Раді Вас бачити!

Рейнар

Є дві речі, які я люблю понад усе у цьому божевільному світі.

Перша — це виживати у найабсурдніших халепах.

Друга — безжально псувати іншим серйозні й романтичні моменти.

І якщо з першою останнім часом усе складалося відносно легко, то друга приносила мені чисте, щире й незабутнє задоволення. Особливо коли це стосувалося Кайдена.

— Ти знову посміхаєшся як останній ідіот, хлопче, — хмикнув я, спираючись плечем про одвірок кухні.

Кайден навіть не підняв голови від кухонного ножа, яким старанно й повільно чистив соковите яблуко. Його пальці все ще ледь помітно тремтіли і я чудово знав чому.

— Відійди від мене, Рейнаре, — сухо кинув він.

— О-о-о, оця затуманена тиха усмішка… Це абсолютно точно вираз обличчя закоханого божевільного! Хто б міг подумати, що наш похмурий воїн так легко розтане від кількох цілунків на причалі?

— Рейнаре.

— Так, мій любий друже?

— Відійди.

— Ні.

Я самовпевнено й демонстративно сів на стілець прямо навпроти нього з насолодою, повільно й вальяжно. Кайден так само повільно й дуже виважено відклав ніж на дерев'яну дошку.

Я негайно підсунувся разом зі стільцем трохи далі назад, про всяк випадок. Інстинкт самозбереження — це надзвичайно корисна річ, коли маєш справу з хлопцем, чиє серце палає від ревнощів і пристрасті.

— Бачиш? — підняв я вгору вказівний палець. — Агресія. Перший і найголовніший симптом хронічного кохання.

— Чого ти від мене хочеш? — важко зітхнув він, розминаючи шию.

— Нічого особливого.

— Брешеш.

— Ну, добре. Хотів на власні очі перевірити, чи ти досі пам'ятаєш, як самостійно дихати після того, як ви із Соломією ледь не злилися в єдине ціле біля води.

Ніж, який він знову стис у руці, загрозливо тріснув під його магічним імпульсом. О, це було просто чудово! Довершено!

— Забирайся звідси, драконе, — процідив він.

— Ні.

— Рейнаре.

— Що?

— Забирайся.

— Ти повторюєшся, хлопче, у тебе геть відключилася фантазія!

За пів години Кайден разом із Люціаном спільними зусиллями виставили мене з будинку. Це несправедливо і жорстоко. Практично зі сльозами на моїх очах!

Тому я вирушив шукати Соломію виключно заради чистого наукового інтересу і зовсім не тому, що мені до болю кортіло побути поруч із нею. Аж ніяк.

Я знайшов її біля озера. Дівчина сиділа на краю дерев'яного причалу, опустивши босі ноги у прохолодну воду, яка плескалася довкола її кісточок. Вечірнє сонце щедро розливало довкола золотаво-рожеві барви і на одну коротку мить ця картина виглядала настільки мирно, гармонійно й ніжно, що навіть мені — нестерпному драконові — захотілося просто мовчки замилуватися нею. Але тільки на мить, не більше.

— Якщо ти прийшов творити чергові дурості й створювати мені проблеми, Рейнаре, то краще одразу повертайся в будинок, — пролунав її м'який, оксамитовий голос ще до того, як я зробив наступний крок.

Я завмер, удавано схопившись за серце:

— Це надзвичайно образливо, Соломіє!

— Зате це правда, — вона повільно повернула до мене обличчя і її губи здригнулися в теплій, радісній посмішці.

— Від цього стає ще образливіше!

Вона дзвінко засміялася і той сміх відбився у вечірньому повітрі, наче срібний передзвін. І це чомусь змусило мене полегшено, глибоко видихнути.

Останнім часом я все частіше ловив себе на цьому дивному й небезпечному відчутті, що коли вона посміхалася чи сміялася — усім нам у цій садибі ставало дихати легше, а коли смуток торкався її обличчя — увесь дім ніби занурювався в похмуру тінь і кожен із чоловіків — Кайден, Люціан, Арден і я — ладен був перевернути всесвіт аби лиш знову побачити це світло в її очах.

Дурниця якась, бо ми всі закохалися в неї без тями.

Я безтурботно плюхнувся на дерев'яні дошки прямо поруч із нею — надто близько, впритул, торкаючись плечем її плеча.

— Про що думу гадаєш, прекрасна пані? — прошепотів я, нахиляючись до її вушка.

— Про життя, — тихо мовила вона, не відсторонюючись, а навпаки — схиляючи голову мені на плече.

Я миттєво завмер від цієї довірливої, теплої ніжності. Моя рука сама собою опустилася на її талію, обережно притягуючи дівчину ще ближче.

— Щиро співчуваю, — хмикнув я, уткнувшись носом у її пахуче волосся. — Надзвичайно шкідливе заняття.

Вона м'яко засміялася, потершись щокою об мою шию. Від цього невагомого дотику у мене всередині все солодко стиснулося.

— А ти про що думаєш, драконе?

— Про майбутню вечерю, звісно.

— Брехун, — прошепотіла вона, розгортаючись у моїх обіймах і піднімаючи на мене свої чарівні, сяючі очі.

— Ну… трохи є таке.

— Трохи?

— Гаразд, брешу суцільно й безсоромно.

Ми замовкли. М'який вечірній вітер легко бавився з її темними пасмами, заплутуючи їх у моїх пальцях. Десь далеко над кронами дерев пролітали нічні птахи і раптом Соломія тихо, дуже серйозно мовила:

— Ви всі дивні, Рейнаре.

