Раді Вас бачити!

Люціан

Якщо хтось колись наважиться сказати, що організувати спокійну вечерю — це просто, я особисто познайомлю цю людину з Рейнаром і тоді вона раз і назавжди зрозуміє, що таке справжні хаос і випробування.

— Чому мені категорично заборонено куховарити разом із вами? — щиро обурювався дракон, висячи на одвірку.

— Тому що це вечеря для Соломії, а не черговий магічний експеримент, — сухо відповів я, не відриваючись від обробки м'яса.

— Це неприхована дискримінація за расовою ознакою!

— Рейнаре.

— Що?

— Забирайся з кухні.

— Але я ж допомагаю!

Я повільно перевів погляд на стільницю. На розсипане біле борошно, перекинутий глечик із вершками та загрозливу чорну кіптяву на стіні.

— Ти три хвилини тому підпалив серветки.

— Це трапилося лише один раз!

— Двічі і обидва рази випадково пальцем.

— Другий випадок взагалі не рахується, то була перевірка реакції Кайдена!

Я важко, повільно видихнув, тамуючи бажання пустити в нього легке закляття.

Арден біля вікна лише тихо сміявся, нарізаючи свіжий хліб. Зрадник.

Утім, ідея цієї трапези належала не мені, принаймні не спочатку. Після ранкових новин про мамин лист і загадкового Срібного Спадкоємця Соломія цілий день намагалася триматися бадьоро. Вона жартувала з Рейнаром, усміхалася на наші кпини, уважно слухала міркування про майбутній шлях, але я бачив, ми всі четверо це помічали, що її думки витали десь дуже далеко — між минулим і майбутнім. Між матір'ю, яку дівчина втратила, та дядьком, якого їй тільки належало розшукати.

Тож коли Кайден запропонував влаштувати затишний сімейний вечір, ніхто не заперечував, навіть я, що само по собі вже було показником моєї надмірної м'якості до цієї дівчини.

Сонце вже давно сховалося за темною смугою лісу. У будинку м'яко мерехтіли свічки, а з їдальні линув вабливий аромат запеченого м'яса зі спеціями, свіжої випічки та соковитих фруктів. Нічого надто вишуканого чи пишного — просто тепла їжа, хороше вино й люди, які непомітно для самих себе стали єдиною сім'єю.

Соломія завмерла у дверях їдальні, переводячи здивований погляд із накритого столу на нас.

— Що тут відбувається? — усміхнулася вона.

— Спланована засідка, — миттєво відгукнувся Рейнар, підсуваючи їй стілець.

— Не слухай цього фантазера, — хмикнув Арден, розливаючи темне вино по келихах. — Це просто вечеря на твою честь.

— Виглядає надзвичайно підозріло, — мружилася дівчина, але її очі вже сяяли теплом.

— Нарешті у цьому домі пролунав голос розуму! — підхопив дракон.

— Замовкни, Рейнаре, — одночасно й бездоганно злагоджено мовили ми з Кайденом.

Дракон показово образився й склав руки на грудях на цілих три секунди, його особистий рекорд.

Соломія дзвінко, щиро розсміялася і щось всередині моїх грудей нарешті розтислося.

Вечір виявився дивовижно затишним — із тих, які потім згадують роками у найтемніші часи. Рейнар переповідав історію про те, як колись випадково поцупив чужого породистого коня.

— Випадково? — перепитала Соломія, витираючи сльози від сміху. — Як можна випадково викрасти коня?

— Абсолютно невимушено! Він просто стояв без нагляду.

— У зачиненому чужому дворі, — уточнив Арден із кутка.

— Це дрібні деталі!

— І ти назвав його власним ім'ям, — додав Кайден.

— Бо він одразу відгукнувся!

— Тому що ти три дні поспіль годував його яблуками з сусідського саду, — резюмував я.

— От бачите! Ми знайшли спільну мову, це була справжня дружба!

Соломія сміялася вже до сліз, а Кайден біля неї ледь помітно, але м'яко посміхався.

Пізніше, коли трапеза добігла кінця, а розмови стихли, Арден піднявся до себе з книгою, а Рейнар вирушив шукати нових пригод на іншому поверсі будинку (що завжди предвіщало черговий вибух).

Я вийшов на простору веранду вдихнути прохолодного нічного повітря й помітив Кайдена. Він спирався на дерев'яні перила, пильно вдивляючись у темне плесо озера, а його плечі були напружені.

