Раді Вас бачити!

Соломія

Згодом я часто поверталася подумки до цієї миті і щоразу дивувалася власним відчуттям. Адже найжахливішим виявилося зовсім не те, що Орден усе ж таки вистежив нас і не те, що древній храм оточили вороги, а в повітрі завис запах неминучої кривавої битви. Найдивнішим було раптове усвідомлення, що я більше не боюся.

Я смертельно втомилася тікати, втомилася вагатися, втомилася бути нерозгаданою таємницею навіть для самої себе.

Тож коли чоловік у сріблясто-чорному плащі зробив крок уперед, викрешуючи підборами іскри з каменя, я просто спокійно подивилася йому просто в очі.

— Відійди від них, дівчинко, — мовив він із погордливою зверхністю. — І все закінчиться без зайвої крові.

Поруч нервово хмикнув Рейнар:

— Авжеж і дракони відтепер харчуватимуться виключно свіжим салатом.

— Стули пельку, — прошипів Люціан, готуючись до стрибка.

— Не можу, — пробурчав він. — Коли я відчуваю смертельну небезпеку, то у мене вмикається балакучість!

— Ми вже помітили, — сухо відрізав Арден.

Лідер Попелястої Корони всміхнувся, наче вся ця ситуація викликала в нього виключно розвагу.

— Ви досі не розумієте, з чим маєте справу, — процідив він. — Ця дівчина належить Ордену.

Щось боляче клацнуло в моїй грудині.

«Належить». Саме це потворне слово, наче я була бездушною річчю, трофеєм, механічним ключем і нічим більше.

Кайден ступив уперед. Він ступав повільно, хижо, небезпечно.

— Повтори, що ти щойно вимовив, — стиха, з крижаною загрозою процідив він.

Навіть у мене по шкірі сипнули мурашки від цього тону. Прибулець втратив свою зверхню усмішку:

— Вона —

— Не наважуйся договорити, — жорстко перебив його Кайден. — Бо моє терпіння увірвалося і я дуже хочу зламати тобі карк.

— Кайдене… — спробувала зупинити його я.

— Ні, Соломіє, — він навіть не обернувся, продовжуючи закривати мене своїми плечима. — Сьогодні останнє слово залишиться за мною.

І в цю мить я вперше за весь час зрозуміла, наскільки сильно він збожеволів від страху втратити мене.

Магія вибухнула раніше, ніж хтось устиг зробити новий подих. Древній храм здригнувся до основи, а повітря розірвалося сліпучими спалахами. Арден голосно вилаявся, зводячи силовий щит. Рейнар нарешті облишив жарти, а Люціан уже рухався — блискавично, смертоносно, перетворюючись на темну тінь.

Усе довкола потонуло в шаленому хаосі: дзенькіт сталі, викрики заклять, гуркіт уламків і вогняні спалахи.

Я бачила лише окремі уривки цієї битви. Кайден важким ударом відбиває випади двох нападників, Рейнар силою витягає Ардена з-під падаючої колони, Люціан спиною прикриває мене від темних заклять, а мій дядько стояв біля розтрісканого вівтаря і творив щось надзвичайне.

— Соломіє! — вигукнув він, прорізаючи шум битви.

Я озирнулася. Він дивився прямо на мене.

— Сюди! Швидше!

Я рвонула до вівтаря, дивом ухилившись від пронизливого темного променя. Дядько поклав закривавлену долоню на стародавній вівтарний камінь і святилище раптом осяяло дивовижне сяйво — тихе, м'яке, сріблясто-чисте. Точнісінько таке ж, як під час мого першого випробування. І тут до мене дійшло усе. Не розумом — усе осягнуло моє серце.

Це був фінал не просто битви за життяъе був кінець тривалого випробування та усього мого шляху — від тієї самої секунди, коли доля закинула мене в цей чужий світ.

— Ти мусиш зробити остаточний вибір, — тихо, з глибокою ніжністю мовив дядько.

Я спантеличено вдивлялася в його обличчя:

— Який вибір?..

Він усміхнувся сумно, але неймовірно спокійно:

— Ворота між світами, мила. Сяйво підкоряється тобі і ти здатна відчинити їх настільки, що наші світи зіллються навіки або ж запечатати їх назавжди.

Я застигла. Ось воно справжнє значення давнього пророцтва. Воно було не про безмежну владу і не про руйнування, воно завжди було про свободу вибору.

Перед очима за мить промайнуло все минуле життя: мій старий, звичний світ, родинний дім, спокійні дні. А потім перед очима виріс цей світ: величні ліси, затишна садиба, плесо озера, теплий сміх біля багаття, щирі суперечки, смертельні небезпеки, вірність, любов…

Мій справжній дім, той, який я так довго й відчайдушно шукала і я збагнула одну просту річ: мені більше не потрібно шукати власне місце під сонцем, бо я його знайшла.

Ватажок Ордену щось розпачливо кричав, Темрява довкола шаленіла, храм руйнувався під ударами магії, але я більше його не чула.

Я рішуче поклала обидві долоні на прадавній вівтар і зробила свій остаточний вибір.

Срібне світло вибухнуло навсібіч настільки сліпуче, що довелося міцно заплющити очі.

Крізь спалахи доносилися глухі вигуки, тріск магії, а потім… настала абсолютна, благодатна тиша і спокій.

Коли я розплющила очі, усе було скінчено. Воріт більше не існувало, а разом із ними зникла й Темрява Попелястої Корони. Нападники розвіялися порохом, а їхня магія згасла, наче її й не було.

Храм стояв тихий, наповнений м'яким вранішнім світлом, а біля вівтаря, важко дихаючи, лежав дядько.

Я опустилася перед ним на коліна, відчуваючи, як стискається горло:

— Ні… благаю, ні… — прошепотіла я.

Він слабо, але променисто усміхнувся:

— Усе в порядку, мила.

— Нічого не в порядку!

— Соломіє… — його голос згасав, перетворюючись на шепіт. — Послухай мене…

Сльози застелили мені очі. Він подивився на мене з такою ж невимовною любов'ю, як колись дивилася мама. І я вмить осягнула: вони справді були рідними братом і сестрою.

— Передай їй… — він раптом запнувся й тихо, безтурботно засміявся: — А, точно вона й так усе бачить і знає…

Його подих урвався і вперше за багато виснажливих років обличчя Срібного Спадкоємця набуло глибокого, вічного спокою.

Коли все нарешті вщухло, ми довго сиділи на високих сходах храму мовчки, плече до плеча просто насолоджуючись тим, що ми живі.

Сонце повільно визирало з-за гірських верхівок, фарбуючи небо в рожеві барви.

Рейнар першим порушив мовчанку — звісно ж, хто б сумнівався.

— Отже, — протягнув він, потягуючись. — Це означає, що нас більше ніхто не намагатиметься вбити кожні п'ять хвилин?

Люціан тихо пирхнув, Арден закотив очі, Кайден щиро, полегшено розсміявся, а разом із ними розсміялася й я вперше за казна-скільки часу — без страху, без важкого тягаря на серці, без очікування раптового удару в спину просто тому, що мені було легко й радісно.

І в цю мить я остаточно зрозуміла, що моє випробування завершилося, не сьогодні й не в цих руїнах. Воно закінчилося тоді, коли я перестала шукати свій дім, бо він увесь цей час був поруч у людях, які пройшли цей темний шлях разом зі мною і стали моєю справжньою родиною.

І тепер, що б не приготувало нам майбутнє… я більше ніколи не буду самотньою.