаю, хто такий Срібний Спадкоємець.

У вітальні запала абсолютна тиша, навіть Рейнар уперше за ранок не видав жодного жарту, що вже само по собі нагадувало ознаку прийдешнього хаосу.

— І? — Люціан схрестив руки на грудях. — Не тягни, Ардене.

— Саме ця твоя непохитна терплячість завжди мене захоплювала, Люціане, — криво усміхнувся той.

— Не бреши.

— Гаразд, не захоплювала.

— Знову ближче до правди.

Соломія стомлено закотила очі й щільніше загорнулася в ковдру:

— Хлопці, може, ми все ж повернемося до суті?

— Так, пробач, — Арден миттєво зібрався і в кімнаті ніби справді похолоднішало від його наступних слів. — Срібний Спадкоємець — це не конкретна людина, це титул.

Ми готові були слухати далі і він продовжив:

— У давнину існували три фундаментальні правлячі лінії: Золота, Тіньова та Срібна.

— Продовжуй, — тихо мовив Люціан, трохи подавшись уперед.

— Саме Срібна династія колись створила перші запечатувальні закляття та Ворота між світами. Увесь захист, який стримував темряву й не давав світам поглинути один одного.

— І що з ними сталося? — тихіше запитала Соломія.

Арден мовчав кілька довгих секунд, а потім згасло мовив:

— Вони зникли, майже всіх знищили під час першого Прориву.

У кімнаті знову всі затихли, навіть дрова в каміні перестали потріскувати.

— Але ти сказав «майже», — схопилася за слово дівчина.

Арден подивився прямо в її здивовані очі:

— Твоя мати, Ірина, була останньою хранителькою срібної крові.

Соломія застигла і повітря з шумом вирвалося з її грудей.

— Що?..

— Вона не просто втекла в інший світ аби врятуватися, — прошепотів Арден. — Вона перенесла туди й приховала останнього спадкоємця цієї лінії.

Я бачив, як тремтячі пальці дівчини міцно вчепилися в край ковдри.

— Ні… — захитала вона головою. — Ні, це помилка.

— Саме тому тебе ховали, Соломіє, — м'яко перебив її Арден. — Саме тому за твоєю сім'єю полювали і саме тому прадавні Ворота так беззаперечно відгукнулися на твій поклик.

Дівчина різко підвелася, стілець із гучним скрипом відсунувся по підлозі.

— Ви хочете сказати… що Срібний Спадкоємець — це… я?

Вона переводила погляд із мене на Люціана, потім на Рейнара, ніби благала заперечити цей вирок.

— Ні, — ледь усміхнувся Арден і в його голосі прозвучала полегшеність. — Ти носій крові, але не Срібний Спадкоємець.

Соломія спантеличено завмерла. Я теж випростався, не розуміючи розв'язки.

— Тоді хто це? — вимогливо запитав Люціан.

Арден обернувся до вікна, де перші промені сонця фарбували крони дерев у золото:

— Молодший брат твоєї матері, Соломіє, твій рідний дядько.

Тиша затяглася.

— У мами… був брат? — дівчина дивилася на нас так, наче світ навколо знову перевернувся догори дриґом.

— Так. Ірина була переконана, що він загинув під час падіння перших Воріт. Усі так вважали, але цей лист свідчить, що він живий і, що чекає.

За годину я знайшов Соломію на березі озера. Після розмови ми дали їй час оговтатися, але я не міг лишити її надовго. Вона сиділа на краю дерев'яного причалу, ховаючись від прохолодного вітру у плащі і немигаючи дивилася на прозору воду.

Я підійшов безшумно й мовчки сів поруч. Без звичних шпильок, без кпинів просто став поруч, віддаючи своє тепло. Ми сиділи так дуже довго.

— У мене, виявляється, є рідний дядько, — раптом тихо мовила вона, не повертаючи голови.

— Схоже на те, мила.

— Це звучить абсолютно безглуздо й божевільно.

— У нашому житті? — злегка хмикнув я.

Вона випустила короткий смішок і похитала головою:

— Справедливо.

Ми знову замовкли. Вітер ледь чутно гойдав плесо, а десь над лісом лунали співочі голоси пташок. І раптом Соломія глибоко видихнула й прошепотіла:

— Мені страшно, Кайдене.

Я повернувся до неї. Дівчина дивилася кудись удалечінь, і її губи ледь тремтіли.

— Я знаю.

— А що, коли ми знайдемо його… а він не захоче мене бачити? Якщо я для нього лише нагадування про втрачене минуле?

— Він захоче тебе бачити, — твердо відповів я.

— Звідки у тебе така впевненість?

Я ледь помітно усміхнувся:

— Бо ти донька його сестри і тому що в тебе неможливо не закохатися з першого ж погляду. Подивися на нас із хлопцями.

Соломія тихо фиркнула:

— Це взагалі не аргумент.

— Для мене найголовніший.

Вона нарешті повернула обличчя й подивилася мені просто в очі. На кілька секунд усе довкола зникло: лишилися тільки подих вечірнього вітру і її ніжний погляд.

— Ти завжди знаєш, що сказати, аби мені стало легше?

— Ні, — чесно мовив я.

— Брехун.

— Гаразд. Мабуть, майже завжди, коли справа стосується тебе.

Вона засміялася тихо, щиро без жодної тіні тривоги. І цього разу не відвернулася.

Наші обличчя опинилися зовсім близько, небезпечно близько. Я відчув, як дівчина затамувала подих, а моє серце зробило божевільний стрибок у грудях. Я повільно нахилився, простягаючи руку й торкаючись пальцями її м'якої щоки, даруючи той самий поцілунок, якого ми обоє так прагнули.

І цього разу нас ніхто не перебив. Ані Рейнар зі своїми жартами, ані суворий Люціан, ані примхлива доля. Лише короткі солодкі секунди, у яких більше не існувало ані пророцтв, ані забутих спадкоємців, ані прадавніх таємниць.

Тільки ми удвох, але це було не довго, бо нашу ідилію перервав оглушливий, тріскучий гуркіт, що лунав з боку будинку, супроводжуваний спалахом магічного сяйва.

Ми обоє здригнулися й миттєво відскочили один від одного.

— Це, напевно, Рейнар, — одразу впевнено вимовив я.

— Сто відсотків, — витерла сльозу від сміху Соломія.

— Навіть сумнівів немає.

І ми не помилилися, бо за секунду з боку подвір'я пролунав обурений волаючий крик дракона:

— ЦЕ НЕ Я! ВОНО САМО ВИБУХНУЛО, ПРИСЯГАЮСЯ!

За мить долетить сухий, прохолодний голос Люціана:

— РЕЙНАРЕ, ТИ СТОЇШ У ЦЕНТРІ ДИМУЮЧОЇ ЛУНКИ Й ТРИМАЄШ У РУКАХ ПАЛАЮЧУ СКЛЯНКУ!

Ми із Соломією переглянулися й одночасно дзвінко розсміялися на весь берег, але десь глибоко в душі я вже чітко розумів, що наша нова дорога до загадкового Срібного Спадкоємця розпочалася. І коли ми нарешті знайдемо брата її матері, правда про минуле Соломії виявиться значно складнішою й небезпечнішою, ніж будь-хто з нас міг уявити.