Раді Вас бачити!

Кайден

Я не спав до самого світанку.

Зрештою, як і решта загону. У таборі панувала та особлива тиша, що зазвичай передує нищівній бурі.

Про надісланий лист ніхто не наважувався заговорити вголос, але думки всіх були прикуті лише до нього. До однієї-єдиної моторошної істини: він знайшов нас першим. Не ми вистежили Орден Попелястої Корони, а їхній творець вийшов на наш слід. І це кардинально змінювало усе.

Соломія сиділа біля згаслого багаття, міцніше кутаючись у плащ. Зім'ятий аркуш лежав у неї на колінах — дівчина затерла його пальцями до дір, перечитавши, мабуть, із сотню разів.

Я мовчки підійшов і простягнув їй кухоль із гарячим відваром. Вона звела очі — виснажені, зболені, але водночас дивовижно, небезпечно рішучі. Мені не сподобався її вираз обличчя в цей момент.

— Навіть не думай, — суворо мовив я.

— Про що саме? — спробувала зіграти в здивування вона.

— Про те, що зараз промайнуло в твоїй голові.

На її губах з'явилася слабка, беззахисна усмішка:

— І що ж, на твою думку, я надумала?

— Здатись йому сама. Піти геть аби прикрити нас.

Тиша, що запала після моїх слів була гучнішою за будь-які заперечення. Влучив у самісіньке серце. Соломія важко видихнула:

— Кайдене, якщо він шукає саме мою кров...

— Ні, — відрізав я.

— Послухай...

— Я сказав — ні.

Я рідко перебивав її, але зараз не збирався вислуховувати жодних жертовних промов.

— Ти не підеш до нього наодинці.

— Я вже давно не безпомічна дитина! — зблиснула вона очима.

— Я чудово це знаю.

— Тоді припини поводитися так, ніби...

— Ніби що? — я ступив крок уперед, дивлячись їй просто в очі.

Вона замовкла і я теж, бо насправді ми сперечалися зовсім не про її самостійність. Я божеволів від страху за її життя і вона це бачила. Прокляття, ця дівчина завжди читала мене як розгортку древнього сувою.

— Якщо чесно, — пролунав позаду іронічний голос Рейнара, — ви обидва зараз жахливо дратуєте своїми драматичними паузами.

Ми одночасно повернулися. Дракон стояв, спираючись на дерево з яблуком у руці і виглядав підозріло бадьорим як для того, хто не зімкнув очей усю ніч.

— Не починай, Рейнаре, — застеріг я.

— А я й не починаю, я лише продовжую!

Люціан, який щойно підійшов до вогнища з мечем через плече, важко закотив очі:

— Боги... Одного дня я власноруч вкорочу тобі віку.

— Черга вже зайнята! — посміхнувся я.

— Бачиш? — Рейнар вказівним пальцем націлив яблуко на мене. — Ось це я розумію справжня чоловіча дружба!

Через годину Арден, вивчаючи листа під магічним ліхтарем, знайшов дещо дивовижне і цього разу навіть його звична стриманість поступилася щирому здивуванню.

— Тут є шифр. Координати, — мовив він, закликаючи нас підійти.

— Де саме? — нахилився Люціан.

— На звороті, під печаткою, — Арден обережно наклав пергамент на розкладену карту. — Бачите ці сріблясті лінії? Це не просто візерунок, це географічна мітка. ЮСпочатку я сприйняв це за випадкові розводи сургучу, але ні — це були чіткі вказівки.

Люціан вдихнув повітря, і його обличчя миттєво зблідло:

— Ні... Тільки не це місце.

— Що там, Люціане? — насторожилася Соломія.

Він повільно видихнув:

— Я знаю ці скелі. Це руїни першого храму Срібної лінії.

— Того самого? — уточнив Арден.

— Саме того.

Рейнар тихо й тривожно свиснув:

— Ну звісно! Чому б нашій фінальній катастрофі не розгорнутися в моторошному, покинутому прадавньому святилищі? Для повноти картинки бракує лише зливи.

До вечора ми вже були в дорозі. Чекати чи зволікати більше не мав снаги ніхто, а найперше Соломія.

Я їхав верхи поруч із нею майже увесь шлях. Час від часу наші плечі випадково торкалися або ж ми обидва робили вигляд, що це ставалося випадково.

Сонце вже почало тонути за гострими пасмами скель, коли дівчина тихо мовила:

— Ти досі сердишся, Кайдене?

— Так, — не став приховувати я.

— На мене?

— Ні.

— Тоді на кого ж?

Я кілька секунд мовчки дивився на дорогу попереду:

— На нього, на твого дядька.

Вона зрозуміла усе без зайвих слів:

— Але ж ти навіть жодного разу його не бачив.

— І що з того?

— Це ж геть нелогічно.

— Я ніколи й не обіцяв тобі бути взірцем холодної логіки.

Соломія тихо засміялася і вперше за цей виснажливий день її сміх не віддавав гіркотою.

— Дякую тобі, — м'яко мовила вона.

Я насупився, не повертаючи голови:

— За що?

— За те, що ти завжди поруч.

Прокляття... Ненавиджу такі миті, бо після них катастрофічно важко згадати, як взагалі правильно дихати й тримати поводи.

Я впився поглядом у гірський хребет попереду, у небокрай аби тільки не в її очі.

— Завжди, — тихо, але беззастережно відповів я і почув, як вона на мить затамувала подих.

Ми дісталися до храму вже після того, як останній промінь сонця згаснув за скелями.

Стародавня споруда виросла просто з чорного каміння — напівзруйнована, велична, залита холодним місячним сяйвом. Вона здавалася мені дивно знайомою, наче я вже бачив ці велетенські колони у давніх драконячих легендах або у власних снах.

Соломія на мить завмерла поруч зі мною:

— Він дивовижно красивий... — прошепотіла вона.

— Він моторошний, — поправив Рейнар, витягаючи з-за спини зброю. — Надзвичайно моторошний.

— І це також, — погодилася дівчина.

І саме в ту мить масивні дубові двері храму повільно, без жодного рипіння відчинилися самі собою.

Усі миттєво напружилися. Мечі вислизнули з піхов, магія спалахнула на кінчиках пальців Ардена, запрацювали відточені роками бойові інстинкти, а потім із глибокої темряви всередині святилища пролунав чоловічий голос. Він був спокійний, оксамитовий, виснажений і сумний:

— Нарешті...

Соломія не знала, як реагувати, бо у цьому голосі не було ані загрози, ані виклику, ані люті, лише полегшення.

— Я вже почав хвилюватися, що ти не наважишся прийти, племіннице...

І вперше за всю нашу довгу історію ми зустрілися віч-на-віч із людиною, з якої все це розпочалося — зі Срібним Спадкоємцем, з її дядьком.