Раді Вас бачити!

Рейнар

Я прокинувся через те, що хтось надзвичайно невдоволено й уперто бурчав мені просто у вухо.

Спершу я подумав, що це якийсь дикий ведмідь забрів до садиби, потім пригадав, що ведмеді зазвичай не ночують у нашому спільному ліжку.

Розплющив одне око і побачив Кайдена Звісно ж, хто б іще міг так драматично бурчати на світанку?

Він навіть не прокинувся до кінця. Просто лежав із міцно заплющеними очима й методично, по-ведмежому шукав когось рукою під теплою ковдрою.

І, звісно ж, нікого не знаходив. Від цього він ставав дедалі похмурішим і тривожнішим.

— Ти серйозно? — хрипко прогудів я в подушку.

Жодної реакції, а його рука продовжувала запеклі пошуки по ковдрі.

— Кайдене.

У відповідь абсолютна тиша.

— Кайдене, якщо ти зараз випадково схопиш мене за ногу, я ображуся і зажадаю вибачень.

Він нарешті розплющив одне око, воно було темним і нашорошеним.

— Де Соломія?

— І тобі доброго ранку.

— Де вона, Рейнаре?

— Утекла від нас.

— Рейнаре…

— Та звідки я знаю? Сплю ж бо!

Кайден блискавично сів на ліжку. Його довге світле волосся кумедно стирчало в різні боки, а вигляд був такий, ніби весь світ от-от переживе другу глобальну катастрофу.

Я вже відкрив рота аби видати чергову порцію їдких коментарів, коли двері тихо, майже нечутно скрипнули і до кімнати увійшла Соломія.

Слідом за нею з’явився Люціан, а за ним крокував Арден. У руках кожного з них було по керамічній чашці, від яких підіймався тонкий аромат ранкового чаю.

— О-о-о… — протягнув я, спостерігаючи за цією процесією. — А ось і наше елітне товариство ранкових філософів та любителів нічних блукань.

— Ми просто пили чай на кухні, — спокійно й незворушно відповів Арден.

— О третій годині ранку, — уточнив я.

— Уже сьома, драконе.

— Це анітрохи не покращує і без того сумну ситуацію!

Люціан лише поблажливо похитав головою, а Соломія дзвінко засміялася.

І я в ту ж мить зловив себе на думці, що готовий слухати цей сміх до кінця свого життя.

Тільки б ніхто з них ніколи про це не дізнався, особливо вона. У мене ж бо бездоганна репутація цинічного циніка!

Кайден тим часом видихнув настільки голосно й полегшено, що це помітили геть усі і Соломія — також.

— Ти що, справді за мене хвилювався? — лукаво примружилася вона, ставлячи чашку на комод.

— Анітрохи, — знічено буркнув він.

— Бреше, як дихає, — одразу ж зауважив я.

— Чиста правда, бреше відчайдушно, — підтвердив Люціан, роблячи ковток.

— Абсолютно очевидно, — додав Арден.

Кайден оглянув нас таким поглядом, яким зазвичай дивляться на добрих друзів, що занадто затрималися на власному похороні, але потім махнув рукою на всі наші кепкування й просто простягнув до дівчини руку.

Вона без найменших вагань підійшла ближче так природно й легко, наче так завжди й мало бути. Він турботливо накинув їй на плечі м'яку ковдру.

— Ти знову босоніж, — лише докірливо сказав Кайден.

Соломія опустила погляд на свої тонкі п'ятки й розгублено кліпнула:

— Ой… справді.

— Велика героїня двох світів, — не втримався я від шпильки.

— Переможниця армії Ордену, — підтримав Люціан.

— Володарка найдавнішої магії, — додав Арден.

— Але стійко забуваєш взути тапки, — підсумував я.

Соломія у відповідь показала нам усім язика. Надзвичайно «зрілий» і «переконливий» аргумент!

Якимось дивом за кілька хвилин ми всі знову опинилися на великому ліжку. Не запитуйте мене, як це трапилося — просто в якийсь момент стіни кімнати наче самі посунулися аби вмістити нас усіх.

