Раді Вас бачити!

Соломія

Наступного ранку море виглядало оманливо спокійним — так, ніби минулої ночі не було жодних важких зізнань, ніби світ не тріщав по швах, ніби прадавні Ворота не чекали на нас десь за хитким горизонтом і ніби я не провела пів ночі в кімнаті Кайдена, вдаючи, що моє серце не вискакує з грудей кожного разу, коли його пальці міцно тримають мої.

Мене це хвилювало настільки сильно, що від одного згадка про тепло його долоні шкірою досі бігли дрижаки.

Я стояла біля дерев'яного борту невеликого корабля, який уперто прорізав солоні хвилі, несучи нас до скелястих островів. Саме там, як стверджував прибулець із минулого — Кайденів брат, — ховався вхід до нашої мети.

Рвучкий морський вітер бив просто в обличчя, а Рейнар уже понад годину випробовував терпіння кожного на палубі.

— Я просто констатую факт, що вирушати туди — це вкрай кепська ідея, — укотре заявив він, спираючись на щоглу.

— Ти кажеш це абсолютно про все, — сухо зауважила Вельмора, не відриваючи очей від карти.

— Бо майже все в цьому житті є кепською ідеєю.

— Ти — зокрема.

— Особливо я, — з готовністю погодився він.

— Нарешті твереза самооцінка.

Я не втрималася й тихо засміялася. Рейнар миттєво приклав долоню до грудей у драматичному жесті:

— Ось так завжди я відкриваю вам душу, а ви її топчете.

— Душу? — усміхнулася я. — А вона в тебе взагалі є?

— Жорстоко, Соломіє.

— Цілком заслужено.

— Вона подобається мені все менше й менше, — пробурмотів він, звертаючись до Кайдена.

— Брешеш, — відмахнулася я.

— Звісно.

Кайден, який стояв поруч, тихо фиркнув, приховавши напівусмішку і цей короткий звук викликав у мене безглузде, але таке тепле бажання пригорнутися до нього і з кожним днем, із кожною хвилиною поруч із ним це відчуття лише міцнішало.

До вечора небо затягнуло важкими, свинцевими хмарами. Острів, до якого ми нарешті причалили, виявився похмурим і непривітним, на ньому не було жодних затишних берегів — лише гострі чорні скелі, сірий камінь, крючкуваті дерева, що пробивалися крізь камінні розколини, та безперервний, тривожний виск вітру.

Ми розбили тимчасовий табір біля напівзруйнованих руїн. Вельмора вдумливо звіряла орієнтири, а Рейнар уже третю годину поспіль про щось запекло сперечався з братом Кайдена.

Сам Кайден усунувся від усіх, він сидів на краю урвища, упершись ліктями в коліна, і невідривно дивився на бурхливу темну воду далеко внизу.

Я починала здогадуватися, що саме на самоті він перетравлює свої найважчі думки і саме тому не вагаючись попрямувала до нього.

— Ти завжди тікаєш від людей, коли стає надто гучно? — тихо запитала я, зупиняючись поруч.

Він навіть не обернувся, але кутики його губ здригнулися:

— Я не тікаю.

— Ти сидиш за добрий десяток метрів від табору.

— Це називається збереженням особистого простору.

— Це називається чистою втечею.

Кайден нарешті підняв на мене очі, його погляд був м'яким, без звичної холодної відстороненості.

— Ти проводиш із Рейнаром надто багато часу, Соломіє. Це шкідливо.

— Це зараз була спроба мене образити?

— Я тебе не ображаю, просто констатую факт.

Я усміхнулася й беззахисно сіла поруч просто на холодний камінь. Довкола нас панував шум хвиль і відголоси чужих суперечок, але тут, біля нього, усе здавалося неймовірно затишним.

— Нервуєш? — обережно спитала я, поглянувши на його стиснуті пальці.

Кайден мовчав кілька секунд, а потім тихо видихнув:

— Так.

Ця раптова щирість знову застала мене зненацька.

— Через Ворота?

— Через усе разом, — він дивився вперед, на темний обрій, але його голос тремтів від напруги. — Я не маю уявлення, що чекає на нас завтра, не знаю, на чиєму боці насправді мій брат, не знаю, про що мовчить Вельмора… Повний туман.

