Раді Вас бачити!

Кайден

Садиба давно стихла.

Десь нагорі стишено рипнули сходи, злегка глухо грюкнули двері кімнати. Хтось напівголосом побажав на добраніч, хтось у відповідь втомлено буркнув щось невиразне й тепле.

Звичайний мирний вечір, після всього пережитого нами пекла ця буденність здавалася майже магічним дивом.

Я стояв на широкому дерев'яному ґанку й дивився на вечірнє плесо озера. Вода панувала темна, абсолютно гладенька, наче полив'яне чорне скло. Над нею у високому небі висів повний срібний місяць — тихий, спокійний, точнісінько такий самий, як і цей вечір.

За моєю спиною ледь чутно рипнули вхідні двері, навіть не обертаючись, я за прискореним биттям власного серця знав, хто саме вийшов на свіже повітря.

— Тобі теж не спиться? — пролунав поруч м'який голос.

У тоні Соломії бриніла лагідна усмішка. Я мовчки трохи посунувся біля дерев'яних перил, звільняючи їй місце поруч. Дівчина підійшла впритул, сперлася ліктями на поруччя й підставила обличчя прохолодному вечірньому вітерцю.

Кілька хвилин ми просто мовчали, спостерігаючи за грою місячного сяйва на воді. І ця тиша не була гнітючою чи зніченою, навпаки — за цей час ми навчилися бездоганно розуміти одне одного без жодного слова.

— Знаєш, Кайдене… — тихо мовила вона, бавлячись торочкою плаща. — Раніше, там, у своєму минулому житті, я думала:, що коли всі халепи й випробування нарешті закінчаться, я відчую щось неймовірно грандіозне.

— Наприклад? — хмикнув я, розглядаючи її ніжний профіль.

— Навіть не знаю… Шалений захват, вибух полегшення, абсолютне ейфорійне щастя, тобто щось дуже гучне й ефектне.

— І що ж ти відчуваєш зараз, коли все справді скінчилося?

Соломія замислилася на мить, а потім повільно усміхнулася:

— Глибокий, абсолютно беззастережний спокій.

Я повернув голову й зустрів її погляд, такий теплий, проникливий, щирий. У її чарівних очах більше не було ані краплі страху, ані прихованих сумнівів чи болю. Уперше за весь той час, що ми були знайомі.

— Це надзвичайно добре, мила, — мовив я.

— Так, — вона згодна кивнула. — Це дійсно чудово.

Нічний вітер легенько бавився пасмами її волосся і мені спало на думку, що весь наш довгий, сповнений небезпек шлях біля Воріт і крізь Срібну Долину вела нас доля саме сюди — не до моторошних руїн древнього храму, не до розгадок прадавніх таємниць і навіть не до боротьби за порятунок світів, а сюди до цієї тихої миті, до можливості просто стояти поруч, дихати одним вишневим цвітом і не тікати від небезпеки.

Соломія ледь помітно торкнулася моєї долоні, зовсім легко, невагомо, наче перевіряла чи я справжній, чи це лише черговий солодкий сон.

Я повільно розкрив пальці й міцно переплів їх із її тендітними пальчиками. Вона не відсторонилася, а навпаки, прихилилася ближче, уткнувшись плечем у моє плече.

У садибі було тепло й пахло запашним пирогом, на ґанку панував тихий спокій, а попереду вперше за весь цей час не чекала жодна битва, тільки завтрашній день. Звичайне тихе, мирне завтра і цього було більш ніж достатньо для нас обох.

— Ходімо додому, Кайдене, — м'яко прошепотіла вона, піднімаючи на мене сяючі очі.

Я посміхнувся й легенько торкнувся губами її скроні, бо чітко збагнув, що вона мала на увазі не свій далекий колишній світ, вона говорила про цю садибу, про нас із хлопцями, про людей, які стали її справжньою, надійною родиною.

І ми разом повернулися всередину затишного будинку, залишивши ніч, зорі й плесо озера позаду.