Раді Вас бачити!

Соломія

Я прокинулася від неймовірного, майже забутого запаху свіжовипеченого хліба.

Кілька секунд я просто лежала на м'якій подушці із заплющеними очима, вслухаючись у довкілля. Навколо панувала тиша настільки глибока й лагідна, що першої миті я навіть злякалася, адже після всіх цих днів безперервної боротьби будь-яка тиша здавалася підозрілою пасткою.

Проте за вікном виспівували птахи, теплий вітер легко шелестів листячком розлогих дерев і ніхто не кричав, не тікав від розлючених чудовиськ і не намагався проламати прадавні Ворота.

Дійсно, щось дуже підозріло. Я сіла на ліжку. М'яке сонячне проміння заливало кімнату. На різьбленому підвіконні цвів горщик із ніжними синіми суцвіттями, а на стільці біля узголів'я лежав мій мандрівний плащ — акуратно, дбайливо складений кутик до кутика.

Я звузила очі і задумалася про те, хто це міг зробити, бо я точно не мала звички так ретельно складати речі після виснажливого дня.

— Якщо це зробив Люціан, то я починаю серйозно хвилюватися за його психіку, — пробурмотіла я собі під ніс. Від цієї дурнуватої думки стало смішно й водночас трохи страшно.

Я одягнулася і спустилася на кухню, де вже вирувало життя, не гучно чи войовничо, а якось спокійно, затишно, по-домашньому. Коли я ступила через поріг розмови присутніх на секунду стихли, але рівно на одну секунду.

— О, дивіться, наша спасителька все-таки жива! — Рейнар радісно підняв угору кухоль із гарячим відваром.

— Щиро дякую за таку зворушливу підтримку, — усміхнулася я, сідаючи за дубовий стіл.

— Завжди радий підняти тобі настрій, дівчинко!

— Насправді він бреше, — вставив Кайден.

— А от і щира правда!

— Ти просто жахливий, Рейнаре.

— Зате який чарівний! — дракон самовдоволено всміхнувся.

— Ну, це твердження ще треба довести.

Рейнар театрально приклав долоню до грудей:

— Ой, як боляче прямо в серце!

— Насправді не настільки, як ти намагаєшся показати, — посміхнулася я.

— Знову жорстокий удар!

Я мимовільно розсміялася і лише цієї миті відчула на собі чийсь пильний, уважний погляд.

Кайден сидів навпроти, повільно відпиваючи з чашки й спостерігаючи за мною поверх її вінця. Спокійно, виважено, не відводячи своїх темних очей, наче щось ретельно перевіряв у мені чи вишукував найменші сліди втоми.

Усередині від цього погляду раптом солодко здригнулося і я миттєво відчула ніяковість.

— Що? — запитала я, кашлянувши.

— Нічого, — так само спокійно відповів він.

— Кайдене.

— Що, Соломіє?

— Ти дивишся на мене.

— Так, дивлюся.

— Чому?

Він повільно поставив чашку на стіл і трохи знизав плечима:

— Просто переконуюся, що ти справді тут, що ти справжня.

У кухні вмить запанувала така тиша, що навіть Рейнар завмер із занесеним до рота шматком хліба й перестав жувати, а це вже можна було вважати дивовижним досягненням.

Я несподівано ковтнула повітря, як мені здавалося без причини. Ну, гаразд, причини були такі високі, темноволосі, білозубі й зазвичай дуже дратівливі.

— Я цілком справжня, — прошепотіла я.

— Це добре, — м'яко мовив він.

— І це все?

— Так.

— І заради цього ти дивився на мене так, ніби збирався виголосити якусь доленосну промову?

— Саме так.

Я закотила очі, а Рейнар зітхнув, відкидаючись на спинку стільця:

— Боги свідки, ви обидва просто нестерпні!

— Не втручайся, драконе, — застеріг Кайден.

— Та я взагалі живу заради того, щоб втручатися в такі моменти!

Після сніданку Арден про щось стиха радився з Вельморою, а потім вони разом пішли прогулятися в бік лісу. Люціан зник ще раніше — мовчки й безповоротно, що, якщо чесно, було цілком у його стриманому стилі.

У садибі залишилися тільки ми троє, і будинок раптом здався дивно великим і порожнім.

Я вийшла на широку веранду й спершись на дерев’яні перила, дивилася на гладь озера. Вода блищала й переливалася під теплим промінням сонця — тихо, мирно, наче весь цей світ ще вчора не стояв на краю прірви.

— Красиво, правда? — лунав поруч знайомий голос.

