Раді Вас бачити!

Соломія

Я й гадки не мала, що таке справжня, виснажлива втома до цього самого дня.

Виявилося, що вона абсолютно не схожа на звичайну сонливість чи обезсилення після довгої дороги або тяжкої праці. Справжня втома — це коли світ нарешті припиняє щосекунди намагатися тебе вбити, а ти просто стоїш на розпутті й поняття не маєш, що робити далі.

Саме з цієї причини я вже майже клювала носом прямо в сідлі втретє за останню годину нашої неспішної верхової їзди.

— Якщо звалишся з коня, я тебе не ловитиму, — пролунав поруч знайомий голос.

Я навіть не розплющила очей:

— Брехун.

— Ні, це абсолютна правда, — запевнив Кайден.

— Ти брехун, Кайдене.

— Це правда, Соломіє.

— Кайдене…

— Що?

— Просто замовкни, будь ласка.

— Не можу.

— І чому ж?

— Бо ти знову відключаєшся на ходу і скоро звалишся з коня.

— Можливо у цьому й полягає моя мета!

Поруч пролунав тихий, задоволений сміх Рейнара:

— Визнай, Кайдене, вона тебе вкотре переспорила.

— Анітрохи, — зрізав Кайден.

— А от і так.

— Ні.

— Та точно тобі кажу!

— Ви всі абсолютно однакові, — стомлено пробурмотіла я, ледь тримаючись у сідлі.

— Це що, якась нова образа? — зі щирою цікавістю спитав Арден, зрівнявшись зі мною.

— Ні, просто констатація факту.

— Що ж, цілком справедливо, — посміхнувся він.

Навіть Люціан, який їхав трохи попереду, ледь помітно посміхнувся кутиками вуст, бо за цей час я вже чудово навчилася підмічати такі дрібниці в його зазвичай суворому виразі обличчя.

До затишного будинку на краю лісу ми дісталися вже надвечір, коли сонце повільно сідало за обрій і першої миті я навіть вирішила, що через сильну втому мені мариться.

Бо після всіх прадавніх руїн, смертоносних хащ, магічних катаклізмів та руйнування Воріт переді мною постала не чергова фортеця чи холодний табір, а… дім. Звичайний, прекрасний, затишний дім з широкою дерев’яною верандою, великими світлими вікнами та плетистим плющем, що мальовничо оповивав кам’яні стіни, а навколо лагідно шелестіли високі крони дерев, неподалік, граючи відблисками заходу, переливалася гладь невеличкого озера.

Я кілька секунд мовчки дивилася на це диво, а потім підозріло озирнулася на супутників:

— Це якась чергова пастка чи ілюзія?

Рейнар гучно фиркнув:

— Боги свідки, вона занадто довго пробула з нами в мандрах!

— Я цілком серйозно запитую!

— Ні, дівчинко, це не пастка, — м’яко всміхнувся Арден.

— Точно?

— Абсолютно.

— І всередині на нас нічого не вискочить і не вибухне?

— Принаймні сьогодні точно ні, — запевнив дракон.

— Щось це не занадто заспокоює…

— Повір, мене теж, — підхопив Рейнар.

Я стояла біля ганку й розглядала будинок, не розуміючи, чому в грудях раптом з'явилося дивне, незвичне тепло, наче… наче після нескінченних блукань я нарешті повернулася додому, хоча й кроку не робила по цій землі раніше.

— Що це за місце? — тихо спитала я.

Цього разу відповів Арден. Його голос пролунав надзвичайно м'яко:

— Ця садиба колись належала твоїй матері.

Я заніміла, завмираючи на місці.

Вечірній вітер легко сколихнув гілки розлогих дерев, десь у густій траві зацвіркотіли цвіркуни, а я просто стояла й заворожено дивилася на старовинний дім, боячись навіть кліпнути.

— Що?.. — ледь витиснула я з себе.

— Вона жила тут до того, як змушена була втекти в твій світ, — тихо додав він.

