Раді Вас бачити!

Арден

Я зрозумів, що цієї ночі нам не доведеться заплющити очей, коли на другому поверсі пролунав крик Соломії. Це був не переляканий і не зранений крик, а той особливий, спонукальний різновид вигуку, який мовою нашого загону означає лише одне: «Негайно всі сюди, халепа чекає».

І, на превеликий жаль, ми всі давно навчилися безпомилково розпізнавати його з першої ж секунди. Двері її кімнати розчахнулися настільки стрімко, що я навіть не встиг підняти руку для стуку. У коридор одночасно вискочили Кайден і Люціан — обидва з оголеними мечами, здивовані, напружені й готові рознести будь-кого, хто наважиться нашкодити дівчині. Рейнар вибіг останнім із пухнастою ковдрою, перекинутою через плечі:

— Якщо садиба палає, я б дуже хотів заздалегідь знати чи є взагалі сенс вдягати штани, — пробурчав він.

— Рейнаре, — процідив Кайден.

— Що?

— Замовкни.

— Зрозумів.

Не зрозумів, він ніколи не розумів і не збирався. Соломія стояла посеред кімнати боса, розпатлана, у тонкій нічній сорочці, яка ледь сягала колін і стискала в тремтячих долонях той самий конверт із важкою печатною восківкою, про який згадував дракон. Її обличчя було настільки блідим, що моє серце миттєво стиснулося від передчуття біди.

— Що трапилося, мила? — м'яко запитав я, роблячи крок уперед і стаючи поруч із нею.

Вона підняла на нас очі і я побачив у них справжній, непідробний жах не за власне життя, а за когось іншого.

— Це… це неможливо, — тихо, ледь чутно витиснула вона.

— Що саме неможливо? — Люціан зробив крок ближче, і його суворе обличчя закам'яніло.

Соломія мовчки простягнула перед собою розгорнуте послання. Його обережно взяв Люціан, поглянув на перші рядки і завмер, потім із важким подихом передав папір мені.

Я прочитав перший рядок, і відразу відчув, як крижаний мороз пробіг по моєму хребту:

«Якщо ти читаєш це, моє сонечко, значить, я так і не встигла повернутися по тебе…»

У кімнаті запала важка тиша, наче повітря раптом стало надто щільним для дихання. Я перевів погляд на нижній край сторінки, де майорів знайомий, витончений підпис. Одне-єдине ім'я, яке ми всі вважали трагічним спогадом минулого. Ірина. Мати Соломії.

— Це абсолютно неможливо… — прошепотів я, не вірячи власним очам.

— Саме це я щойно й вимовила, — гарячково відповіла Соломія.

Ми спустилися на перший поверх садиби усі разом. Рейнар більше не намагався жартувати, що само по собі було найтривожнішою ознакою.

Загадкове послання лежало посеред великого дубового столу, наче отруйна змія. Ніхто не поспішав торкатися його знову.

— Читай далі, Соломіє, — нарешті мовив Кайден, сідаючи поруч із дівчиною й обережно беручи її холодні пальчики у свою теплу долоню.

Вона вдячно притислася до його плеча, ковтнула повітря й розгорнула аркуш. Її пальці тремтіли, але Люціан, який став з іншого боку, м'яко поклав руку їй на спину, даруючи відчуття захисту й підтримки. Я всміхнувся краєчком губ: ця дівчина мала біля себе чотирьох найсильніших воїнів, закоханих у неї до безтями і ми не дали б її в образу жодному лиху.

— «Соломіє…» — голос дівчини зірвався на першому ж слові.

Вона зупинилася, заплющила очі й глибоко вдихнула. Я бачив, як Рейнар потай простягнув руку й ніжно торкнувся її скроні, заправляючи темне пасмо за вушко.

— «…якщо цей лист знайшов тебе, значить, ти вже зробила свій вибір і прийняла свою долю. Значить, я була права і ти виявилася значно сильнішою, ніж я колись наважувалася сподіватися…»

Ніхто в кімнаті не ворушився, навіть вітер за зачиненими віконницями, здавалося, зменшив свій порив.

— «…я залишила це послання в чарівному сховку, який здетонує лише тоді, коли ти пройдеш випробування мітки. Життя між світами — це важка ноша, моє серце. Але ти не одна…»

Соломія замовкла, уткнувшись обличчям у долоні. І я збагнув, що зараз вона читає не просто сухо записані на папері слова, а чує живий голос матері, яку вважала втраченою назавжди.

