Раді Вас бачити!

Соломія

Спочатку я подумала, що цей пронизливий крик мені лише наснився, але він був настільки гострим і розпачливим, що вирвав мене із сонних обіймів ще до того, як свідомість осягнула, де я взагалі перебуваю.

Мить тому це був лише затишний табір, згасаюче багаття, тепла ковдра і тиша лісу, а вже наступної секунди я випросталася на траві, пальцями до болю стискаючи руків'я короткого клинка.

Поруч зі мною одночасно підхопилися всі четверо. Іноді мене лякало, наскільки блискавично, майже нелюдськи вони вміли реагувати на найменшу загрозу.

— Звідти, із-за завалу! — Люціан уже пильно вдивлявся в нічні хащі, рука автоматично лягла на гарду.

— Чутно, — Кайден з легким шелестом вихопив свій довгий меч.

Рейнар, навіть не випустивши з рук другого ножа, ліниво позіхнув:

— Невже це чергова лісова халепа.

— Скоріше за все, — сухо кинув Арден, на ходу формуючи в долоні магічний імпульс.

— Як і завжди, — зітхнув дракон, проте його очі вже палали азартом.

Ми мчали крізь дрімучий ліс хвилин десять, а може менше чи більше — у подібні миті час поводиться химерно, стискаючись у суцільний пульсуючий клубок.

Ліс ставав дедалі густішим, хвойне гілля дряпало обличчя й руки, а підступне коріння намагалося вхопити за чоботи. І раптом попереду знову почули той самий жіночий смертельно наляканий голос — тепер зовсім близько.

Я вискочила на невелику галявину першою й різко вросла в землю. Посеред зім'ятої трави стояла жінка. Вона була невисока з сивим волоссям, акуратно зібраним у складну косу і вбрана в темно-зелений плащ, порваний у кількох місцях, а на її щоці червонів свіжий поріз.

А навколо неї кружляли троє моторошних істот. Високі, виснажено-худі з неприродно довгими чорними кінцівками й тліючими очима.

Я вже бачила подібні виплодки Темряви — тоді, коли тільки-но потрапила до цього світу, лише в той жахливий день їх була ціла зграя.

— Тіньові ловці! — стиха вилаявся Люціан.

— Чудово… — процідив Кайден.

— Це взагалі не звучить як «чудово»! — повідомила я, міцніше стискаючи клинок.

— Повір, мила, це звучить навіть гірше, ніж ти думаєш, — Рейнар спритно перехопив свої кинджали. — Але хоч розімнемося після сідла.

— Одного дня тебе точно приб'ють через цей недоречний оптимізм, — зауважив Кайден, ступаючи вперед.

— Можливо, але точно не сьогодні! — посміхнувся дракон і першим рвонув у бій.

Бій тривав недовго, на щастя. Тіньові ловці були швидкими й підступними, але нас було п'ятеро і ми вже надто добре навчилися діяти як єдине ціле, мов бездоганні частини єдиного бойового механізму.

Кайден витанцьовував попереду, відважуючи потужні удари й стримуючи істот, Люціан атакував із тіней, завдаючи точних, смертоносних випадів, Арден здалеку прикривав нас бар'єрами та магічним вогнем, Рейнар творив довкола суцільний хаос, плутаючи ворогам слід, я… ну, я дуже відповідально намагалася не заважати й підстраховувати їхні спини, що, між іншим, теж чималий талант.

За кілька хвилин усе було скінчено. Остання потвора з розпачливим шипінням розсипалася пластівцями чорної імли і на галявині знову запала тиша.

Врятована жінка важко, переривчасто дихала. Вона дивилася на нас так, ніби не вірила власному порятунку, а потім її погляд повільно ковзнув по моїх супутниках і зупинився на мені.

Вона зблідла настільки, що я мимоволі насторожилася й зробила пів кроку назад.

— Неможливо… — прошепотіла вона, розтуливши тремтячі губи.

— Що саме неможливо? — перепитала я.

