Раді Вас бачити!

Люціан

Люди часто думають, що найстрашніше — це почути погані новини. Насправді ні. Найжахливіше — це кілька секунд одразу після них. Ті самі секунди, коли мозок гарячково намагається переконати тебе, що ти почув неправильно, що зараз хтось розсміється і скаже, що це дурний жарт, що все гаразд, але Арден не жартував. Він ніколи не жартував таким тоном.

— Повтори, — спокійно мовив Кайден.

Я чудово знав цей голос — так спокійно він говорив безпосередньо перед бійкою.

Арден дивився в темряву за озером:

— Я сказав, що ми запізнилися.

— Звідки у тебе такі відомості? — суворо запитав я.

Соломія більше не усміхнулася і жоден із нас не випромінював веселощів. Арден повільно дістав зі своєї сумки старий, пожовклий згорток, перев'язаний тонкою срібною ниткою.

— Я не весь час читав про Срібну династію, — мовив він.

Я нахмурився:

— А про що тоді?

— Про тих, хто полював на неї протягом століть.

У кімнаті запала тиша, навіть Рейнар не вставив жодного шпильчастого коментаря, що вже говорило про багато що.

Арден поклав згорток на дерев'яний стіл і обережно розгорнув його. Перед нами лежала затерта карта, на якій згасали кілька срібних позначок і лише одна... палала надто яскраво, наче горить вогнище.

— Що це означає? — тихо запитала Соломія.

— Кровна мітка, — відповів Арден. — Прадавня магія Срібної лінії.

Я відчув, як крижаний мороз пробіг по спині, бо вже здогадувався, до чого він хилить і мені це категорично не подобалося.

— Хтось активував її зовсім нещодавно, — додав маг.

Кайден схрестив руки на грудях:

— І хто саме?

Арден підняв важкий погляд, оглядаючи кожного з нас по черзі, наче вагався чи варто вимовляти це ім'я вголос.

— Орден Попелястої Корони.

Навіть вітер за вікном, здавалося, ущух.

Соломія озирнулася на нас:

— Я щось пропустила?

— Ні, мила, — похмуро мовив я. — Просто це дуже погані новини.

— Наскільки погані? — нарешті подав голос Рейнар. — Якщо за десятибальною шкалою?

Я глянув на нього без тіні усмішки:

— На дванадцять.

— О… — його єхидна посмішка зникла миттєво.

За годину ми сиділи в архівній кімнаті. На столі тьмяно блимали свічки. Арден розклав сувої, карти та старі записи. Уперше за довгий час я відчув себе не впевненим мисливцем, а людиною, яка намагається скласти складну мозаїку без половини деталей.

— Поясни детальніше, — мовив Кайден.

Арден кивнув і провів пальцем по пожовклому пергаменту:

— Попеляста Корона існує з часів першого Прориву. Вони вірять, що світи мають об'єднатися в один за будь-яку ціну.

— Через Ворота? — уточнила Соломія.

— Саме так.

— Але ж це абсолютне безумство! Вони зруйнують усе!

— Саме тому вони такі небезпечні, — тихо зауважив я.

Арден продовжив:

— Срібна лінія була єдиною, хто мав хист до управління Воротами. Не просто відкривати їх, а контролювати, змінювати структури, запечатувати чи зводити нові.

Соломія повільно зблідла:

— Тому вони так запекло шукають спадкоємця…

— Саме так.

Я побачив, як її тендітні пальці міцно вчепилися в край столу і в цю мить мене осяйнула думка. Те саме зрозумів і Кайден — ми переглянулися миттєво.

— Вони не хочуть вбивати його, — твердо вимовив дракон.

Арден похмуро ствердно кивнув:

— Ні. Вони прагнуть використати його магію.

Запала важка, гнітюча тиша.

— Значить… він ще живий? — прошепотіла Соломія з надією в голосі.

Ніхто не відповів одразу, але в думках кожного визріла одна й та сама думка: якщо брата її матері ще не знищили, то у нас залишався шанс.

Пізніше, коли ми всі виснажені розійшлися по кімнатах готуватися до виходу, я вийшов на задній ґанок садиби.

Соломія сиділа на дерев'яних сходинках, підібгавши ноги, і знову дивилася на темне плесо озера, наче водна гладь могла подарувати відповіді на всі її болісні запитання.

Я мовчки підійшов і сів поруч. Кілька хвилин ми просто слухали шелест нічного листя та сплески води.

— Ти дуже хвилюєшся, — мовив я. Це було не запитання, а факт.

Вона усміхнулася сумно, куточками губ:

— Це настільки помітно?

— Для нас із хлопцями — так.

Вона опустила голову, бавлячись із кінцем своєї ковдри:

— Якщо він справді рідний брат мами… — її голос на мить здригнувся, але вона втримала рівновагу. — …виходить, він усе моє життя був десь поруч, а я навіть не здогадувалася про його існування.

Я не знайшов, що відповісти, бо іноді правильних слів просто не існує, тому я повільно простягнув руку й обережно торкнувся її долоні, всього на секунду, а потім міцно взяв її пальці у свої. Соломія здивовано повернула обличчя:

— Люціане?..

— Що?

— Ти зараз щиро намагаєшся мене підтримати?

— Так, — хмикнув я.

Вона тихо розсміялася й сперлася плечем об моє і це було так природно, наче вона чинила так щодня. Моє серце від цього простого дотику зробило абсолютно нерозумний, шалений стрибок. Я вирішив вольовим зусиллям ігнорувати цей факт.

— Кепський із тебе втішитель, — прошепотіла вона.

— Знаю.

— Дуже кепський, проте я рада.

— Соломіє…

— Що?

— Я щиро стараюся.

Дівчина завмерла, уважно дивлячись на мене і в її очах спалахнуло таке глибоке, оксамитове тепло, від якого в грудях стало небезпечно гаряче.

— Я знаю, Люціане, — тихо відповіла вона й сама легенько стисла мої пальці.

Цього коротокого моменту вистачило з лихвою.

На світанку ми мали вирушати. Срібний Спадкоємець був живий, але Орден Попелястої Корони вже дістався до нього. Питання полягало лише в тому, чи встигнемо ми перехопити його першими.

Проте справжня проблема полягала навіть не в цьому.

Серед знайдених записів Ардена ховалася ще одна маленька, надзвичайно тривожна деталь, про яку маг поки не наважився сказати нікому з нас, бо якщо древні сувої не брехали… Срібний Спадкоємець зовсім не чекав на порятунок, а пішов до ворога за власним бажанням.