Раді Вас бачити!

Кайден

Постать виринула зі срібного серпанку так впевнено й невимушено, ніби це ми без запрошення вдерлися до неї в домівку, а не вона щойно пробила простір між світами.

Я інстинктивно подався на півкроку вперед, закриваючи собою Соломію. З обидвох боків миттєво зреагували Люціан та Арден, синхронно виступивши зі мною в один ряд.

На секунду ми перехопили погляди один одного. Жоден з нас не вимовив і слова, але кожен усвідомив банальну річ, що ми троє, не змовляючись, заступили її одночасно. І, чесно кажучи, цей спонтанний "союз охоронців" нікому з нас особливого захоплення не викликав. Мені — найменше.

— Ну от, знову почалося… — стиха пробурмотів Рейнар за моєю спиною.

— Що саме почалося? — не повертаючи голови, процідив я.

— Змагання за звання найвидовищнішого захисника Соломії.

— Заткнися, Рейнаре.

— А от і не закриюся.

Постать завмерла за кілька кроків від нас. Тепер її можна було роздивитися без сліпучих відблисків Воріт. І що довше я вдивлявся в неї, то більше мені робилося не по собі.

Вона виглядала… буденно. Навіть надто звичайно для створіння, яке перетнуло межу вимірів. Ані кривавих ікол, ані древнього монстра, ані похмурого божества. Просто чоловік, високий, темнокосий у важкому темному плащі. І тільки очі вирізнялися — глибокі, сріблясті, наче всередині них палали й згасали згасаючі зірки.

— Це той самий ворог? — тихо випалила Соломія, ледь подаючись уперед.

Арден повільно й негативно похитав головою:

— Ні.

— Тоді хто це такий?

— Поняття не маю, — витягнув той.

— Як же мені вже допекла ця відповідь…

— Повірте, мені теж, — похмуро зронив Арден.

Незнайомець несподівано усміхнувся. Від цієї усмішки по спині війнуло кригою. Він прекрасно чув кожне наше слово.

— Приємно бачити, що бодай якісь речі у світі лишаються незмінними, — його голос пролунав оксамитово й спокійно, з легкою теплотою, наче він радий був зустрічі зі старими знайомими.

— Ми знайомі? — сухо спитала Соломія.

Усмішка незнайомця стала ширшою:

— Ні, дівчинко.

— Тоді чому ти дивишся на мене з таким виразом, ніби знаєш мене все життя?

— Бо я дійсно знаю про тебе значно більше, ніж ти вважаєш.

Мої пальці до білих кісточок стиснули руків'я меча.

Незнайомець повільно перевів очі на мене й ледь схилив голову набік, вивчаючи мою поставу:

— А от ти… Ти дивовижно схожий на нього.

— На кого саме? — процідив я.

— На свого батька.

Усередині в мене все похололо й обвалилося. Рейнар за спиною тихо й відбірливо вилаявся, Арден до болю заплющив очі, а Люціан зблід, скидаючи лук так, ніби збирався всадити стрілу просто між срібних очей чужинця.

— Не смій його згадувати, — вимовив я, відчуваючи, як закипає кров.

Чоловік байдуже знизав плечима:

— Це ще чому?

— Бо я так сказав.

— О… — його вираз обличчя став майже співчутливим. — Тепер ти точно його копія.

Я зробив крок уперед, збираючись скоротити дистанцію, але в ту ж мить пальці Соломії мертво вчепилися в мій рукав.

— Кайдене, чекай, — мовила вона.

— Він мене бісить, — процідив я, не зводячи очей із чужинця.

— Я бачу.

— Дідько, він неймовірно мене бісить!

— Я це теж чудово бачу.

— Мені можна просто зараз знести йому голову?

— Ні, Кайдене.

— Дуже шкода.

За спиною вкотре хрюкнув дракон:

— Боги, ви двоє таки ідеально знайшли один одного.

— Рейнаре! — застеріг я.

— Мовчу-мовчу, вже розчинився в тумані.

Він, звісно, не заткнувся. Він ніколи не заткнеться.

Незнайомець спостерігав за нашою суперечкою з тим химерним виразом, з яким зазвичай дивляться на кумедну виставу. А потім його погляд знову ковзнув до Соломії. І вперше з моменту появи грайлива посмішка зникла з його обличчя повністю.

— Ти страшенно схожа на матір, — вимовив він тихіше.

Напружена тиша вдарила по вухах. Я відчув, як здригнулося тіло Соломії під моєю рукою.

— Ти й її знав? — здушено запитала вона.

— Знав.

— Тут взагалі є хоч хтось, хто її НЕ знав?!

— Повірте, небагато таких, — спокійно зронив той.

— Це починає по-справжньому бісити, — випалила Соломія й зробила рішучий крок уперед, вириваючись із моїх пальців і обходячи мене спереду.

Я ледве втримався аби не потягнути її силою назад за спину.

— Усі навколо говорять натяками й загадками! — гаряче вигукнула вона, скидаючи руки догори. — Усі щось замовчують, усі знають про мене більше, ніж я сама! Я втомилася від цього маскараду! Або ви зараз пояснюєте все нормальними людськими словами, або я сама піду до тих бісових Воріт і виб'ю правду з того психа за аркою!

— Соломіє! — вирвалося в мене.

— Що?!

— Це абсолютно жахливий план!

— У мене просто вичерпалися хороші!

Рейнар дбайливо підняв вказуючий палець угору:

— Якщо бути відвертим, це найкраща промова, яку я чув за останній місяць.

— Дякую, Рейнаре!

— Завжди готовий підтримати.

Незнайомець несподівано засміявся — м'яко, тихо, без краплі глузування. І саме цей сумний, надламаний сміх змусив моє серце стиснутися від нового припливу тривоги. У ньому не було агресії. Тільки давня, невиплакана туга.

— Ти справді її донька… — мовив він, хитаючи головою.

— Повтори це ще раз, і я почну кусатися, — пообіцяла Соломія.

— Повір, дівчинко, твоя мати свого часу казала мені точно те саме.

Соломія заніміла. Слова чужинця поцілили безпомилково — прямо в найвразливіше місце.

Чоловік дихав поволі, вдивляючись у її обличчя, а потім нарешті відрекомендувався:

— Мене звати Еріан. Я був одним із тих, хто допоміг твоїй матері вирватися з цього світу й заховатися в іншому.

Мертва тиша запала над урвищем. Навіть гуркіт прибою за скелями на мить заглух.

— Навіщо? — вимовила Соломія, ледь чуючи власний голос. — Чому їй довелося тікати?

Еріан повільно розвернувся в бік срібного розламу Воріт, подивившись туди, де в глибині імли вирувала чужа, отруйна магія.

— Бо в ту фатальну ніч полювали зовсім не на неї, — тихо відповів він.

Лихе відчуття — важке, як олово — заповнило мої легені. Соломія відчула це теж і її обличчя сполотніло.

— А на кого?.. — прошепотіла вона.

Еріан звів на неї свої срібні очі і світ навколо остаточно замовк:

— На тебе, Соломіє.

Важка, непроглядна тиша накрила скелі. А десь глибоко за Воротами пролунав новий глухий удар і цього разу він був набагато ближчим, ніж попередній.