Я навіть не обернулася, бо й так чудово знала, хто підійшов. Кайден став зовсім близько, спершись ліктями на перила поруч зі мною, так що наші плечі майже торкалися.

— Дивовижно красиво… — погодилася я.

Кілька хвилин ми просто мовчали, слухаючи шелест листя й шум води. І це мовчання анітрохи не тиснуло — навпаки, воно здавалося дивно природним, затишним і правильним.

— Я й досі не можу до кінця повірити, — тихо мовила я, повертаючи до нього голову.

— У що саме?

— У те, що все нарешті закінчилося.

Кайден ледь помітно посміхнувся кутиком вуст:

— Нічого ще не закінчилося, Соломіє.

— О, як оптимістично з твого боку!

— Я просто реаліст.

— Брехун.

— Можливо, й так, — м'яко відповів він.

Я засміялася, і саме цієї миті знову відчула його погляд, той самий — глибокий, оксамитовий, від якого серце всередині починало вибивати підозрілі, божевільні ритми.

— Що таке? — прошепотіла я.

— Нічого.

— Кайдене… ти знову дивишся.

Він мовчав кілька секунд, а потім повільно видихнув, наче зважуючись на щось важливе, потім обернувся до мене повністю. Повітря між нами вмить стало теплішим, густішим, насиченим струмом.

Його обличчя виявилося небезпечно близько до мого, так, що я бачила кожну золотисту іскорку в його темних очах, відчувала тепло, що виходило від його тіла і мимовільний трепет охопив усе моє ество.

— Ти пам'ятаєш, що саме сказала мені тоді, біля Воріт? — прошепотів він і його голос пробринів низькими, оксамитовими нотками.

Серце в грудях відчайдушно калатало.

— Я багато чого говорила…

— Ти казала про вибір, — Кайден повільно підніс руку. Його пальці, теплі й трохи шорсткі, обережно торкнулися моєї щоки, заправляючи пасмо волосся за вухо. Торкання було настільки ніжним, що в мене перехопило подих. — І тепер мені нестерпно цікаво…

— Що саме? — мій голос здригнувся, звівшись до ледь чутного шепоту.

Його долоня ковзнула нижче, м'яко лягаючи на мою шию, а великий палець легко окреслив лінію моєї нижньої губи. Кайден нахилився трохи ближче, так, що я відчувала його гаряче дихання на своїх губах.

— Що саме ти обереш далі, Соломіє? — прошепотів він просто в мої вуста. — Тепер, коли ти вільна… Чи є в твоєму новому житті місце для мене?

Мій пульс остаточно збожеволів. Я відчула, як виникає пекуче бажання податися вперед, подолати ці залишки відстані й торкнутися його губ своїми. Я вже заплющила очі й відкрила рот, аби відповісти, аби сказати йому все те щире й несказане, що палало в моєму серці…

Коли з-за рогу будинку пролунав гучний, веселий вигук:

— О-о-о!

Ми з Кайденом одночасно заплющили очі й важко видихнули.

— Я вам, бува, не заважаю? — Рейнар стояв посеред двору з великим дерев'яним відром у руках і витріщався на нас із тією найхитрішою посмішкою, на яку тільки був здатний, усмішкою людини, яка прекрасно все зрозуміла.

— Так! — в один голос випалили ми з Кайденом.

— Дуже заважаєш! — додала я, червоніючи до кінчиків вух.

— Надзвичайно заважаєш, Рейнаре, — процідив Кайден із такою загрозою, що будь-хто інший вже тікав би без озирання.

— Ясно-ясно! — дракон абсолютно серйозно кивнув, зробив два кроки назад, зупинився й голосно додав: — До речі, Люціан щойно повернувся і не сам.

У повітрі повисла раптова тиша.

— Що означає "не сам"? — повільно, з притиском запитав Кайден, відпускаючи мою шию, але все ще тримаючи за долоню.

— Ну-у… — Рейнар почухав потилицю й уперше за весь день виглядав геть не весело. — Якщо коротко… здається, у нас дуже непрості гості.

І саме цієї миті десь у дворі з гуркотом відкрилися важкі ворота садиби. Вже за секунду до веранди докотився дзвінкий, владний і дуже знайомий жіночий голос:

— І де ця вперта дівчина, через яку мені довелося три дні поспіль трястися в кареті без змоги прийняти нормальну ванну?!

Я закам'яніла на місці, розширивши очі від подиву, бо цей голос… цей чіткий, вимогливий тон я точно вже десь чула раніше!

І, судячи з того, як стоячий неподалік Арден умить зблід і схопився за руків'я меча, він теж прекрасно зрозумів, хто саме завітав до нашого затишного притулку.