Раді Вас бачити!

Люціан

Сутінки опускалися на озеро м'яко й неспішно, ніби сама природа навколо боялася поворухнутися чи зчинити зайвий галас аби лиш не сполохати ту священну тишу, що нарешті запанувала в нашому будинку.

Я лежав нерухомо, закинувши одну руку за голову, й просто слухав.

Уважно вловлював, як у темному кутку кімнати ледь чутно потріскує стара мостина, як за шибками нічний бриз колише прибережний очерет, але найголовніше я слухав, як дихає Соломія.

Її подих був повільним, глибоким, розслабленим і абсолютно безтурботним. Вона спала, зарившись носом у теплий вигин плеча Кайдена. Сам він, навіть уві сні не випускаючи її з міцних обіймів, важко й надійно тримав долоню на її стрункій талії.

З іншого боку від неї мирно спав Рейнар, закинувши ногу на край м'якої ковдри, розпатланий із залишками тієї хмільної, щасливої усмішки, яка не сходила з його обличчя після всього, що нам судилося пережити.

А біля самого краю високого ліжка, підібгавши під себе ноги й спираючись спиною на різьблене узголів'я, сидів Арден. Він не спав. У глибокій напівтемряві я розрізняв тьмяний, спокійний блиск його світлих очей — маг просто не зводив погляду з дівчини, повільно перебираючи пальцями край простирадла.

Я обережно, намагаючись не порушити це живе, сплетення з рук і ніг, підвівся і сів на ковдрі. Вона зсунулася донизу, оголюючи мої груди, які все ще зберігали ледь помітні червоні сліди її нігтів.

На душі панував дивний, незвичний штиль. Ані найменшої тривоги, жодних виснажливих прорахунків варіантів чи очікування удару в спину. Те ураганне, первісне безумство минулої ночі остаточно трансформувалося у щось настільки чисте, окрилене й невагоме, що мені здавалося, ніби я наяву чую рух власної крові в жилах.

Я перевів погляд на Ардена і наш мовчазний, зрозумілий діалог тривав лише кілька секунд.

Він ледь помітно кивнув у бік виходу й так само беззвучно, мов примарна тінь, вислизнув із ліжка. Я підняв із дерев'яної підлоги свої штани, накинув вільну сорочку, навіть не силкуючись застібати гудзики, і безшумно рушив слідом.

Ми спустилися на кухню. Тут усе ще витав легкий аромат передгрозової свіжості від широко відчиненого вікна та спогади про вчорашню вечерю. Арден підійшов до плити, черкнув пальцем, запалюючи невеликий вогонь, і поставив чайник. Його рухи були чіткими, вивіреними до міліметра, як завжди, але в них більше не відчувалося тієї затиснутості чи холодного захисту, які раніше виникали щоразу, коли він намагався відгородитися від світу фоліантами.

— Ти теж не зміг заснути? — тихо й лагідно запитав він, сідаючи за дерев'яний стіл і впираючись ліктями в шорстку поверхню.

— Сон — це марнування часу, коли я нарешті маю реальність, кращу за будь-які сновидіння, — відповів я, влаштовуючись навпроти. — Я просто… дивився на неї, Ардене. Скажи, ти помітив, як змінилася наша магія?

— Помітив, — я згадав, як під час нашої вчорашньої близькості повітря у кімнаті буквально вигравало від розпечених іскор. Це була вже не та руйнівна, гостра стихія, якою ми знищували потвори Ордену. Вона текла крізь нас п'ятьох єдиним могутнім річищем, зцілюючи та заповнюючи глибокі тріщини в кожній понівеченій душі. — Вона більше не захищає нас від удару, вона творить життя.

Чайник закипів, видаючи мелодійний тихий свист. Арден зняв його з вогню, щедро насипавши в керамічні кухлі сушене листя м'яти та дикої лісової малини, які Соломія так полюбляла збирати під час прогулянок.

Коли він простягнув мені гарячий посуд, я помітив, як його тонкі пальці ледь помітно тремтять не від страху чи холоду, а від того надлишку емоцій і почуттів, які такий закритий, раціональний чоловік, як він, ніколи в житті не звик вихлюпувати назовні.

— Вона віддала нам абсолютно все, Люціане, — промовив маг, дивлячись у темне вікно. Його обличчя в м'якому відблиску вогню здавалося витонченим, майже крихким, але я надто добре знав, яка колосальна сила та міць ховаються за цим блискучим інтелектом. — Я роками шукав логіку в прадавніх пророцтвах і в законах світобудови. Мені здавалося, що кожен крок має свою невідворотну ціну і за перемогу ми обов'язково заплатимо чимось жахливим. Але сьогодні… коли вона тримала мене за руку, коли я відчував її всередині себе так само чітко, як власне биття серця… я зрозумів, що є речі, які назавжди залишаються поза будь-яким холодним аналізом.

