Раді Вас бачити!

Кайден

Я не пам'ятав, коли мене востаннє хтось обіймав по-справжньому без сстраху, без жалю, просто тому, що хотів.

Соломія притискалася до мене так міцно, ніби переконувалася, що я справді живий. Її волосся пахло димом, морозом і чимось солодким, майже домашнім. І це було небезпечно, значно небезпечніше за будь-яку магію, бо я вже був упевнений, що не зможу її відпустити.

— О, ну тепер я точно зайвий у цьому будинку, — драматично зітхнув Рейнар.

Соломія навіть не відразу відсторонилася і, боги, я помітив це теж. Вона різко отямилася лише через кілька секунд і відступила назад так швидко, ніби обпеклася.

— Я… це було просто…

— Емоційне потрясіння, — люб'язно підказав Рейнар.

— Замовкни.

— Турбота про життя товариша.

— Я тебе скину в море.

— О, нарешті повернувся мій похмурий Кайден.

Соломія тихо фиркнула сміхом і цей звук ударив по мені дивно сильно. Ми справді вибралися, я вперше за останні години це усвідомив.

Ніякого гарчання, ніякого запаху крові й темряви тільки шум моря десь зовні й тепле світло старих ламп.

Вельмора вже йшла вперед довгим коридором, навіть не озираючись.

— Вона завжди така… загадкова? — тихо спитала Соломія.

— Ти ще не бачила її в хорошому настрої, — сказав Рейнар.

— О боже.

— Саме так.

Я ледь помітно усміхнувся і Соломія одразу це помітила. Прокляття. Вона взагалі надто багато помічала.

— Ти зараз смієшся з мене?

— Можливо.

— Кайдене, я взагалі-то пережила психологічну травму.

— За останні дні чи конкретно через Рейнара?

— І те, і те.

— Бачиш? — задоволено сказав дракон. — Я вже важлива частина її життя.

— Як хронічний головний біль, — сухо відповіла вона.

— Але незабутній.

Ми йшли за Вельморою вузьким кам'яним коридором, і я помітив, наскільки Соломія втомилася. Вона трималася добре, навіть занадто добре, вона жартувала, сперечалася, закочувала очі на Рейнара, але я бачив, як вона час від часу стискає пальці, як здригається від різких звуків, як втомлено дихає.

І мені захотілося… тиші для неї без монстрів, без магії, без страху. Дуже небезпечне бажання.

— Ми де взагалі? — спитала Соломія.

Вельмора відповіла, не обертаючись:

— У Безпечній Гавані.

— Це звучить як назва таверни.

— Колись тут і була таверна, — сказав Рейнар. — Потім її купили маги і все стало значно менш веселим.

— Тут безпечно? — тихіше спитала вона.

Я помітив це одразу. Те, як її голос змінився на останньому слові, наче вона все ще чекала небезпеки. Боги. Щось неприємно стиснулося під ребрами.

— Так, — відповів я раніше за інших. — Тут тебе ніхто не зачепить.

Соломія подивилася на мене. І, прокляття, мені треба перестати дивитися на неї у відповідь так довго, бо Рейнар уже починав усміхатися, небезпечно усміхатися.

— Ви двоє колись уб'єте мене своєю напругою.

— Рейнаре, — попередив я.

— Що? Я просто кажу правду. Ви дивитеся одне на одного так, ніби зараз або поцілуєтеся, або посваритеся.

Соломія одразу почервоніла.

— Ми не—

— Не договорюй, — перебив він. — Я люблю спостерігати, як люди заперечують очевидне.

— Ти жахливий.

— Але чарівний.

— Ні.

— Трохи?

— Абсолютно ні.

— Бачиш, Кайдене? Вона мене ображає.

— Заслужено.

— Зрадники.

Соломія знову засміялася, так тихо, втомлено, але вже щиро і я зрозумів, що готовий слухати цей сміх вічно.

Прокляття.

Ми нарешті дійшли до великих дерев'яних дверей. Вельмора відчинила їх одним рухом і я завмер, бо кімната всередині була… нормальною, теплою. В ній було велике вікно з видом на море, камін, книги, м'який диван і ніякої темряви, ніякої магії.

Соломія теж завмерла на порозі, а потім дуже тихо видихнула:

— Тут… красиво.

І в той момент я зрозумів одну дуже погану річ. Я вже почав асоціювати слово «дім» із нею. Вона ступила всередину, обережно торкаючись усього — спинки крісла, штори, книжкової полиці, наче перевіряла, чи справжнє це.

— Ти можеш відпочити, — сказав я, стоячи біля дверей. — Ми подбаємо про все інше.

Вона обернулася до мене, світло каміна золотило її обличчя, і в її очах я побачив щось, чого не очікував - довіру.

— Ти теж залишишся? — тихо спитала вона.

Я мав би піти перевірити захист, поговорити з Вельморою чи зробити щось корисне, замість цього я кивнув:

— Так.

Рейнар уже розташовувався на дивані, закидаючи ноги на підлокітник:

— О, чудово. Я теж залишаюся, бо хтось має стежити, щоб ви не зробили чогось нерозумного.

— Рейнаре, — втомлено зітхнула Соломія.

— Я серйозно. Ви двоє без нагляду — це катастрофа.

Вельмора вже зникла в сусідній кімнаті, залишивши нас наодинці з нами, з Рейнаром, який принаймні вдавав, що не помічає напруги.

Соломія сіла на край дивана, обійнявши коліна. Я залишився стояти біля каміна, спираючись об портал. Мовчання між нами було не порожнім, воно було повним.

— Кайдене, — раптом мовила вона.

— Що?

— Підійди сюди.

Я завмер, Рейнар зацікавлено підняв брову, але я вже не міг звертати на нього увагу.

Я підійшов, повільно, обережно і сів поруч, але не занадто близько, проте достатньо, щоб відчути тепло її плеча і достатньо, щоб зрозуміти, що це вже не вистачить.

— Твої тіні, — тихо сказала вона, дивлячись на мої руки. — Вони спокійні тут.

Я глянув униз,це була правда. Тіні лежали м'якими складками біля моїх ніг, ледь колихаючись від вогню, не голодні, не неспокійні, а просто… присутні.

— Тут вони не відчувають загрози, — пояснив я.

— А ти? — вона підняла очі. — Ти відчуваєш?

Я знав, що вона має на увазі і я знав, що мав би збрехати, сказати, що все добре, що я спокійний, що вона в безпеці. Замість цього я тихо сказав:

— Не знаю. Вперше за багато років.

Вона повільно простягнула руку, наче боялася, що я відсмикнуся і я мав би заради її безпеки, заради моєї, але я не відсмикнувся.

Її пальці лягли поверх моїх, і мітка на її зап'ясті засяяла ледь помітним сріблом не яскраво, не тривожно, просто… тепло.

— Тоді навчимося разом, — сказала вона.

Рейнар тихо фиркнув у свій куток:

— О, ну нарешті.

— Замовкни, — одночасно сказали ми з ним.

І вперше — усміхнулися разом. Прокляття. Ця дівчина ставала небезпечною для мого спокою.