Раді Вас бачити!

Кайден

Я ніколи не думав, що найбільшим і найважчим випробуванням у моєму житті стане не древнє зло, не смертоносні Ворота й навіть не руйнівна магія, а Рейнар.

І той дивовижний факт, що кожен чоловік у нашому загоні — від стриманого Люціана й суворого Ардена до цього проклятого дракона — ладен був прихилити небо перед однією дівчиною. До Соломії їх тягнуло, мов магнітом. Кожен її жест, кожен погляд чи тихий сміх змушували чоловіків потай змагатися за її увагу. Я бачив, як Люціан, зазвичай холодний і відсторонений, дивиться на неї з ніжністю, як Арден намагається вберегти її від найменшої тіні небезпеки, і як Рейнар готовий перевернути весь світ аби лиш побачити її усмішку. І, чесно кажучи, я їх розумів, бо сам вже давно втратив розум через неї.

— Ти знову переслідуєш мене, драконе? — здушено запитав я, розмикаючи наші з Соломією пальці, які ми ледь встигли сховати.

Рейнар образився настільки щиро й театрально, що будь-хто сторонній неодмінно повірив би цьому пройдисвіту:

— Переслідую? Я? Кайдене, май совість, у мене є гордість!

— Немає.

— Є.

— Немає в тебе жодної гордості, Рейнаре.

— Є!

— Немає.

— Добре, немає, — легко погодився він, миттєво змінюючи вираз обличчя. — Але зараз розмова геть про інше.

Соломія вже тихо сміялася поруч, прикриваючи вуста тонкою долонею. Її щічки палали ніжним рум'янцем від перерваного моменту, а очі сяяли яскравими іскорками.

І я зрозумів, що беззастережно програв, бо коли вона так сміялася — щиро, безтурботно, від усього серця, — сердитися було просто неможливо, навіть на Рейнара. Ну… майже неможливо.

— І чого ж ти прийшов? — зітхнув я, все ще тримаючи Соломію за талію й пригортаючи її до свого боку.

— Я прийшов повідомити надзвичайно важливу та життєрадісну новину.

— Яку ще новину?

— Люціан щойно заявив, що якщо я ще хоч раз заваджу вашому романтичному побаченню, то він особисто втопить мене в цьому чудовому озері, а потім віддасть мою тушку Аеліні на магічні досліди.

— Люціан — надзвичайно розумна й мудра людина, — зауважив я.

— Я теж так подумав, коли побачив, як він гострить свій меч і дивиться на мене, — чесно зізнався дракон.

Соломія вже не стримувалася і реготала так голосно, ховаючи обличчя на моєму плечі. Від її гарячого подиху, що пропікав тонку тканину сорочки, у мене по спині пробіг приємний мороз.

Рейнар по-джентльменськи вклонився, приклавши руку до серця, і відступив на крок:

— Гаразд, закохані пташки я йду, бо глибоко поважаю чужий особистий простір і прагнення до ніжності.

— Брехун, — посміхнулася Соломія, визираючи з-за мого плеча.

— Так, дівчинко, але я чарівний брехун, — він моргнув їй і миттєво зник за деревами.

На диво, цього разу він справді пішов.

Навколо знову запала тиша — глибока, тепла й затишна. Вечірнє сонце остаточно сіло за обрій, пофарбувавши гладь озера в розплавлене золото й ніжний перламутр.

Я дивився на воду, бо дивитися на Соломію зараз було небезпечно для мого самоконтролю. Вона сяяла, а м'яке світло сутінків пестило її витончений профіль, заплутувалося в темних пасмах волосся.

— Як гадаєш, він не повернеться? — тихо запитала вона.

— Повернеться, — усміхнувся я.

— Через скільки?

— Хвилин через п'ять, не більше.

— Оптиміст, — м'яко мовила вона й подалася трохи ближче.

— Я просто добре його знаю.

Вона всміхнулася, і ця усмішка була для мене небезпечнішою за найсильнішу магію світу.

— Кайдене?..

— М-м?

— Дякую тобі.

Я повернув голову й зустрівся з її поглядом.

— За що?

— За все, — прошепотіла вона.

Просте, коротке речення, але від того, як тепло й ніжно воно пролунало, мені раптом стало важко дихати.

Соломія сиділа поруч, підібгавши під себе ноги, і дивилася на озеро. Вона говорила так стиха, наче боялася злякати цей крихкий, чарівний момент.

— Ти був поруч завжди, навіть коли я тебе дратувала, коли була безпорадною чи влучна у своєму гніві…

— Особливо коли ти мене дратувала, — виправляв я з м'якою усмішкою.

— Ось бачиш!

— Це щира правда.

Вона легенько штовхнула мене плечем — грайливо, невагомо.

— Ти просто неможливий, Кайдене.

— Часто це чую від тебе.

— І абсолютно заслужено!

— Безумовно.

Кілька секунд ми просто сиділи мовчки, слухаючи тихий плескіт хвиль. Я простягнув руку й обережно обійняв її за плечі, притягуючи до себе. Соломія з готовністю схилила голову мені на груди, довірливо й ніжно притискаючись усім тілом.

