Раді Вас бачити!

Соломія

Усе раптом затихло. Це була чудна, дивовижна тиша, адже ще секунду тому світ навколо розпадався на тріски. Ворота тріщали й кришилися, а небо палало тріпотливим сріблом.

А тепер… лише цілковитий спокій.

Я стояла посеред крайньої скелі й дивилася, як тепле, живе золото розтікається моїми руками, заповнюючи вени рідним світлом і вперше за увесь цей божевільний час страх остаточно полишив мене.

Голос із-за розлому знову кликав мене по імені, але цього разу я вловила в ньому дещо зовсім інше: не нищівну силу, не сталевий наказ і навіть не звабливу спокусу, а відчай. Він вперше по-справжньому боявся.

І від цього усвідомлення всередині мене все остаточно встало на свої місця. Усе стало прозорим і зрозумілим.

Усі ці виснажливі тижні, усі небезпеки, пастки й далекий шлях. Потойбічний володар прагнув лише одного — аби я щиро повірила, ніби мушу його звільнити, ніби тільки мені під силу врятувати обидва світи, ніби тільки я здатна поставити крапку в цій прадавній історії.

Але правда виявилася набагато простішою: я була не ключем, який відмикає замки, я була са́мим замком.

Саме тому він ніяк не міг дістатися до мене крізь завісу, саме тому моя мати колись утекла, ризикуючи всім, саме тому мене ховали, захищали, берегли від чужих очей і навіть приховували правду. Усе робилося заради того, щоб одного дня я зробила цей вибір сама — свідомо й без примусу.

Я повільно підвела голову, дивлячись крізь тріщини Воріт на високу постать за ними й на палаючі сріблом очі.

— Ні, — мовила я твердо.

Світ довкола здригнувся — ледь помітно, наче почув і прийняв мої слова.

— Соломіє… — його голос раптом став м’яким, майже оксамитовим, ласкавим. — Ти просто не розумієш…

— Ні.

Я несподівано усміхнулася крізь сльози, що застеляли очі, крізь виснажливу втому й пекучий біль у зап’ясті:

— Це ти досі нічого не зрозумів: я більше тебе не боюся.

І це була щира правда. Уперше абсолютна, повна й незаперечна.

Світло довкола мене спалахнуло з новою силою, випромінюючи сліпуче сяйво. Я відчула, як поруч напружився Кайден, як затамували подих Люціан та Арден, як навіть Рейнар ковтнув свої чергові жарти.

— Соломіє… — тихо й обережно покликав Кайден, наче боявся сполохати мене одним необережним звуком.

Я озирнулася й подивилася на них, на усіх чотирьох, на людей, які пліч-о-пліч пройшли зі мною цей пекельний шлях. Вони сперечалися зі мною, дратували, рятували з біди, іноді доводили до сказу, а іноді змушували щиро сміятися тоді, коли хотілося тільки плакати.

І саме цієї миті до мене дійшло: ось де моя справжня сила. Не в прадавній магії, не в межі двох світів і не в давніх пророцтвах, моя сила в цих людях. У тих, кого я обрала серцем і хто так само без вагань обрав мене.

— Я знаю, що маю зробити, — мовила я.

Вельмора за спиною різко вхопила повітря ротом:

— Соломіє…

— Не хвилюйтеся.

— Зазвичай саме після таких слів усі й починають панікувати! — вигукнула чаклунка.

— Цілком справедливо, — стиха пробурмотів Рейнар.

Я засміялася трохи нервово, але з полегшенням і зробила рішучий крок до палаючої арки.

— Соломіє! — Кайден миттєво вхопив мене за долоню, не даючи ступити далі.

Я повернулася до нього. Його темні очі палали тривогою та чимось настільки глибоким і живим, що в грудях аж солодко стиснулося.

— Повернися, — прошепотів він.

Це було лише одне слово, але в ньому крилося значно більше, ніж у будь-яких довгих присягах. Я знала це, він знав це, мабуть, навіть Рейнар зараз усе розумів.

Я ледь помітно посміхнулася йому:

— Обіцяю.

Його пальці не розтискалися ще кілька секунд, а потім повільно, з неохотою відпустили мою руку.

Я простягнула долоню й торкнулася прадавнього каменю Воріт і світ умить вибухнув сліпучим золотом. Перед очима вихором замиготіли тисячі образів та див: інші світи, чужі життя, роздоріжжя й магічні стежки. Я бачила себе самотню, налякану, розгублену, а потім — сильну, впевнену й щасливу, бачила посмішку матері, своє тепле дитинство в Червонограді, бачила все своє життя і серед цього зоряного сяйва ясніла одна-єдина істина: вибір завжди належав тільки мені. Не древньому пророцтву, не чужій волі, не велінню долі, а мені.

— Я обираю! — мій голос луною розлився над океаном.

Золоте світло затріпотіло, а тінь за розламом різко кинулася вперед:

— НІ-І-І!

Уперше в цьому жахливому голосі звучав справжній дикий, відчайдушний страх.

— Я обираю закрити цей шлях назавжди! — мовила я.

Світло спалахнуло востаннє нестерпно яскраво, засліплюючи все навколо, а потім настала тиша.

Я повільно розплющила очі. Лагідний, теплий вітер легенько ворушив моє волосся, море ритмічно шуміло внизу, омиваючи скелі, а над горизонтом розливався ніжний золотавий світанок.

Воріт більше не було. Не було ні арки, ані тріщин, ані темного розламу, лише величні скелі, безкрає небо й врятований світ — цілісний, спокійний і живий.

Я кілька секунд просто мовчки дивилася на схід сонця, а потім ззаду пролунав знайомий голос Рейнара:

— Ну…

— Що "ну"? — посміхнулася я, не обертаючись.

— Якщо чесно… це було дуже драматично, навіть для тебе.

Я розсміялася — голосно, щиро, вперше за казна-скільки днів. Поруч тихо й схвально фиркав Люціан, Арден із полегшенням похитував головою, а Вельмора лише вдавано закотила очі.

А Кайден… Кайден просто дивився на мене і посміхався ледь помітно, кутиками губ, наче вперше за багато років дозволив собі вірити, що все найгірше нарешті позаду.

І десь глибоко в душі я чітко осягнула, що це випробування дійсно завершилося, але наша спільна історія — тільки починається.