Раді Вас бачити!

Соломія

Коли кажуть, що в переломні моменти час ніби зупиняється, вони брешуть. Час не завмирає. Навпаки — у найстрашніші хвилини він починає летіти з шаленою швидкістю, розганяючись до межі настільки швидко, що ти не встигаєш мислити чи зважувати кроки — залишається лиш сліпо реагувати.

Срібне сяйво вибухнуло, засліплюючи очі. Гримуча блискавка розірвала небачено темне небо над головою, а древній камінь під ногами затріщав, подаючись убік.

Усе довкола прийшло в рух одночасно:

— Назад! Негайно назад! — пронизливо закричала Вельмора, задкуючи.

— Усе-все, вже біжу! — гаркнув Рейнар, розвертаючись.

— Це я не тобі!

— А мені байдуже, я все одно біжу!

Земля знову здригнулася від потужного поштовху. Моя нога ковзнула по залишках скелі і я миттєво втратила рівновагу. Усього на одну коротку секунду, але цього виявилося цілком достатньо. Край урвища піді мною з тріском обвалився, посипавшись у безодню.

Світ перекинувся догори дриґом. Я навіть не встигла закричати, просто стрімко полетіла вниз у чорну прірву. Посеред цього дикого падіння в голові виринула абсолютно безглузда думка: мама мене точно вб’є.

У наступну мить чиясь сильна, гаряча долоня з розмаху перехопила моє зап’ястя. Ривок виявився настільки різким, що суглоб оповив різкий біль.

Я зависла над кручею, а під ногами вирували смертоносні хвилі. Серце забилося десь у горлі.

— Соломіє!

Кайден. Звісно, це був він.

Я підняла голову. Він лежав на самому краю урвища, однією рукою мертво вчепившись у кам'яний виступ, а іншою з усіх сил тримаючи мене, а в його темних очах палав такий дикий, відчайдушний гнів.

— Навіть не думай відпускати пальці! — процідив він крізь зуби.

— Я взагалі-то і не планувала розтискати руку! — вигукнула я у відповідь.

— Ось і чудово!

— Кайдене!

— Що?!

— Я все ще вишу над прірвою!

— Я чудово це бачу!

— Тоді перестань на мене кричати!

— Ні!

Десь згори пролунав гучний, щирий регіт. Ну звісно, це міг бути тільки Рейнар.

— Вона цілком має рацію, Кайдене! — донісся його голос.

— Заткнися, Рейнаре!

— Не можу, обставини не ті!

— Тоді простягни руку й допоможи!

— О, ось це вже ділова розмова!

Ідіот. Абсолютний, невиправний ідіот.

За секунду поруч із Кайденом упав на коліна Люціан. Без зайвих слів, без паніки чи метушні мисливець просто простягнув свою масивну долоню й міцно обхопив мою другу руку:

— На раз… два… три!

Мене одним потужним ривком висмикнули нагору, затягнувши на відносно безпечне місце. Я за інерцією з розмаху врізалася прямо в Кайдена.

Він обійняв мене машинально, притискаючи до своїх грудей так міцно, що мені перехопило подих. Його серце калатало мов божевільне, а гаряче дихання обпікало шию. Він тримав мене секунду, дві, три… І ніхто з решти навіть не намагався нас квапити.

Але тишу зрештою порушив той самий дратівливий голос Рейнара:

— Ну, я щиро перепрошую, що перериваю таку зворушливу сцену…

— Тоді затули пельку й не заважай, — гаркнув Кайден, хоча трохи послабив обійми.

— Та я б із радістю, але Ворота за нашими спинами зараз розлетяться на шматки.

Ми з Кайденом миттєво відсахнулися один від одного, шарахнувшись убік.

— А ось це вже вагомий аргумент, — пробурмотіла я, важко дихаючи й поправляючи волосся.