У горлі миттєво виріс болючий, тісний клубок. Це було так несподівано й гостро, що перехопило подих.

— Ти… ти жартуєш?

— Ні, Соломіє.

— Це ж…

Я так і не змогла договорити фрази. Слова просто застрягли в гортані, бо раптом усе довкола стало занадто реальним. Моя мати, цей незвіданий світ, моє нове життя. Усі фрагменти великої мозаїки нарешті склалися в єдине ціле, і я виявилася зовсім не готовою до цієї простої істини.

Усередині будинку пахло сухими травами, натуральним деревом, сонячним теплом і ще чимось… чимось невловимо рідним, знайомим із самого дитинства.

Я повільно переступила поріг і пройшла до світлиці. Обережно, майже невагомо провела пальцями по поверхні старого дубового столу, торкнулася коренів книжок на полиці, провела долонею по спинках плетених крісел, наче мала страх, що від найменшого необережного руху вся ця краса розтане, мов дим. У кутку кімнати стояла закована в залізо скриня, на різьбленому підвіконні лежала засушена квітка, а на стіні між вікнами висів невеликий портрет у дерев'яній рамці.

Я підійшла ближче і серце в грудях на мить припинило битися, бо це була вона - молода, усміхнена, сяюча із зовсім іншим виразом обличчя, ніж той, до якого я звикла вдома, але це безсумнівно була моя мама.

Я навіть не почула легких кроків за спиною, поки поруч не зупинився Кайден. Мовчки, він просто став поруч, розділяючи зі мною цю хвилину. Я важко ковтнула клубок у горлі:

— Вона була неймовірно красивою…

— Так, — тихо погодився він.

Я слабо усміхнулася, ковтаючи непрохану сльозу:

— Я успадкувала її очі.

— І її непохитний характер, — додав мисливець.

— Це ти зараз так знову натякаєш на мою упертість?

— Просто констатую незаперечний факт.

Я легенько штовхнула його ліктем у бік. Кайден навіть не поворухнувся — дратуюче сильний і непорушний чоловік.

— Знаєш… — його голос раптом став геть тихим, глибоким.

Я повернула до нього голову:

— Що?

Він дивився не на мене, а на портрет моєї матері і цей його серйозний погляд чомусь змусив моє серце прискорити свій ритм.

— Я щиро радий, що ти вирішила залишитися з нами, — мовив він.

На якусь секунду я геть забула, як дихати, бо в його стишеному голосі пробриніло занадто багато того, про що він так і не наважився сказати вголос, і водночас — надто мало простих слів.

Я вже відкрила вуста, аби щось відповісти, аби за звичкою перевести все в жарт чи сховатися за легким сарказмом… Але цієї миті вхідні двері з гуркотом відкрилися.

— Я знайшов у погребі витримане вино! — у світлицю увірвався Рейнар із таким тріумфальним виглядом, наче щойно наодинці врятував увесь континент.

— Ти це зараз серйозно?! — я змушено заплющила очі, намагаючись опанувати себе.

Кайден поруч тяжко, розпачливо зітхнув.

— А що таке? — щиро здивувався дракон, розглядаючи нас із пляшкою в руках.

— Ти завжди з'являєшся в найневлучніший момент! — процідила я.

— Це мій рідкісний природний талант! — гордо заявив той.

— Це твоє особисте прокляття, Рейнаре.

— Щиро дякую за високу оцінку!

— Це був аж ніяк не комплімент!

— Усе одно приймається!

І, прокляття, я не втрималася й розсміялася. Щиро, голосно, по-справжньому — уперше за казна-скільки останніх днів, а десь глибоко в душі, уперше з тієї самої миті, як я безповоротно провалилася в цей дивовижний і небезпечний світ, я відчула забуте, прекрасне почуття. Це був спокій.

Звісно, ненадовго, бо з чотирма абсолютно різними чоловіками під одним дахом справжній спокій був дуже й дуже відносним, але все ж таки… Це був мій спокій і мій новий дім.