Раді Вас бачити!

Кайден

Я справді збирався вбити Рейнара. Не образно, не метафорично для красномовства — абсолютно буквально.

— Перестань на мене так дивитися, — пробурмотів він, упевнено крокуючи поруч вузькою стежкою між гострими скелями.

— Не можу, — процідив я.

— Чому ж?

— Усією душею уявляю, як штовхаю тебе з цієї височини.

— Бачиш? — він повернувся до Вельмори. — Ось про це я й кажу. У людини нуль вдячності.

Соломія тихо засміялася за моєю спиною і цей звук миттєво відгукнувся десь під ребрами. Я свідомо не обертався, бо чудово знав, що варто мені лише глянути на неї, як перед очима знову вирине вчорашній вечір: її ніжні, гарячі губи, вогняний, пристрасний поцілунок під шум прибою і те, як її тендітні долоні обхоплювали мою шию, змушуючи забути про весь цей божевільний світ. Якщо я дозволю собі поринути в ці спогади зараз, то просто перестану думати про будь-що інше.

Прокляття.

— Він почервонів, — зі знущальною радістю мовив Рейнар.

— Я не почервонів.

— Ще й як почервонів! Завушшя палає.

— Рейнаре.

— Добре, мовчу, мовчу.

Запала коротка пауза.

— Але ж поцілунок явно був—

— Ні.

— Я ще навіть не договорив!

— І не треба. Заткнись.

Соломія за моєю спиною вже щиро й відкрито сміялася, і найгіршим було те, що я виразно чув усмішку в кожній ноті її голосу. Боги... Учора між нами справді все змінилося. Зсунулося ледь помітно, але остаточно. Я більше не ловив її випадкові, сором'язливі погляди, а вранці вона дивилася на мене відкрито, тепло й беззахисно, не ховаючись за звичною настороженістю. І це відчуття її довіри було значно солодшим і небезпечнішим за будь-яку магію.

Попереду крокував мій раптово воскреслий брат. З усієї нашої компанії він єдиний виглядав абсолютним втіленням спокою, що автоматично робило його найпідозрілішою фігурою в цьому поході. Вельмора теж це чудово розуміла і тому стежила за кожним його рухом, майже не кліпаючи, наче чекала моменту, коли той нарешті скине маску. Чесно кажучи, я чекав того самого.

— Ми вже близько, — подав голос брат, навіть не обертаючись.

Рейнар дратівливо скривився:

— Ти це патякаєш уже дві години поспіль.

— Бо ви плететеся, мов черепахи.

— Бо нормальні істоти не бігають крутими горами, як навіжені.

— Ти взагалі-то дракон, Рейнаре.

— Саме тому я знаю достеменно, як виглядають навіжені.

Відчувши легкий шурхіт кроків, я трохи збавив хід, Соломія скоротила відстань і зрівнялася зі мною. На мить її гарячі пальці легенько торкнулися моєї долоні — невагомо, крадькома, лиш на секунду, але цей дотик прошив мене струмом аж до кінчиків пальців. Вона ледь нахилилася до мого плеча, так, щоб інші не чули:

— Він завжди такий?

— Який саме? — тихо спитав я, накриваючи її пальці своїми й міцно, але ніжно стискаючи.

— Наче випадково проковтнув щось не те.

Я не втримався і з моїх грудей вирвався короткий, але щирий і дзвінкий сміх. Соломія від мого сміху звуку аж завмерла. Вона підняла на мене здивований погляд, відпустивши мою руку тільки для того, щоб торкнутися мого ліктя:

— Ого...

— Що таке?

— Ти, виявляється, умієш так сміятися.

— Дуже дотепно.

— Ні, я цілком серйозно. Це був справжній, живий сміх без сарказму.

— Соломіє, припини.

— Просто констатую факт.

Рейнар попереду миттєво розвернувся і не зміг змовчати:

— Чекайте. Він що, насправді засміявся?

— Не втручайся, — застеріг я його.

— О ні! Це ж історична подія!

— Рейнаре, застерігаю.

— Ми повинні записати цей день у літописи Гавані!

— Ти ризикуєш не пережити наступні п'ять хвилин.

— Зате, які яскраві лишаться спогади!

Попереду навіть мій брат тихо й куточком губ фиркнув від цієї перепалки і ось цей його жест насторожив мене більше за все інше. До Воріт ми дісталися перед самим заходом сонця, коли небо розлилося криваво-золотим сяйвом і жоден із нас виявився не готовим до того, що постало перед очима: ані Вельмора, ані брат, ані я.

Скелястий ліс раптово урвався, а перед нами відкрилася гігантська, безкрайня прірва, ніби хтось велетенським лезом видер велетенський шматок землі з самої реальності. А просто посеред цієї порожнечі... ширяли Ворота. Вони були саме такими, як описувала Соломія: колосальні, викуті зі сріблястого матеріалу й суцільно вкриті стародавніми рунами, які безперервно перетікали одна в одну, наче були живими. Довкола арки кружляло дивне, мерехтливе сяйво — воно зачаровувало своєю красою, але від його вигляду мороз біг поза шкірою.

Усі замовкли і всі слова в одну мить втратили будь-який сенс.

Соломія зробила повільний крок уперед і раптово завмерла. Я миттєво перевів погляд на неї й відчув, як серце стиснулося від тривоги: мітка на її зап'ясті спалахнула яскравим, пульсуючим світлом.

— Кайдене... — її голос звучав тьмяно й відсторонено, ніби вона слухала шепіт, недоступний для решти.

Я вмить опинився поруч. Моя рука рефлекторно лягла їй на талію, притягуючи до мого боку й захищаючи від невидимої загрози.

— Що з тобою? Що ти відчуваєш?

Вона дивилася просто в центр срібного сяйва, не кліпаючи:

— Вони... вони знають мене.

Від цих слів по спині прокотилася хвиля холоду. Рейнар умить облишив жарти, вихопивши зброю. Вельмора напружилася, готуючи закляття, а мій брат повільно заплющив очі — наче це зізнання стало підтвердженням його найгірших здогадів.

— Ні... — тихо видушив він із себе.

Соломія навіть не повернула голови в його бік, а її подих став частішим і мої пальці на її талії відчули, як вона тремтить.

— Вони кличуть мене, Кайдене.

І тієї ж секунди земля під нашими ногами здригнулася від потужного підземного поштовху. Каміння з гуркотом посипалося вниз, у чорну безодню, ворота спалахнули сліпучим, сріблом, а з того боку арки почало проступати щось колосальне, темне й загрозливе — це було прадавнє створіння, абсолютно чуже цьому світові.

— Усі назад! Негайно! — різко вигукнула Вельмора.

Але було пізно, бо істота по той бік розплющила велетенські, палаючі очі. Вона проігнорувала нас усіх і подивилася просто на Соломію.