— Це називається дуже просто — мати власний дім і справжню родину, Ардене, — я зробив ковток ароматного, цілющого напою, дозволяючи м'якому теплу розтектися по тілу. — Ми стільки років вибудовували навколо власних сердець непробивні бастіони аби вижити. Кайден мовчав і ніс тягар сам, Рейнар ховався за маскою блазня, ти заривався в теоретичні праці, я занурювався в державні обов'язки. А вона прийшла і просто розібрала наші кам'яні стіни по камінчику не грубою силою, а чистою, беззастережною щирістю.

— І тепер ми навіки пов'язані, — Арден звів на мене світлі очі і в них бриніла така глибока, окрилена легкість, якої я в нього ще ніколи не бачив. — Без найменшої можливості відступити назад.

Я усміхнувся, відчуваючи, як останні крихти моєї колишньої крижаної стриманості остаточно тануть:

— А ти хіба хочеш кудись відступати, Ардене?

Арден

Люціан мав рацію. Відступати тепер було нікуди та й не залишалося жодного сенсу шукати інші дороги. Те яскраве, всепоглинаюче почуття, яке колись лякало мене своєю непередбачуваністю й заважало холоднокровно мислити, перетворилося на мою найміцнішу точку опори.

Ми сиділи на нічній кухні вдвох, смакували гарячий чай і ця проста, побутова мить здавалася величнішою за будь-яку тріумфальну перемогу над ворогами. Ми ділили між собою одну жінку, але в нашій п'ятірці не існувало й натяку на отруйні заздрощі чи жорстоке суперництво. Панувала лише глибока, майже братерська вдячність за те, що кожен із нас зміг подарувати їй ту грань любові, якої інші дати не вміли.

Кайден дав їй безпечну землю під ногами й залізну впевненість у завтрашньому дні; Люціан — спокій і мудрий захист; Рейнар — дзвінкий сміх, світло й легкість буття; а я… я просто вчився любити її кожною думкою, яку раніше вважав занадто сухою чи академічною.

Раптом на сходах почулися легкі, босі кроки. Ми з Люціаном синхронно повернули голови до проходу. У дверях стояла Соломія, а на ній була лише легка біла сорочка, яка м'яко вигравала в темряві коридору. Розкішне волосся хвилями спадало на плечі, погляд був сонним і м'яким, а коли вона побачила нас, то її вуста осяяла та сама рідна, осяйна усмішка. Вона здавалася тендітною дівчинкою, але ми обоє добре знали, що у цій тендітності ховається більше сили, ніж в усьому розгромленому Ордені Попелястої Корони.

— Я прокинулася в холодній постелі, а вас немає поруч… — тихо, з вдаваною образою промовила вона, роблячи крок до нас.

Люціан підвівся першим. Він зробив швидкий крок назустріч, дбайливо обхопив її за талію і, підхопивши на руки, легко посадив собі на коліна, коли знову сів на стілець. Соломія з тихим, щасливим зітханням влаштувалася в його обіймах, закинувши руки йому на шию та ховаючи обличчя під його підборіддям. Його сильні долоні почали заспокійливо, лагідно гладити її спину крізь тоненьку тканину.

— Ми просто пішли заварити тобі ароматного чаю, моя маленька, — Люціан ніжно поцілував її в розпатлану маківку і його голос звучав настільки лагідно, що сторонній спостерігач ніколи б не впізнав у ньому суворого князя-воїна.

Я простягнув руку через стіл і делікатно торкнувся її прохолодної босої ступні, що звисала з колін Люціана.

— Ти змерзла поки йшла сюди, Соломіє, — зауважив я, відчуваючи, як у власних грудях здіймається знайома хвиля турботи.

Вона повернула обличчя в мій бік, виплутала одну руку з-за шиї Люціана й простягнула її мені. Я обережно перехопив її пальці, підніс до губ і благоговійно торкнувся поцілунком кожного суглоба. Вона дивилася на мене з такою безмежною, чистою відданістю, що мені раптом здалося, що всі мої знання про всесвіт не варті й одного такого погляду.

— Мені стає жарко й безпечно щоразу, коли ви поруч… — прошепотіла вона і її очі чарівно блиснули в напівтьмі. — Там нагорі Кайден і Рейнар хропуть так голосно, наче двоє розлючених ведмедів у барлозі. Без вас усе ліжко одразу здалося якимось занадто великим і порожнім.

— Ми зараз же повернемося туди, сонечко, — Люціан притиснув її до себе міцніше, м'яко торкаючись вуха. — Доп'ємо чай і підемо. Ми більше ніколи не залишимо тебе саму, Соломіє.

Вона задоволено кивнула, заплющуючи очі від умиротворення, і просто розчинялася в цьому моменті. Ми сиділи втрьох у затишній тиші, яку порушувало лише спокійне цокання старого настінного годинника в кутку. Це був зовсім не той пристрасний, вибуховий голод, що палив нас учора. Це виявилося чимось значно глибшим і вічним — тихою, повсякденною любов'ю, яка вже не потребувала гучних слів, доказів чи урочистих клятв.

Вона просто існувала тут, у цьому затишному будинку біля озера, у кожному нашому спільному подиху, у кожному м'якому дотику.

Я дивився на них і вперше у своєму житті навіть не намагався прорахувати чи передбачити завтрашній день, бо наше справжнє майбутнє вже настало і воно було ідеальним.