Раді Вас бачити!

Кайден

Я збагнув, що цей ранок буде жахливим у ту саму секунду, коли розплющив очі й усвідомив, що я щасливий.

Багаторічний досвід воїна підказував, що за такі рідкісні миті спокою й щастя доля завжди виставляє непомірний рахунок і, як виявилося, вона зовсім не забарилася з виплатою.

— О-о-о… — пролунав над головою знайомий розтягнутий вигук.

Я повільно заплющив очі, намагаючись зберегти рештки спокою. Голос належав Рейнару. Звісно, кому ж іще руйнувати тишу цього ранку?

— Навіть не починай, — процідив я крізь зуби, не рухаючись.

— Я ж іще жодного слова не вимовив! — обурився дракон.

— Саме тому я заздалегідь тебе попереджаю.

Я сидів на дерев'яному ґанку садиби, стискаючи в долонях гарячу чашку міцної кави. Після вчорашньої вечірньої розмови на веранді та нашого поцілунку з Соломією в душі нарешті панувала тиша. Дівчина ще відпочивала у своїй кімнаті. Будинок занурився у спокій і це був ідеальний, бездоганний ранок поки усі сподівання рухнули з появою Рейнара.

Він шумливо плюхнувся поруч на сходинку, оглянув мене з ніг до голови, а потім його обличчя розпливлося в широкій, підозрілій і надзвичайно небезпечній посмішці.

— Ти аж сяєш, буквально випромінюєш світло.

— Забирайся звідси, — сухо мовив я.

— Ні за що.

— Рейнаре.

— Що?

— Зникни.

— Я ж казав, що ти починаєш повторюватися, коли нервуєш!

Я цілком серйозно розглядав варіант штовхнути його зі сходів у кущі троянд виключно з педагогічною метою.

За пів години на кухні запанував звичний рух. Арден у кутку заглибився у читання старого фоліанту, гортаючи пожовклі сторінки, Люціан виглядав так, ніби весь навколишній світ його глибоко дратував, тобто перебував у своєму стандартному ранковому стані, а потім до кімнати зайшла Соломія…

Прокляття. Вона просто переступила поріг і цього виявилося достатньо, щоб усе довкола втратило барви. Я навіть перестав чути чергову теревеню Рейнара, бо дівчина мені подарувала усмішку. Лише мені одному — ледь помітну, легку, але від неї в грудях миттєво потекло тепло.

— О ні-і-і… — тужливо протягнув дракон, переводячи погляд із мене на неї.

— Що знову не так? — здивовано запитала Соломія, зупиняючись біля столу.

— Тепер і ти дивишся на нього точно так само.

— Як саме «так»?

— Як людина, яка спланувала зробити моє життя абсолютно нестерпним, — поскаржився він.

— Це надто конкретний і специфічний опис, — зауважив Арден, не піднімаючи очей від книги.

— Я роками тренував спостережливість, — хмикнув дракон.

Соломія м'яко розсміялася й сіла на стілець поруч зі мною, настільки близько, що наші плечі ледь торкалися. Це виглядало так природно, наче ми чинили так щодня. Моє серце миттєво прискорило свій ритм.

Після обіду ми планували вирушити до старої бібліотечної вежі, про яку напередодні згадувала Аеліна. Саме там могли зберегтися дати й сувої про правління Срібної династії та, можливо, підказки щодо теперішнього схованки дядька Соломії. Неминуча подорож висіла над кожним із нас важкою хмарою, але ніхто не поспішав голосно порушувати цю тему, наче якщо відкладати розмову достатньо довго, загроза розвіється сама собою.

Не розвіється і ми всі це чудово розуміли.

Захід сонця застав нас на високому пагорбі за будинком. Рейнар із Люціаном про щось запекло сперечалися біля підніжжя, Арден блукав неподалік, шукаючи потрібні для зілля трави і вперше за останні кілька днів ми із Соломією залишилися удвох, по-справжньому самі.