— Ти нервуєш, — зауважив я, зупиняючись неподалік.

Він навіть не повернув голови:

— Ні.

— Брешеш.

— Так.

Я легенько усміхнувся. Ось це вже був той знайомий, упертий воїн.

— Тоді йди до неї.

Кайден нарешті повернувся й подивився на мене тривалим, здивованим поглядом.

— Серйозно, Люціане? Ти даєш мені любовні поради?

— Насолоджуйся моментом, — хмикнув я, розвертаючись до дверей. — Такого більше не повториться.

За хвилину на веранду вийшла Соломія з кухлем гарячого чаю, помітивши Кайдена, вона усміхнулася тією особливою, сяючою посмішкою, яку дарувала тільки йому. А я мовчки ступив у тінь коридору.

Кайден

Я почув її легкі кроки ще до того, як вона ступила на веранду. Моє серце миттєво відгукнулося глухим ударом. Дивно — раніше зі мною такого ніколи не траплялося.

— Усі вже втекли по кімнатах? — тихо запитала Соломія, підходячи ближче.

— Рейнар напевно знову щось готує, — відповів я.

—Напевно так і є.

— Зате це було б логічним поясненням нашої тиші.

Вона м'яко засміялася й стала поруч біля перил, настільки близько, що я відчув ніжне тепло її плеча.

Надворі панував спокій, тільки цвіркуни сюрчали в траві, вітер бавився листям, а над озером сяяли далекі зорі.

— Неймовірно гарний вечір, — мовила дівчина.

— Так.

— Дуже змістовна і багата розмова.

— Я щиро стараюся, — хмикнув я.

— Помітно.

Я посміхнувся й чітко усвідомив, наскільки мені подобається просто стояти поруч із нею без потреби комусь щось доводити, просто бути поруч.

Соломія повернула обличчя і наші погляди переплелися. Цього разу нас поки ніхто не перебивав, ніхто не кричав, нічого не палав, ніхто не біг із мечем. Справжнє магічне диво.

— Про що ти думаєш? — прошепотіла вона.

Я дивився у її чарівні очі й уперше вирішив не ховатися за звичними кпинами чи суворістю:

— Про те, що я міг остаточно втратити тебе там, біля Воріт.

Її посмішка згасла не від переляку, а від моєї щирості цих слів.

— Кайдене…

— Не перебивай, будь ласка, — м'яко попросив я.

Вона замовкла й слухала уважно, наче кожне вимовлене слово мало для неї вирішальне значення.

— Я весь час переконував себе, що у нас попереду ще купа часу, а потім були Ворота, гончі, вороги… І я зрозумів, що час — це розкіш, яку нам ніхто не гарантував.

Запала тремтлива тиша. Соломія зробила крок уперед, лише один, але його вистачило, щоб відстань між нами зникла остаточно.

— Тоді добре, що ми обидвоє тут, — прошепотіла вона.

Я спробував ковтнути повітря, але це не допомогло заспокоїти божевільний стукіт у грудях. Увесь всесвіт звузився до кількох сантиметрів між нашими обличчями, до її ніжності й до тепла її тендітної долоні, яка лягла у мою руку.

Я обережно торкнувся пальцями її щоки і Соломія сама подалася назустріч повільно, трепетно, наче між нами не існувало прихованих почуттів і наші губи злилися у поцілунку. Він був неквапливим, ніжним і глибоким — таким, від якого всередині оселяється абсолютний спокій, наче після довгих років блукань ти нарешті повернувся додому.

Коли ми відсторонялися, дівчина тихо засміялася мені в губи.

— Чому ти смієшся, сонечко? — запитав я, розгладжуючи пасмо її волосся.

— Просто… — вона хитала головою, не випускаючи моєї долоні. — Якби мені хтось рік тому сказав, що я опинюся в іншому світі й закохаюся у найпохмурішого воїна на цьому континенті…

— Я зовсім не похмурий.

— Кайдене, розслабся, ти похмурий, але ти мій.

— Гаразд. Можливо, трохи є таке.

— Трохи?

— Соломіє…

— Що?

— Не псуй цей солодкий момент, — посміхнувся я.

Вона знову поцілувала мене першою, обіймаючи за шию і я остаточно зрозумів, що безтямно закохався в неї вже дуже давно просто наважився визнати це тільки зараз.