— Читай далі, мила, — тихо мовив Люціан. У його голосі не було звичної наказної суворості — лише безмежна, ніжність.

Соломія ствердно кивнула й набрала повітря в груди. Лист виявився довгим і надзвичайно розлогим. В ньому мати розповідала про її дитинство, про перші спалахи магії, про небезпечний вибір і палке кохання, яке змусило її ризикнути всім і здійснити втечу між світами, а потім ми дійшли до останньої сторінки і саме там усе змінилося знову.

— «…є ще одна причина, чому тебе ховали від усього світу, Соломіє, — читала дівчина, і її голос тремтів. — І є ще одна людина, яку ти просто мусиш знайти, бо справжня історія починається тільки після того, як остаточно зачинилися прадавні Ворота…»

Я відчув, як поруч миттєво напружився Люціан, Кайден теж випростався, наче перед боєм.

— «…знайди Срібного Спадкоємця. Лише він володіє ключем від твого справжнього минулого…»

Рейнар першим порушив напружену тишу, що запала у світлиці:

— Перепрошую за бестактність… Що за диво?

— Саме це я теж хотів спитати, — Кайден стомлено потер обличчя долонями. — Я щиро ненавиджу пророцтва й таємничі прізвиська.

— О, нарешті ми дійшли згоди у чомусь!

— Рейнаре, — суворо мовив Люціан.

— Що?

— Замовкни.

— Зрозумів, мовчу.

Пауза тривала пів секунди.

— Але все ж таки: хто такий цей бісовий Срібний Спадкоємець?!

— РЕЙНАРЕ! — гукнули ми втрьох одночасно.

— Усе, усе, я мовчу! — дракон захистився руками й присів на стілець.

Пізніше, коли годинник уже відраховував перші передсвітанкові години й виснажені чоловіки розійшлися по своїх кімнатах, а Соломія все ще сиділа біля вогнища в каміні.

Я залишився з нею, сам не знаю чому. Можливо, тому, що розумів, що іноді людині потрібні не гучні поради чи воєнний план, а просто чиясь тиха, надійна присутність.

Вогонь у каміні затишно тріщав, кидаючи золотаві відблиски на її витончене обличчя. А вона дивилася на мамин лист так, ніби боялася відвести погляд хоч на мить.

Я підійшов безшумно й сів поруч із нею на м'який килим прямо біля вогню.

— Ти дуже сумуєш за нею, правда? — м'яко мовив я, опускаючи долоню на її плече.

Вона сумно усміхнулася, куточками губ:

— Геніальний висновок, Ардене.

— Я стараюся, — усміхнувся я у відповідь.

— Помітно.

Кілька хвилин ми просто мовчали, слухаючи, як потріскують дрова. І раптом Соломія повернулася й повільно поклала голову мені на плече, але потім її тендітна рука обережно знайшла мої пальці й міцно стисла їх.

Я завмер, боячись порушити цю мить. Серце калатало десь під ребрами з дивовижною силою. Я нахилився й легко, ніжно торкнувся губами її скроні, вдихаючи аромат її волосся.

— Дякую тобі, Ардене… — прошепотіла вона, заплющуючи очі.

— За що, сонечко?

— За те, що ви всі є в моєму житті, за те, що поруч.

Я подивився на грайливі язики полум'я. Бо дивитися в її чарівні очі зараз було надто небезпечно для мого розуму — так само, як і для Кайдена, Люціана чи Рейнара. Ми всі були полонені нею.

— Ми нікуди від тебе не підемо, Соломіє, — тихо, але впевнено відповів я, міцніше стискаючи її долоню. — Ніколи.

І вперше за весь цей довгий, божевільний вечір я остаточно зрозумів, що це беззаперечна правда.

Що б не означав цей лист з минулого, ким би не виявився загадковий Срібний Спадкоємець і які б небезпеки не чекали на нас попереду, ми підемо шляхом долі разом усі п'ятеро, навіть якщо це найгірша й найнебезпечніша ідея у світі, бо, знаючи нас і вдачу Соломії, саме з таких божевільних рішень і починаються найдивовижніші пригоди.