Ранкове сонце вже щедро заливало кімнату м'яким золотавим світлом. Білі фіранки ледь коливалися від свіжого вітерця. Усе довкола сповнювалося таким непорушним миром, що це здавалося майже нереальним.

Я розвалився на спині, дивлячись на білу стелю. Соломія затишно дрімала між нами. Арден примудрився десь роздобути книжку й уже заглибився в читання.

— Ти що тягаєш із собою фоліанти навіть у ліжко? — здивовано запитав я.

— Так.

— Це вже клінічно ненормально, Ардене.

— Для тебе, Рейнаре, ненормально геть усе, що вимагає хоч малого розумового зусилля.

— Тут не посперечаєшся, — хмикнув я.

Люціан тихо засміявся, а Кайден нарешті заплющив очі, виглядаючи по-справжньому щасливим і спокійним. Я й не пригадував, коли востаннє бачив його обличчя таким розслабленим. Можливо, й ніколи.

Пізніше ми все ж таки вибралися на свіже повітря. Озеро під полуденним сонцем виблискувало, мов розлите рідке срібло. Трава після нічної роси приємно холодила босі ступи. Садиба виглядала трохи втомленою після всіх бурхливих подій — точнісінько так само, як і ми самі. Тільки от нашій втомленій компанії це чомусь неймовірно личило.

— Дах на головному ґанку потребує термінового ремонту, — ділово оглянув балки Люціан.

— Тільки не сьогодні, — відмахнувся я, розтягуючись на галявині. — Сьогодні я офіційно та урочисто оголошую день ледачого відпочинку.

— Ти й так відпочиваєш щодня, Рейнаре, — зауважив Арден, перегортаючи сторінку.

— Це не ледарство, це тонкий природний талант! Не кожному дано так витончено нічого не робити.

Соломія сиділа на широких дерев'яних сходах ґанку й тепло усміхалася, прислухаючись до нашої звичної сварки.

— А як щодо саду? — раптом запитала вона. — Я хочу розбити тут справжній квітковий сад.

— Без проблем, — одразу зголосився Люціан. — Я допоможу тобі з викопуванням землі.

— І я теж візьмуся за лопату, — додав Кайден.

— А я натхненно буду вашою неперевершеною моральною підтримкою! — гордо заявив я.

— Ні.

Відповідь пролунала синхронно, хором від усіх чотирьох. От же ж зрадники! Але все одно приємно.

Після ситного обіду ми всі разом пішли до озера без жодної мети, без зброї за спиною, без тривожних магічних пошуків. Просто гуляли вздовж берега, бо нарешті мали на це повне право.

І це виявилося найкращою частиною нашого нового життя. Ми могли дозволити собі йти повільно без поспіху, без навислої загрози смерті, без страху за завтрашній день і могли просто жити.

Я трохи відстав від решти, Соломія теж. Я помітив це лише тоді, коли вона тихо порівнялася зі мною.

Кілька хвилин ми крокували мовчки, слухаючи плескіт хвиль, потім вона легко штовхнула мене плечем:

— Про що ти зараз розмірковуєш?

— Та от думаю… тепер же геть неможливо знайти привід поскаржитися на несправедливість буття. Це ж справжня криза для моєї натури!

— Ого, глобальна життєва трагедія.

— От бач! Хоч ти мене розумієш.

Вона дзвінко засміялася, а потім перевела погляд уперед на затишний будинок, на блакитну гладь озера, на хлопців, які завзято сперечалися про те, де краще наловити риби до вечора і тихо так по-домашньому сказала:

— Ми справді це зробили.

Я простежив за її поглядом і вперше за весь час не знайшов у собі жодного єхидного жарту.

— Так, сонечко.

— Ми абсолютно вільні.

Я кивнув, відчуваючи, як у грудях розливається дивовижне, всеосяжне тепло, спокійне, правильне, заслужене.

— Нарешті ми можемо жити так, як самі того хочемо.

Соломія сяюче усміхнулася, а попереду на нас чекав справжній дім. Не перегони на виживання, не моторошні випробування, не кривава битва за виживання світів, а просто дім.

І, якщо чесно, зараз це важило значно більше за будь-які зірки з неба чи корону переможця.