— Це геть не новина, сонечко.

— Ні, я серйозно, — вона піднісла руку й обережно торкнулася моєї щоки, проводячи пальчиками по вилиці. Дотик був настільки лагідним, що мій подих перехопило. — Чому ви всі залишилися зі мною? Люціан, Кайден, Арден… і ти. Попри всю небезпеку.

Я кліпнув. Звична самовпевнена посмішка сама собою зникла з моїх губ.

Ось за це я й не любив тихі, романтичні вечори. У такі миті дівчата починають ставити занадто правильні, глибинні запитання.

— Ми вже, здається, знаходили відповіді на це, — намагався віджартуватися я.

— Ні, — похитала вона головою, дивившись мені просто в душу. — Ви всі тоді дали мені дуже красиві й правильні відповіді воїнів.

Я випустив сухий пирх. Що правда, то правда.

— А тепер що ти хочеш почути?

— А тепер я хочу почути щиру й чесну відповідь. Від тебе, Рейнаре.

Прокляття. Я перевів погляд на гладь озера, бо це було куди безпечніше, ніж дивитися в її очі, у яких я ризикував остаточно потонути.

— Тому що ти стала нашою, Соломіє, — тихо, без краплі звичної іронії вимовив я.

На причалі запала абсолютна тиша. Дівчина поруч завмерла, наче навіть вітер навколо припинив свій подих.

— Що?.. — ледь чутно перепитала вона.

Я легенько знизав плечима, стискаючи її долоню у своїй і переплітаючи наші пальці. Намагався говорити невимушено, наче це не важило нічого особливого. Хоча насправді це важило абсолютно все — для кожного з нас.

— Ти з'явилася в нашому житті так несподівано… Почала вперто сперечатися з Люціаном, псувати нерви Кайдену, змушувати посміхатися Ардена. Почала лізти в найнебезпечніші халепи й самовіддано рятувати нас, коли про це ніхто навіть не просив. І якось так сталося…

Я замовк, бо потрібні слова раптом закінчилися. Дивовижна річ — зі мною такого практично ніколи не траплялося.

— Що саме сталося, Рейнаре? — прошепотіла вона, підсуваючись ще ближче. Її вільна рука лягла мені на груди, просто туди, де оскаженіло билося серце.

Я подивився на неї й м'яко, трохи сумно посміхнувся:

— Якось так сталося, мила, що ми вже ніхто не уявляємо свого життя й цього дому без тебе. Ти потрібна нам усім, а мені — найбільше.

Я похилився й обережно, трепетно торкнувся її губ своїми. Це був не просто цілунок — у ньому була вся моя прихована ніжність, усе те почуття, яке я так довго ховав за жартами. Соломія солодко зітхнула мені в губи й відповіла на поцілунок, міцно обіймаючи мене за шию.

У її очах, коли ми нарешті відсторонилися, блиснули сльози й щось неймовірно тепле. Від цього захотілося негайно бовкнути якусь дурницю, просто для відновлення душевної рівноваги.

— Ну і хто з нас тепер головний драматичний актор? — посміхнувся я, витираючи пальцем крапельку з її щоки.

— Замовкни, драконе, — прошепотіла вона, уткнувшись носом мені в шию.

— І не подумаю.

— Рейнаре…

— Що, моя радосте?

— Дякую тобі.

Я театрально закотив очі, притискаючи її до себе ще міцніше:

— Боги свідки, припини негайно!

— Це ще чому?

— Тому що я прямо зараз почну поводитися як повністю нормальна й чутлива людина!

— А це так страшно?

— Жахливо! Це зруйнує всю мою репутацію!

Вона дзвінко розсміялася, і я підхопив цей сміх, але цього разу між нашими жартами залишилося щось набагато більше, щось дуже тихе, палюче, глибоке й небезпечно прекрасне.

Коли ми нарешті піднялися з причалу й повернулися до садиби, надворі вже панувала повна ніч. У вікнах затишно горіло світло, а з кухні линув божественний аромат вечері, яку, схоже, готував Арден.

І вперше за багато виснажливих років я відчув усередині дивовижне відчуття. Не чергову важку перемогу, не тимчасове полегшення, не просто спокій, а дім, справжній дім, де на тебе чекають ті, кого ти кохаєш.

Але варто було нам переступити поріг, як двері кухні прочинилися, і на порозі з'явився Люціан із закладеними за спину руками. Його суворий погляд миттєво оцінив наші переплетені пальці й злегка розпатланий вигляд.

— Де ви блукали? — сухо запитав він.

— Гуляли біля озера, — легко відповів я, не випускаючи долоні Соломії.

— Чому так довго?

— Ого, ти що, хвилювався за нас?

— Ні.

— Брехун, — посміхнулася Соломія з-за мого плеча.

Люціан лише ледь помітно пом'якшав у погляді, а потім суворо перевів очі на мене:

— Рейнаре.

— Так, мій друже?

— Замовкни й ходи вечеряти.

Я широко, переможно посміхнувся, бо деякі речі у цьому божевільному світі ніколи не змінюються. І, чесно кажучи, мене це зараз абсолютно влаштовувало.

Але ані я, ані Соломія, ані решта чоловіків ще не знали, що цієї ночі в старому будинку на нас чекає дещо, що остаточно змінить усе наше відносне затишшя.

Тому що на столику в кімнаті Соломії вже лежав загадковий лист. Лист, якого там не було ще годину тому.

І печатка на ньому належала людині, яку ми всі безвинятково вважали давно мертвою.