Раді Вас бачити!

Кайден

Я прокинувся за кілька хвилин до світанку.

Стара звичка. Деякі речі не здатні змінитися навіть тоді, коли навколо панує омріяний мир.

Будинок ще міцно спав. Десь у кутку вітальні ледь чутно тріщали вигаслі колоди в каміні, а за шибками умиротворено шукало береги озеро. Я обережно вибрався з ліжка, намагаючись не турбувати чутливий сон нікого з наших. Марні зусилля.

— Якщо ти зараз надумав знову рятувати світ від чергової халепи, я особисто тебе приб'ю, — пробурмотів Рейнар у подушку, навіть не розплющуючи очей.

— Світ прекрасно почекає без нас, драконе.

— От і чудово, — він перевернувся на інший бік. — Бо я ані хвилини.

Через секунду знову зачулося рівне сопіння.

Надворі стояла прохолодна, свіжа тиша. Смарагдова трава рясно блищала від кришталевої роси, а небо на східному обрії лише починало рожевіти.

Я спустився до озера й примостився на старому дерев'яному пірсі. Вперше за довгі роки я дозволив собі просто сидіти. Нічого не робити, ні про що тривожне не думати, не налаштовувати внутрішні захисні бар'єри, не вистежувати приховану небезпеку й не чекати підступного удару в спину, а просто дихати повними грудьми.

Я слухав, як вода лагідно плескалася об старі дерев'яні палі, у гущавині лісу прокидалися перші птахи. Величезний світ жив своїм власним, природним ритмом і геть не потребував того аби хтось героїчно кидався його рятувати.

Дивовижне, майже нереальне відчуття.

— Знала, що відшукаю тебе саме тут, біля води.

Я навіть не став озиратися.

— Звідки така впевненість?

Соломія безшумно підійшла й сіла поруч, підібгавши під себе босі ноги.

— Ти завжди йдеш до озера, коли в твоїй голові забагато думок.

— Хіба я надто багато думаю? — хмикнув я.

— Страшенно багато, Кайдене.

Я коротко фиркнув, а вона дзвінко засміялася. Кілька хвилин ми мовчки спостерігали за тим, як сонце повільно здіймається над верхівками вікових дерев, заливаючи водну гладь рідким золотом.

— Про що ти розмірковуєш? — лагідно запитала вона, торкаючись плечем мого плеча.

Я забарився з відповіддю, бо вона виявилася надто складною й водночас гранично простою.

— Про тебе.

Соломія повернула голову і в її погляді промайнула легка іронія:

— Звучить як початок чогось небезпечного.

— Є трохи.

— І що саме?

Я незграбно провів долонею по волоссю, шукаючи потрібні слова. Ненавиджу довгі розмови — гострі мечі завжди були значно простішими за людські емоції.

— Пам'ятаєш нашу першу зустріч?

Вона тепло усміхнулася:

— О так, ти був неймовірно «привітним».

— Брешеш.

— Безсовісно брешу.

— Тоді я щиро думав, що ти божевільна.

— Прекрасний початок для класичної історії кохання, — підсумувала вона.

Я тихо, щиро й розслаблено засміявся, напевно, вперше за останні роки.

— Тоді я й гадки не мав, що ти здатна перевернути все моє життя догори дригом.

Усмішка з її обличчя зникла, поступившись місцем тій зосередженій, глибокій уважності, від якої завжди хотілося викладати лише правду.

— Кайдене…

— Зачекай, дай мені договорити, бо якщо я зараз замовкну, то знову сховаюся за мовчанням.

Вона мовчки кивнула.

— До появи тебе я просто існував, — продовжив я, дивлячись на течію. — Сліпо виконував накази, виживав серед попелу, робив те, що вимагав обов'язок, а потім з'явилася ти і раптом з'ясувалося, що я прагну зовсім іншого — затишного дому, майбутнього, вірних людей поруч, тебе… поруч.

У грудях стало важко дихати, але водночас неймовірно легко — так, наче я скинув із плечей багатовіковий вантаж.

