Раді Вас бачити!

Кайден

Я ненавидів моменти, коли все змінювалося назавжди. Ні, не так. Я ненавидів усвідомлення, що назад уже не буде.

Вартова стояла на межі лісу нерухомо, але навіть здалеку я відчував її магію, стару, наполегливу, таку, що не визнає відмови.

Тіні біля моїх ніг нервово здригалися, реагуючи раніше за мене. Прокляття.

Соломія стояла зовсім близько. Я буквально відчував тепло її плеча і це було єдине, що зараз не давало мені остаточно зірватися.

— Скажіть, що це просто дуже наполеглива сусідка, — тихо мовила вона.

Рейнар нервово фиркнув.

— Якби ж.

— Я зараз серйозно почну молитися.

— Хороша ідея, — пробурмотіла Вельмора. — Хоча навряд чи допоможе.

— Ви вмієте підтримати людину, — сухо кинула Соломія.

На секунду кутик моїх губ ледь смикнувся, навіть зараз. Боги.

Вартова повільно зробила крок уперед і всі срібні вогники навколо неї теж рушили, мерехтливим хороводом освітлюючи її шлях.

Рейнар тихо вилаявся:

— Гаразд. План Б.

— У нас був план А? — одразу перепитала Соломія.

— Особисто я імпровізував.

— Я так і знала.

Я не слухав їх повністю. Уся моя увага зараз була на істоті зовні, на тому, як вона дивилася на Соломію. Не як хижак, а гірше, наче впізнала, наче чекала.

Вельмора теж це помітила і їй це категорично не сподобалося.

— Кайдене, — тихо мовила вона. — Вона вже відчуває зв'язок.

Соломія різко повернулася до нас:

— Який ще зв'язок?!

Я стиснув щелепу. Не зараз, тільки не зараз.

Вартова раптом підняла руку і світло від мітки на зап'ясті Соломії відгукнулося пульсацією, яскравішою за все, що я бачив раніше.

Соломія інстинктивно притиснулася ближче до мене, а моє серце в цей момент, ніби затріпотіло. І звісно, Рейнар це помітив.

— О, це вже клінічний випадок.

— Рейнаре.

— Що? Ви буквально стоїте як сцена з романтичної балади перед доленосним вибором.

— Зараз не час!

— Для кохання завжди є час, Соломіє.

— Я тебе зараз приб'ю.

— Бачиш? Уже погрожуєш мені як член родини.

Вельмора дуже повільно потерла скроню:

— Я починаю розуміти, чому світ хоче вас розлучити.

— Це взаємно, — пробурмотів Рейнар.

Вартова раптом зупинилася, тіні в кімнаті різко заворушилися і я відчув магію темну, стару, яка хвилею пішла через ліс прямо до будинку.

Соломія різко вдихнула, а її мітка на зап'ясті спалахнула сріблом так яскраво, що кімнату залило світлом.

Прокляття. Вартова посміхнулася. Так, саме посміхнулася. Я миттєво став перед Соломією, тіні здійнялися навколо нас стіною.

— Кайден… — її голос тепер тремтів.

Я не озирнувся, бо не міг дозволити собі побачити страх у її очах саме зараз.

— Вельморо.

Жінка вже стояла біля дверей спокійна, як завжди. Ненавиджу це.

— Я відкрию прохід, — сказала вона.

Рейнар різко повернувся до неї:

— Що?!

— Це єдиний шанс зберегти зв'язок.

— Ти здуріла? Нас розірве між світами!

— Не всіх.

Настала тиша холодна і неприємна. Соломія повільно перевела погляд на Вельмору:

— Що означає «не всіх»?..

Я вже знав відповідь і судячи з того, як зблід Рейнар — він теж. Прокляття. Вельмора подивилася прямо на мене:

— Хтось має залишитися й утримати обидві сторони і закрити прохід зсередини.

Соломія завмерла. Ні. Ні, тільки не це.

Я вже бачив момент, коли вона зрозуміла. І, боги… краще б вона кричала, бо ця тиша в її очах була значно гіршою.

— Ні, — сказала вона одразу різко, вперто, так само, як колись я.

— Соломіє—

— Ні. Я не піду без тебе.

Вельмора спокійно додала:

— Тоді прохід залишиться відкритим і вартова забере її назавжди.

Я стиснув кулаки, тіні відгукнулися на мій гнів, закрутилися навколо кімнати, поглинули світло і тоді Соломія зробила те, чого я не очікував, вона взяла мене за руку міцно, наполегливо, так, ніби боялася, що я просто розчинюся в повітрі.

— Я вибираю тебе, — тихо сказала вона. — Не світ, не безпеку, тебе.

Рейнар дуже повільно прикрив очі рукою:

— О, боги. Мене зараз знудить від вас двох.

— Замовкни, — навіть не дивлячись на нього, сказав я.

Але мої очі були прикуті до неї, до її впертих карих очей, до її руки в моїй руці, до мітки, що пульсувала між нами синхронним, нерозривним ритмом.

Вартова за вікном раптом відступила на крок, наче відчувши щось, чого не розуміла.

Вельмора теж це помітила і в її очах я вперше побачив щось схоже на… подив?

— Зв'язок уже незворотний, — тихо мовила вона. — Ви обидва належите обом світам назавжди.

Соломія не відпустила мою руку і я нарешті зрозумів — я більше не хочу, щоб вона відпускала.

— Тоді знайдемо інший шлях, — сказав я рівно, впевнено і вперше за довгі роки — без страху.

Рейнар тихо фиркнув:

— О, чудово. Колективне самогубство замість індивідуального. Я так люблю прогрес.

— Ти можеш піти, — сказав я йому.

— І пропустити цей шедевр дурості? Ні-і-і, я залишаюся, хтось же має писати вашу епітафію.

Соломія усміхнулася крізь сльози, крізь страх по справжньому.

— Ви обидва неймовірні, — сказала вона.

— Це вже точно, — погодився Рейнар.

А Вартова за вікном повільно розчинилася в срібному сяйві, залишивши лише тихе шепотіння на вітрі:

— Ми ще зустрінемося, дитя двох світів.

Тиша, що запала після її уходу, була не порожньою, вона була повною. Я повільно обернувся до Соломії, до її руки в моїй, до її очей, що дивилися на мене так, ніби я був чимось вартим.

— Ти впевнена? — тихо запитав я.

Вона підняла наш сплетені пальці, і мітка засяяла яскравіше, відбиваючись у її зіницях.

— Ні, — чесно відповіла вона. — Але я впевнена в тобі.

І вперше за багато років я дозволив собі усміхнутися по справжньому без болю і без тіней, що пожирають зсередини.

Рейнар гучно зітхнув:

— Я починаю думати, що мені потрібен новий колектив самогубців. Ці вже занадто щасливі для мого цинізму.

— Ти нікуди не йдеш, — одночасно сказали ми з Соломією.

Він здивовано підняв брови, а ми переглянулися й усміхнулися. Вперше — разом і це було гірше за будь-яку магію, бо я вже знав, що я більше ніколи не зможу відпустити цю руку.