Раді Вас бачити!

Соломія

Я не пам'ятала, коли востаннє мені було настільки страшно. І страшно було не через Вартову за вікном, не через невідомість, що насувалася з кожною її загадковою фразою, а через Кайдена, бо я вже бачила цей вираз на його обличчі, тихий, спокійний, непохитний. Так виглядають люди, які вже вирішили віддати все, аби захистити інших і я раптом зрозуміла, що не переживу, якщо він це зробить.

Прокляття. Це взагалі нормально — так прив'язатися до людини за кілька днів? Напевно, ні, але моє життя вже давно перестало бути нормальним.

— Ні, — тихо сказала я.

Вельмора перевела на мене погляд:

— Іншого виходу немає.

— Мене не цікавить.

— Соломіє—

— Ні.

Я навіть сама не помітила, як підійшла ближче до Кайдена, майже впритул. Він опустив на мене погляд — і в грудях знову все стиснулося. Боги, ну чому він дивиться так… наче вже прощається.

— Ти не залишишся тут один, — сказала я тихіше.

— Ти не розумієш—

— Так поясни мені нормально хоч щось!

У кімнаті знову стало тихо, навіть срібні вогники за вікном наче чекали. Рейнар потер обличчя долонею:

— Я клянусь, якщо ми переживемо цей вечір, я нап'юся.

— Ти казав це три рази за вечір, — пробурмотіла я.

— І жодного разу не брехав.

Кайден не зводив із мене погляду, а потім дуже тихо сказав:

— Якщо вони підуть за тобою у твій світ… почнеться катастрофа.

Я завмерла.

— Що?

— Мітка відкриває прохід, якщо Вартова його використає — вона зможе перейти в не тільки вона.

Повітря стало важчим, а я повільно перевела погляд на срібні вогники за вікнами, на Вартову і мені вперше по-справжньому стало страшно за дім, за маму, за мій світ.

Прокляття. Вельмора тихо додала:

— Хтось має закрити прохід із цього боку.

Я зрозуміла одразу і мені це не сподобалося.

— Ні.

Кайден ледь прикрив очі:

— Соломіє.

— Ні.

— Послухай—

— НІ!

Мій голос зірвався, я сама не помітила, як схопила його за плащ.

— Ти не можеш просто вирішити це сам!

Тіні навколо нього здригнулися, але не агресивно, навпаки, наче реагували на мене, на мій страх.

Рейнар це теж помітив і судячи з його виразу обличчя — йому це дуже не сподобалося.

— Ем… у мене зараз або геніальна думка, або дуже погана.

Вельмора повільно глянула на нього:

— У тебе інших не буває.

— Дякую, ти така тепла людина.

А потім він різко повернувся до мене:

— Соломіє, мітка. Покажи руку.

Я автоматично простягнула зап'ястя. Срібло під шкірою тепер світилося майже безперервно. Рейнар нахилився ближче, примружився і… усміхнувся.

О ні. Ця усмішка ніколи не означала нічого нормального.

— Я геній.

— Це вже було тривожно, — пробурмотіла я.

— Мітка не прив'язана до Кайдена.

У кімнаті стало тихо, Кайден різко підняв голову, Вельмора теж.

— Неможливо, — холодно сказала вона.

— Та невже? Тоді чому тіні реагують на неї?

Я кліпнула. Що?.. Рейнар тепер дивився вже на Кайдена дуже уважно.

— І чому Вартова не заходить напряму?

Кайден мовчав, а потім я побачила його розуміння. Прокляття. Вельмора повільно видихнула:

— Зв'язок змінився…

— О, боги, — пробурмотів Рейнар. — Ви двоє буквально переписали магію через свої почуття. Це найромантичніша й найтупіша річ, яку я бачив.

Я почервоніла моментально.

— ЩО?!

— Не зараз, — майже одночасно сказали Кайден і Вельмора.

— Ні, дуже навіть зараз! — обурилася я. — Що означає «через почуття»?!