Соломія мовчки дивилася на мене так довго, що я вже почав жалкувати про власну відвертість, а потім вона просто простягнула руку й торкнулася моїх пальців так легко, невагомо. І цього жесту виявилося більш ніж достатньо.

— Я теж так боялася, Кайдене… — прошепотіла вона.

— Чого саме, мила?

— Що ніколи не відшукаю на цій землі місця, де мене захочуть утримати назавжди.

Я на мить заплющив очі, бо чужий біль і шрами чомусь завжди відчувалися як власні.

— Дурненька моя… — вирвалося в мене само собою.

Вона здивовано кліпнула ресницями:

— Це зараз був комплімент чи мені здалося?

— Тобі напевно здалося, хоча ні. Ти найкраще, що сталося зі мною, з нами.

— Знаєш, я глибоко зворушена і тішуся, що наші почуття взаємні.

— Ти знаєш, що ти неймовірна?

— Дякую! За все.

— О, чудово! — пролунав над нами добре знайомий іронічний голос. — Здається, вони почали цей романтичний акт без нас!

Ми синхронно обернулися і побачили, що на невеличкому зеленому пагорбі стояи Рейнар, Люціан та Арден. Усі троє спостерігали за нами з абсолютно безсоромними посмішками.

— Ви що, знову за нами стежили? — вдавано обурилася Соломія.

— Ми просто принесли гарячий сніданок, — спокійно пояснив Люціан, демонструючи кошик.

— І абсолютно випадково почули першу половину вашої зворушливої промови, — додав Арден.

— Нахабна брехня, — заперечив Рейнар. — Ми чули геть усе від самого початку!

— Ти буваєш просто нестерпним, драконе.

— Знаю, за це мене й люблять!

За кілька хвилин ми вже сиділи на м'якій траві біля берега всією компанією. Ласували ще теплим домашнім хлібом, пили ароматний чай і споглядали на озеро.

Розмова якось сама собою звернула на спогади. Найгірша ідея для ранку, бо першим за традицією заговорив Рейнар.

— А пам'ятаєте, як Арден колись із розгону гепнувся у гірську річку? — знущально пригадав він.

— Я цього зовсім не пам'ятаю, Рейнаре, — крижаним тоном заперечив маг.

— Бо від сорому тимчасово втратив пам'ять?

— Ні, бо після того епізоду я ще до вечора серйозно намагався тебе втопити.

— А… так. Було таке, пригадую.

Соломія ледь не вдавилася від сміху власним чаєм. Потім згадували темний ліс, зграї гончих, зруйновані святилища, перші гострі сварки й перші кроки до довіри. І в якийсь момент я з подивом усвідомив, що ніхто з нас уже не сприймає це як хроніку війни чи виснажливої місії. Ми згадували це просто як наше спільне життя, як той єдиний шлях, що врешті звів нас докупи.

Сонце піднялося вище, виграючи на воді міріадами сонячних зайчиків, подув легкий вітерець. Я повільно окинув поглядом усіх присутніх: Рейнар знову про щось гаряче й безкомпромісно сперечався з Арденом, Люціан сидів поруч, ледь помітно й щасливо посміхаючись краєчком губ, Соломія сміялася так дзвінко й чисто, що здавалося, ніби навколо нас співає саме повітря. І вони всі були моїм єдиним домом, так просто, так дивно і настільки правильно, що в грудях перехоплювало дихання.

— Про що ти знову замислився? — тихо запитала вона, поклавши руку мені на коліно.

Я подивився на неї, потім на хлопців і знову на неї, і вперше в житті мені не хотілося шукати високих чи складних слів.

— Про те, як шалено мені пощастило з усіма вами.

Рейнар миттєво театрально застогнав:

— Ну все! Остаточний кінець світу. Наш суворий Кайден став нестерпно сентиментальним!

— Ми безповоротно приречені на гармонію, — підтримав Арден.

— Без жодних сумнівів, — додав Люціан, сміючись.

Соломія лише ніжно всміхнулася й міцніше пригорнулася до мого плеча, бо тепер ми точно знали, що попереду на нас чекає справжнє звичайне, наше мирне життя і цього дивовижного ранку нам було більш ніж достатньо.