За кілька хвилин наша компанія вже переховувалася між високими скельними завалами трохи далі від крайньої лінії урвища. Не тому, що це був продуманий чи надійний план, а тому, що інших варіантів у нас просто не лишалося.

Арден тримався біля вузького виходу з укриття, а Люціан став поруч із ним. І лише зараз я вперше по-справжньому роздивилася їх поруч. Двоє чоловіків — абсолютно різних за характером, але дивовижно схожих у своїй виправці. Старших за решту, досвідченіших, небезпечніших. Здавалося, вони обидва зберігали в собі куди більше таємниць, ніж ладні були відкрити. І це, чесно кажучи, починало неабияк дратувати.

— Ви всі мене неймовірно дратуєте, — випалила я, спираючись спиною об холодний камінь.

Усі четверо чоловіків одночасно повернули обличчя в мій бік.

— Уточни, будь ласка, список адресатів, — спокійно попросив Рейнар.

— Усі. Без винятку.

— А, — дракон розуміюче хитнув головою. — Тоді це абсолютно справедливо.

— Дякую за підтримку, — фиркнула я.

— Завжди будь ласка, — безневинно відповів той.

Я звично закотила очі. Арден поруч із ним несподівано посміхнувся — ледь помітно, куточками вуст:

— Ти й справді неймовірно схожа на неї…

— Я б дуже попросила припинити це повторювати, — здушено простогнала я, заплющуючи очі.

— Не можу, Соломіє.

— Це ще чому?

Лагідна усмішка згасла на його обличчі так само швидко, як і з’явилася, поступаючись місцем глибокому смутку:

— Бо я страшенно за нею сумую.

Запала тиша — несподівана, важка, але водночас дуже жива й справжня, навіть Рейнар утримався від чергового дотепу, що вже само по собі було показником.

Арден дивився кудись за обрій у бік вируючого моря, наче вглядатися намагався у власне минуле:

— Вона була моєю найближчою подругою.

Я заніміла. Кайден поруч теж напружився, а Люціан ледь помітно підняв підборіддя.

— Мама?.. — перепитала я.

— Так.

— Тобто ви…

— Ні, — Арден м’яко похитав головою, зупиняючи мої думки. — Якщо ти зараз шукаєш прихованого батьківства чи романтики — ні. Ми були просто друзями.

Рейнар полегшено й трохи розчаровано видихнув:

— Ех, а який був би поворот. Шкода.

— Рейнаре! — обернулася я до нього.

— Що таке? Я просто уточнив для ясності!

— Ти нічого не уточнював!

— Уточнював, просто подумки.

— Від цього тільки гірше!

На моє здивування, Арден тихо й щиро засміявся. На коротку мить атмосфера між нами розрядилася, ставши теплішою, майже затишною.

Але цієї ж секунди Люціан раптово закам’янів. Його рух був миттєвим: рука вже лежала на руків’ї меча, а сірі очі звузилися.

— Люціане?.. — тихіше вимовила я.

Він не відповів. Арден поруч із ним теж підібрався, розправляючи плечі, Кайден безтурботно підвівся, закриваючи мене собою, а Рейнар умить позбувся будь-якої посмішки.

І тоді цей звук почули всі.

Кроки. Важкі, неспішні, розмірені. Вони лунали з боку залишків Воріт, поступово наближаючись до нашого сховку. Раз. Удруге. Утретє.

Той, хто йшов, зовсім не поспішав, бо він чудово знав, що тікати нам нікуди.

По спині прокотилася крижана хвиля. Кайден уже повністю заступив мене попереду, Люціан став праворуч, Арден — ліворуч, а Рейнар змістився трохи вбік, перекриваючи останній прохід.

І тільки в цю мить до мене дійшло, що усі четверо, не змовляючись і не чекаючи наказів, інстинктивно вишикувалися стіною між мною та небезпекою.

А наступної секунди з-за скельного виступу повільно вийшла постать. Та сама, що щойно визрівала у срібному сяйві за Воротами.

І тепер вона ступила на землю нашого світу.