Рейнар відкрив рота, Кайден глянув на нього так, що той одразу передумав жити.

— Я мовчу.

— Правильне рішення.

Але мітка на моїй руці раптом пульсувала сильніше, я аж скрикнула від несподіваного тепла, що пронизало зап'ястя. Кайден миттєво схопив мене:

— Соломіє!

Перед очима все попливло, світло, тіні і раптом я побачила ліс, але не наш, інший, темний, старий, мертвий, а посеред нього — величезні кам'яні ворота, вкриті срібними символами. Вони були відчинені і щось по той бік воріт дивилося прямо на мене.

Я задихнулася й різко повернулася назад у реальність. Кайден тримав мене за плечі, Рейнар уже не жартував, навіть Вельмора виглядала стривоженою.

— Що ти бачила? — тихо спитала вона.

Я важко ковтнула, а потім прошепотіла:

— Ворота.

Настала тиша і чомусь саме вона налякала мене найбільше, бо всі троє знали, що це означає.

— Ворота між світами, — повільно сказала Вельмора. — Вони відчинені і твоя мітка — ключ.

Кайден міцніше стиснув мої плечі:

— Я не дозволю їй використати тебе.

— Ти не зможеш цього зупинити сам, — тихо відгукнулася Вельмора.

— Тоді ми зробимо це разом, — сказала я, не дозволяючи собі вагатися.

Усі троє подивилися на мене.

— Разом, — повторила я, зустрічаючись із Кайденовим поглядом. — Ти більше не один і я не піду без тебе.

Рейнар дуже повільно прикрив очі рукою:

— О, боги. Мене зараз знудить від вас двох.

— Замовкни, — навіть не дивлячись на нього, сказав Кайден.

Але його очі були прикуті до мене. До моєї руки в його руці. До мітки, що пульсувала між нами синхронним, нерозривним ритмом.

Вельмора за вікном раптом відступила на крок. Наче відчувши щось, чого не розуміла.

— Зв'язок уже незворотний, — тихо мовила вона. — Ви обидва належите обом світам. Назавжди.

Я не відпустила його руку. І він нарешті зрозумів — я більше не хочу, щоб він відпускав.

— Тоді знайдемо інший шлях, — сказав він. Рівно. Впевнено. Вперше за довгі роки — без страху.

Рейнар тихо фиркнув:

— О, чудово. Колективна дурість замість індивідуальної. Я так люблю прогрес.

— Ти можеш піти, — сказав йому Кайден.

— І пропустити цей шедевр? Ні-і-і. Я залишаюся. Хтось же має писати вашу епітафію.

Я раптом усміхнулася крізь сльози, крізь страх, але по справжньому.

— Ви обидва неймовірні, — сказала я.

— Це вже точно, — погодився Рейнар.

А Вартова за вікном повільно розчинилася в срібному сяйві, залишивши лише тихе шепотіння на вітрі:

— Ми ще зустрінемося, дитя двох світів.

Тиша, що запала після її уходу, була не порожньою, вона була повною. Я повільно обернулася до Кайдена, до його руки в моїй, до його очей, що дивилися на мене так, ніби я була чимось вартим.

— Ти впевнена? — тихо запитав він.

Я підняла наші сплетені пальці, і мітка засяяла яскравіше, відбиваючись у його зіницях.

— Ні, — чесно відповіла я. — Але я впевнена в тобі.

І вперше за багато років він дозволив собі усміхнутися по справжньому без болю, без тіней, що пожирають зсередини.

Рейнар гучно зітхнув:

— Я починаю думати, що мені потрібен новий колектив самогубців. Ці вже занадто щасливі для мого цинізму.

— Ти нікуди не йдеш, — одночасно сказали ми з Кайденом.

Він здивовано підняв брови, а ми переглянулися й усміхнулися. Вперше — разом і це було гірше за будь-яку магію, бо я вже знала, що я більше ніколи не зможу відпустити цю руку.