Раді Вас бачити!

Люціан

Я прокинувся ще задовго до світанку, але не через раптовий шум і не через передчуття прямої загрози. Мене вирвало зі сну те саме гидке, знайоме відчуття, яке роками рятувало моє життя на межі: щось пішло не так.

Вогонь у багатті давно згас, залишивши лише сивий попіл. Ліс навколо поринав у дрімоту і лише Арден нерухомо сидів біля згаслого вогнища. Я навіть не здивувався.

— Ти теж не спиш, — мовив я, тихо підходячи й стаючи поруч.

— Ні, Люціане, — відповів маг, не піднімаючи голови.

— Думаєш про те саме?

Арден мовчки кивнув і цього короткого жесту було цілком достатньо, бо ми обидва розуміли, що якщо Аделіна не збрехала і розказала гірку правду, то наш подальший шлях змінюється докорінно. Ми їхали крізь усю країну аби витягти з лап ворога беззахисну жертву, а знайшли людину, яка сама створила цей жах.

Соломія осягнула цю моторошну реальність не одразу. Спочатку був первинний шок, потім палке заперечення, а далі настала тиша, довга, тяжка, небезпечна.

Саме така тиша тепер висіла між кожним із нас у всьому нашому таборі.

Я знайшов дівчину біля гірської річки. Останнім часом вона або невідривно дивилася на воду, або потрапляла в халепи, а іноді робила це одночасно.

Вона сиділа на пласкому валуні, міцно обійнявши коліна руками. Я мовчки сів поруч на порослу мохом траву. Кілька хвилин ми просто слухали шум стрімкої течії.

— Вони всі мені брехали, — раптом вимовила вона тихо без сліз чи вибуху злості і від цієї спокійної безвиході стало тільки гірше.

— Не всі, Соломіє, — м'яко зауважив я.

Вона гірко всміхнулася, дивившись на водяні бризки:

— Ти чудово зрозумів, про що я.

Так, я зрозумів і надто добре знав це нищівне відчуття, коли нововідкрита правда вмить перекреслює все твоє минуле і ти більше не тямиш, які зі спогадів були справжніми, а які лише гарною ілюзією.

— Я все життя була переконана, що мама просто рятувала мене від невідомого лиха… — її голос на мить здригнувся, але вона втримала самовладання.

— А тепер?

— А тепер я навіть не здогадуюся, від кого саме вона мене переховувала від світу… чи від власного брата?

Я хотів підібрати правильні слова, але бувають миті, коли потрібних фразеологізмів просто не існує в природі. Тому я просто залишився поруч, відганяючи від неї холодний вітер і цього разу мовчазної підтримки виявилося достатньо.

Надвечір Аделіна попросила зібратись усім, навіть Рейнар був незвично похмурим і мовчазним, що само по собі насторожувало більше за появу тіньових ловців.

Жінка розклала на дерев'яній скрині стару карту Срібної Долини й важко зітхнула:

— Є ще одна деталь, про яку ви мусите знати.

Мені вже починала не подобатися ця вступна фраза.

— Коли Ірина втекла через Ворота у твій світ… — Аделіна поглянула на Соломію, — …вона не просто переховувала дитину, вона намагалася зупинити свого брата.

У таборі запала дзвінка тиша, Соломія навіть не здригнулася.

— Він жадав відкрити всі Ворота між світами, — продовжила Аделіна. — Не частково, не під контролем чарівників, в усі одразу.

— Але це ж безумство, це зруйнує грань! — вигукнув Арден. — Це технічно неможливо!

— Загалом так, — погодилася жінка. — Але якщо він отримає те, за чим полює останні двадцять років…

Кайден миттєво напружився і його рука лягла на руків'я меча:

— Про що саме йдеться?

Аделіна повільно перевела погляд на Соломію і я вмить осягнув до чого вона веде. Прокляття…

— Про неї, — тихо мовила Аделіна. — Твоя кров, дівчинко, останній ключ до активації Воріт.

Соломія остаточно зблідла, Рейнар скрушно вилаявся, я теж видалявся, тільки подумки.

— Ненавиджу стародавні пророцтва, — пробурчав Кайден, потираючи перенісся.

— Ненавиджу темну магію, — додав Рейнар.

— Ненавиджу родинні скелети в шафах, — похмуро підсумував я.

Арден важко зітхнув, закриваючи обличчя долонями:

— А я щиро ненавиджу все, про що ви щойно говорили.

Уперше за весь цей важкий день Соломія тихо і щиро розсміялася. Ми всі вмить перевели погляд на неї, дівчина здивовано похитала головою:

— Що ви так дивитеся?

— Нічого, мила, — посміхнувся Рейнар. — Просто дуже скучили за цим звуком.

На секунду в її очах заблищали сльози вдячності і вона швидко відвернулася до вогню аби приховати зворушення.

Тієї ночі ніхто з нас так і не зміг заснути.

Близько опівночі я почув тихі, надзвичайно обережні кроки. Соломія безшумно вислизнула за межі табору й попрямувала вгору.

Я рушив слідом за нею, тому що занадто добре знав цей погляд. Так поводиться людина, яка вирішила звалити весь тягар світу на власні тендітні плечі й піти геть.

Я наздогнав її на вершині пагорба під зоряним небом. Вона стояла спиною до мене, кутаючись у плащ.

— Ти ж розумієш, що це надзвичайно дурна ідея? — тихо запитав я.

Дівчина навіть не здригнулася від мого голосу:

— Я була впевнена, що хтось із вас піде за мною.

— Хтось?

— Саме ти, Люціане.

Я підійшов і став поруч. Уперше за тривалий час між нами не було ані краплі сарказму, ані суперечок, ані захисних масок, лише оголена правда.

— Я не хочу, щоб через мене хтось із вас загинув, — прошепотіла вона в ніч.

Ось воно, саме цього відчайдушного кроку я й боявся.

— Соломіє…

— Ні, послухай мене! — вона різко повернулася і в її очах мерехтіли сльози відчаю й безсилля. — Якщо він дійсно шукає мене… Якщо весь цей жах і загроза світу лише через моє існування…

— Це не через тебе, — жорстко перебив я, беручи її за плечі.

Вона завмерла.

— Це відбувається через його власні божевільні рішення і це абсолютно різні речі, чуєш?

Вітер тихо гойдав соснові віти, а десь далеко на болотах гукав пугач.

— А якщо я не впораюся зі своїм призначенням? — тиснула вона наболіле запитання.

Я довго дивився в її рідні, сповнені болю очі, потім обережно взяв її холодну долоню у свою.

— Тоді ми впораємося разом, усі ми.

Соломія заплющила очі, злегка видихнувши, і я відчув, наскільки виснаженою вона була від потреби постійно здаватися сильною.

Коли ми повернулися до згаслого багаття, Арден уже стояв на ногах, його обличчя було білішим за саван, наче він щойно зустрівся з привидом.

Моє серце миттєво обірвалося вниз.

— Що сталося? — суворо запитав я.

Арден мовчки перевів погляд на нас і простягнув тремтячу руку, у долоні він тримав конверт.

Новий лист був запечатаний срібним сургучем з емблемою, яку ми вже бачили.

На звороті нерівним, квапливим почерком було виведено лише кілька рядків, але автора ми впізнали миттєво.

«Соломіє. Якщо цей лист потрапив до твоїх рук, це означає лише одне, що він уже знає, де ви перебуваєте. І я більше не в змозі його стримувати. Пробач мені. Твій дядько».



На галявині запала мертва тиша, а за мить до кожного з нас дійшла одна страшна істина: ворог не просто стежив за нами, а він знайшов нас першим.