Я відчував, як прискорено калатає її серце, відчував тепле дихання й м'якість її дівочого тіла і збагнув, що взагалі не пам'ятаю, коли востаннє в моїй душі панував такий абсолютний спокій без страху за завтрашній день, без битв, без необхідності когось рятувати.

Зараз тут були лише вона, я і вечірні сутінки та дивовижне відчуття, що дім — це взагалі не місце на карті, а людина, яку ти тримаєш у своїх обіймах.

"Прокляття, я стаю схожим на романтичного Ардена," — промайнула дурна думка.

— Про що ти задумався? — прошепотіла вона, піднімаючи на мене свої великі, виразні очі й провела пальчиком по моїй щоці.

— Ні про що особливе.

— Брехун, — посміхнулася вона.

— Зараз це прозвучало дуже в моєму стилі, — я перехопив її тендітну долоню й притис до своїх губ, цілуючи ніжну шкіру на зап'ясті.

Соломія солодко здригнулася від цього дотику.

— Навчаюся у найгірших, — тихим, оксамитовим голосом мовила вона.

Я тихо засміявся і вона підхопила цей сміх, а потім наші погляди знову зустрілися і сміх поступово згас, ніби самособою без жодної причини чи попередження.

Весь навколишній світ раптом стиснувся до розмірів цього старого причалу. Існували лише ми двоє.

Соломія ледь помітно, нервово ковтнула повітря. Повільно, немов зачарована, вона піднесла долоню й торкнулася моєї шиї, опускаючи пальці на потилицю.

— Кайдене… — її голос тремтів від надміру почуттів.

— Так, моє серце?

Вона відкрила вуста, аби щось сказати, але так і не вимовила ні слова. Натомість усміхнулася — трохи невпевнено, сором'язливо й водночас нескінченно ніжно і це було найсміливіше та найвідвертіше, що я бачив від неї за весь час нашого знайомства.

Бо битися з чудовиськами — це легко, а от повністю відкрити комусь свою душу й довірити серце… це зовсім інша річ.

Я повільно, даючи їй час відсторонитися чи перетворити все на жарт, нахилився нижче. Мої пальці обережно торкнулися її підборіддя, піднімаючи обличчя дівчини догори, але Соломія й не думала тікати. Вона лише дивилася на мене тими неймовірними очима, через які в мене останнім часом були самі лише божевільні думки та проблеми з самоконтролем.

— Привіт… — раптом ледь чутно прошепотіла вона просто в мої губи.

Я здивовано кліпнув:

— Привіт?..

— Не знаю, чому я це сказала, — збентежено мовила вона, зачервонівшись.

— Я теж не маю уявлення.

— Ну й добре.

— Дуже добре.

Ми обидва тихесенько, трохи нервово засміялися, а потім я більше не міг стримуватися і нахилився й накрив її вуста своїми.

Це був не квапливий чи пристрасний поцілунок — це була сама ніжність. Повільний, глибокий і солодкий дотик губ, від якого в голові паморочилося, а всередині все тріпотіло й розквітало. Соломія тиха зітхнула й відповіла на поцілунок, міцніше обнімаючи мене за шию та пригортаючись упритул, розчиняючись у моїх обіймах. Мої руки спустилися на її талію, відчуваючи кожну лінію її гнучкого тіла.

Коли я повільно відсторонився, даючи їй можливість вдихнути повітря, вона дивилася на мене розширеними, сяючими очима, ніби досі не вірила, що це відбувається насправді.

— О… — тільки й змогла витиснути вона.

— Ого, це вже друга літера за два дні, дівчинко, — усміхнувся я, пестячи великим пальцем її палаючу щоку.

Соломія дзвінко розсміялася, грайливо штовхаючи мене в груди:

— Замовкни, Кайдене!

— Ніколи.

— Я серйозно!

— Я теж, мила, абсолютно серйозно.

Я знову притягнув її до себе, торкаючись губами її чола, скроні, ніжних повік, вдихаючи рідний аромат її волосся і вперше за дуже довгий час я зловив себе на думці, що майбутнє, яке чекає на нас попереду, може бути не таким уже й лячним.

Принаймні до тієї самої секунди, поки з боку садиби не пролунав відчайдушний, обурений крик Рейнара:

— ЛЮЦІАНЕ, БОГИ МЕНІ СВІДКИ, НЕ МОЖНА ПОГРОЖУВАТИ ГОСТЯМ І ТОВАРИШАМ МЕЧЕМ!

На мить запала пауза. А потім над подвір'ям рознісся абсолютно спокійний, холодний голос Люціана:

— Можна і я зараз це продемонструю.

Я важко заплющив очі, стримуючи усмішку, а Соломія уткнулася мені в груди, заходившись від щирого сміху і ми обоє чудово розуміли, що омріяний спокій у цьому будинку нам поки що буде тільки снитися, але тепер це зовсім нас не лякало.