Він замовк. Я терпляче чекала, відчуваючи, як між нами наростає невидима нитка.

— І найгірше… — Кайден нарешті повернув обличчя до мене, і в його темних очах спалахнув такий відчайдушний біль, що я аж затамувала подих. — Я не знаю, чи зможу вберегти тебе, якщо все рухне.

Моє серце зробило божевільний перевороти.

— Кайдене…

— Не перебивай, будь ласка.

— Добре.

— Я цілком серйозно.

— Та добре ж.

— Соломіє.

— Що?

— Це і є «перебивати», — зітхнув він, але в його погляді вже замиготіли теплі бісики.

Я не втрималася й тихо засміялася, він теж ледь помітно усміхнувся — нарешті відпустивши напругу, розслабивши плечі без страху, без ваги цілого світу на плечах, лише він, я і тихий шум прибою.

— З тобою просто неможливо вести серйозні розмови, — похитав він головою.

— Зате зі мною не засумуєш.

— Дуже сумнівна перевага.

— Але ж ти тільки-но усміхався.

— Не використовуй мої реакції проти мене.

— Обов'язково буду.

— Я навіть не сумнівався.

Ми замовкли і ця тиша вже не була важкою — вона огортала нас, мов тепла ковдра. Вітер на мить вщух, наче даючи нам короткий перепочинок.

Я повільно перевела погляд на його профіль. Кайден уже дивився на мене — пильно, проникливо, не намагаючись відвернутися. Моє серце калатало десь у горлі надто голосно.

— Що? — ледь чутно запитав він.

— Нічого.

— Брешеш.

— Звісно.

Його погляд опустився до моїх губ, а потім повільно піднявся назад. Кайден обережно простягнув руку й невагомим, трепетним рухом завів пасмо волосся за моє вухо, його теплі пальці затрималися на моїй щоці, гарячим тиском торкаючись шкіри.

Цього разу ніхто не ховався за сарказмом. У його погляді читалося все те, про що він мовчав усі ці дні: нестримне бажання, ніжність, страх утратити й те глибоке, необмежене почуття, яке ми обоє так уперто ігнорували.

— Соломіє… — його голос став зовсім тихим, оксамитовим.

Я не дала йому договорити, просто подалася трохи вперед, скорочуючи й без того крихітну відстань. Далі Кайден усе зробив сам. Він обережно нахилився, торкнувшись своїм чолом мого, зупинившись лише за міліметр від моїх вуст — наче даючи мені останній шанс відступати. Я лише легенько зітхнула, подаючись назустріч.

Він поцілував мене. Цілував спочатку м'яко, нерішучо, немов торкався чогось крихкого й дорогоцінного. Його гаряча долоня ковзнула з моєї щоки нижче, обхопивши потилицю й зарившись пальцями в моє волосся, притягуючи ближче. Поцілунок ставав глибшим, чуттєвим і пристрасним, випікаючи весь кисень із моїх легень.

Я простягнула руки й обхопила його за шию, відчуваючи, як шалено калатає його серце під моїми пальцями. Світ довкола просто перестав існувати — розчинився в сутінках, у плескоті хвиль і в солодкому теплі його вуст. Кайден тиснув мене до себе так міцно, ніби прагнув заховати від усього світу, а його друга рука впевнено й ніжно лягла мені на талію, притискаючи тісніше.

І саме в ту мить, коли подих остаточно збився, з боку табору лунко прокотився знайомий, неймовірно емоційний голос:

— Я КЛЯНУСЯ, ЯКЩО ВИ ТАМ ЦІЛУЄТЕСЯ БЕЗ МЕНЕ, ЦЕ ПРОСТО НЕПОДОБСТВО Й ОСОБИСТА ОБРАЗА!

Ми відсахнулися один від одного тієї ж секунди і я спалахнула до кінчик вух і негайно закрила обличчя долонями, а Кайден важко впустив голову, заплющивши очі й зціпивши зуби:

— Я його прикінчу. Сьогодні ж.

— А чергу на поцілунки де займати? — здалеку щиро зацікавився Рейнар, наближаючись до нас.

Я сиділа на камінні й сміялася так голосно й щиро, що сльози виступали на очах, відчуваючи, як тепла долоня Кайдена все одно міцно й надійно стискає мої пальці.