Теплий вітер легенько бавився пасмами її волосся. Сонце повільно тонуло за обрієм, розфарбовуючи небосхил у яскраві відтінки золота, багряцю й міді. Я дивився на її витончений профіль і ловив себе на думці, що ніколи не звикну до цього дива, до нас, до усвідомлення, що вона справді тут, поруч зі мною, жива й неушкоджена.

— Ти знову так дивишся на мене, — тихо прошепотіла вона, не повертаючи голови, але посміхаючись.

Я ледь усміхнувся у відповідь:

— Так.

— Абсолютно безсоромно.

— Саме так.

— І ти навіть не спробуєш заперечити?

— Ні краплі.

Вона похитала головою, проте лагідна усмішка остаточно розквітла на її губах.

— І що нам робити далі, Кайдене?

— Чесно? Не знаю.

— Дуже переконлива й упевнена відповідь воїна.

— Я взагалі зараз мало в чому впевнений, сонечко.

Соломія повернулася й подивилася мені просто в очі. Уважно, проникливо, так як не вміє дивитися більше ніхто у світі. Вона бачила не просто суворого воїна, а все те, що я так ретельно ховав від сторонніх очей.

— Брешеш, — м'яко мовила вона.

— Що?

— Ти завжди намагаєшся тримати все під контролем.

— Це неправда.

— Щира правда.

— Ні, мила.

— Так, Кайдене.

— Соломіє…

— Кайдене…

Ми одночасно тихо розсміялися. Ця мить виявилася настільки легкою й світлою, що мені раптом стало лячно, бо аж занадто добре, а прекрасні речі завжди здаються крихкими, особливо після того пекла, яке нам довелося пройти біля Воріт.

Вона зробила крок уперед, лише один, але між нами більше не залишилося простору.

— Ти знову поринув у похмурі думки, — прошепотіла дівчина, піднімаючи обличчя.

— Можливо, трохи.

— Зовсім даремно.

Я здивовано підняв брову:

— Ось так просто даремно?

— Саме так.

— Звучить дуже переконливо.

— Я знаю, що кажу.

Вона повільно простягнула руку й поклала тендітну долоню мені на груди прямо над серцем. Від цього легкого, але водночас глибокого дотику мій подих миттєво збився. Справжнє безглуздя, але саме так це й працювало. Найнебезпечніші речі у світі мали ніжні дівочі руки.

— Ми з усім впораємося, — впевнено прошепотіла вона.

— З чим саме?

— З усім, що чекає нас попереду.

Я хотів вимовити щось саркастичне чи дотепне у своєму звичному стилі, але не зміг. Соломія дивилася на мене з такою відкритою щирістю й вірою, що будь-які жарти здалися б недоречними.

Я обережно торкнувся долонею її гарячої щоки. На кілька секунд усе довкола просто перестало існувати: щезли страхи, минуле й невизначене майбутнє. Лишилися тільки вітер, барвистий захід сонця й вона.

Наш поцілунок був повільним, глибоким і спокійним без квапливості чи поспіху, наче ми обоє прагнули закарбувати цю мить у пам'яті на той випадок, якщо попереду нас знову зустріне темрява.

Коли ми трохи відсторонилися, дівчина усміхнулася трохи розгублено, але безмежно щасливо.

— Знаєш, Кайдене…

— М-м?

— Якщо Рейнар зараз вирине з кущів і побачить нас, він стане просто нестерпним.

— Стане? Тобто до цього він був втіленням ангельського терпіння?

Вона дзвінко розсміялася і саме в цю мить пролунав знайомий гучний вигук:

— О! А ось і ви! А я вас скрізь шукаю!

Ми із Соломією синхронно заплющили очі.

— Я так і думав, — зітхнув я.

— Чомусь я й не сумнівалася, — погодилася вона, притискаючись до мого плеча.

А дракон уже мчав схилом угору і судячи з його єхидної фізіономії, найближчі дні обіцяли бути дуже довгими й гучними, але вперше за тривалий час це зовсім мене не лякало, бо попереду чекала дорога до загадкового Срібного Спадкоємця, нові небезпеки та давні таємниці. І я вже знав напевно, що щоб не підготувала нам доля далі, я не дозволю Соломії проходити цей шлях наодинці.