Жінка повільно зробила крок уперед. Потім ще один і у її очах, блиснувши в світлі згасаючих магічних іскор, забриніли сльози.

— Твої очі… — видихнула вона.

Тиша довкола стала майже дзвінкою.

— Що з моїми очима?

Вона дивилася на мене так, наче перед нею постав дух з минулого:

— Вони точно такі самі…

У мене всередині все обірвалося й заніміло.

— Як у кого?..

Жінка важко ковтнула повітря й тихо, зболеним голосом відповіла:

— Як у Ірини.

Мені знадобилося кілька довгих секунд аби згадати, як узагалі робити вдих. Довкола завмерли всі, навіть Рейнар припинив підкручувати кинджал на пальці, а це було показником крайнього ступеня серйозності.

— Ви… ви знали мою матір? — витиснула я з себе.

Жінка усміхнулася втомлено, сумно й неймовірно тепло.

— Знала? — вона тихо, беззахисно засміялася, витираючи сльозу. — Дівчинко… ми з Іриною разом пережили добру половину своєї бурхливої юності.

Я відчула, як серце пропустило потужний удар.

Мама, знову її слід. Ще одна людина, яка пам'ятала її живою, справжньою, ще одна частинка тої долі, про яку я не мала жодного уявлення.

— Хто ви? — тихо запитала я.

Жінка обережно торкнулася пальцями срібного медальйона на шиї. Того самого, з химерним візерунком, який був зображений у листі матері.

— Мене звуть Аделіна. Ірина колись називала мене своєю сестрою не за кров'ю… за вибором і серцем.

Запала дивна тиша і я гостро, до сліз усвідомила, як сильно сумую за мамою.

Того ж вечора ми запросили Аделіну до нашого табору. Вона сиділа біля багаття, гріла змерзлі долоні об гарячий кухоль і розповідала історії про маму, про те, якою непередбачуваною й сміливою вона була, як сміялася, як запекло сперечатися з магами, як одного разу впала в бурхливу річку через власну дику впертість…

— Хм, це звучить до болю знайомо, — хмикнув Кайден, кинувши на мене проникливий погляд.

Я, не вагаючись ні секунди, жбурнула в нього соснову шишку, він навіть не поворухнувся, а просто на льоту спіймав її пальцями й вигнув брову. Ух, нахабний чоловік.

— Вона була такою ж непокірною, — з ніжною усмішкою мовила Аделіна, дивлячись на мене через язики полум'я. — І точно так само жбурляла в людей усе, що потрапляло під руку.

— Бачиш? — підморгнув Рейнар. — Чиста спадковість!

— Замовкни, Рейнаре.

— А от і ні!

Пізніше, коли хлопці почали мовчки розходитися по наметах аби дати нам спокій, Аделіна тихо покликала мене одну до вогню.

Я одразу зрозуміла, що зараз станеться щось дуже важливе, бо дружня усмішка на обличчі жінки згасла, а погляд став гранично серйозним.

— Ти шукаєш Срібного Спадкоємця, Соломіє, — це було не припущення, а чітке знання.

Я ствердно кивнула:

— Так. Це мій дядько.

Аделіна повільно заплющила очі, наче тривалий час збиралася з силами для цього зізнання:

— Тоді слухай мене надзвичайно уважно.

По моїй спині пробіг крижаний табун мурашок.

— Що з ним?..

Жінка розплющила очі і я з жахом побачила в них липкий, неприхований страх.

— Твій дядько зовсім не той, ким ти його уявляєш у своїх надіях.

Тиша між нами стала важкою, як свинець.

— Що ви маєте на увазі?

— Це означає… — вона замовкла, подивившись у темряву за межами нашого табору, а потім тихо, вагомо вимовила: — Він пішов до ворога не тому, що його обдурили чи примусили, він сам із нуля створив Орден Попелястої Корони.

І ці слова впали між нами нищівним ударом, розбиваючи вщент усе, у що я вірила.