Раді Вас бачити!

Соломія

Іноді справжнє щастя приходить зовсім не голосно, воно не вибухає феєрверками, не супроводжується тріумфальними фанфарами й не проголошується пафосними словами про велику долю. Воно нагряне тихо і настільки непомітно, що спочатку ти навіть не встигаєш цього осягнути.

Минуло кілька місяців.

Тепле літо поступово поступалося місцем м'якій, меланхолійній осені. Густі ліси навколо нашого озера вкрилися розкішним золотом і багрянцем, а ранками над дзеркальною гладдю стелився сизий туман.

Наш будинок остаточно перестав бути просто дерев'яною будівлею. Він перетворився на справжній, живий, дихаючий дім.

На підвіконнях буяли квіти в глиняних горщиках. На просторій кухні постійно хтось товкся, експериментуючи зі стравами чи заварюючи чай. На дерев'яному ґанку завжди лежав затишний вовняний плед, який кожен із нас вперто вважав виключно своїм. У коридорі ж незмінно валялося чиєсь взуття: переважно Рейнарове, хоча іноді там опинялися й чоботи Кайдена, попри його категоричні заперечення.

Я сиділа на широких сходах ґанку, байдуже спостерігаючи за молодим садом. За моїм власним садом.

Кілька місяців тому на цьому місці буяла дика й заросла трава. Тепер же тут зеленіли міцні кущі, пробивалися цілющі трави та розпускалися перші квіти. Невеликі, тендітні, але напрочуд стійкі й вперті, зовсім як я сама.

— Ти знову ведеш довгі розмови зі своїми рослинами, мила? — пролунав за спиною знайомий, звичний голос.

Я обернулася. Рейнар, звісно ж, хто б іще.

— Зелені нащадки слухають мене набагато уважніше й поважніше за тебе, драконе, — спокійно зауважила я.

— Це безсовісний наклеп!

— Чиста правда.

— Вельми образливо для моєї тонкої душі, — театрально зітхнув він, сідаючи поруч на сходинки.

Кілька хвилин ми мовчки сиділи вдвох, дивлячись уперед на світлу садибу, на спокійне озеро, на наше нове життя.

За цей час навколо змінилося чимало і водночас усе залишалося таким же незмінно рідним.

Рейнар усе ще без упину жартував невпопад; Люціан методично намагався організувати наш побут; Арден заглиблювався у фоліанти навіть під час ранкового чаювання; Кайден здебільшого мовчав, промовляючи поглядом значно більше, ніж будь-якими словами. А я… Я нарешті остаточно й безповоротно перестала боятися завтрашнього дня.

Надвечір ми всі разом традиційно збиралися біля води, так, як робили майже щодня.

Сонце повільно котилося за верхівки дерев, фарбуючи поверхню озера в розпечене золото, а повітря сповнювалося пахощами сухого диму та свіжої трави.

Я сиділа в центрі нашого кола, неуважно прислухаючись до чергової запеклої суперечки про те, хто з чоловіків упіймав найбільшу рибу минулого тижня.

Спойлер: насправді ніхто нічого суттєвого не зловив, але це анітрохи не заважало їм сперечатися вже сорок хвилин поспіль.

— Та вона ж бо була ось такаенна! — натхненно розводив руки Рейнар, демонструючи неймовірні розміри здобичі.

— То була звичайна підводна колода, Рейнаре, — абсолютно незворушно заперечив Арден.

— А от і ні!

— А от і так.

— Брехня!

— Чиста істина.

Люціан втомлено потер пальцями перенісся, а Кайден мовчки дивився на золоті відблиски на воді, ледь помітно посміхаючись кубиком губ.

Я не стрималася й дзвінко засміялася і в ту ж секунду всі четверо синхронно повернули голови до мене. Так повелося завжди — мій сміх чомусь незмінно переважав будь-які суперечки, стаючи найважливішим звуком у світі і щоразу від цього в грудях розливалося дивовижне, всеосяжне тепло.

Коли сонце остаточно сховалося за обрієм і над землею опустилися прохолодні сутінки, ми рушили назад до будинку.

У затишних вікнах уже яскраво горіло світло. Я на хвилину затрималася на ґанку зовсім ненадовго, лише для того, аби востаннє за цей день поглянути на темну гладь озера.

Зовсім недавно я отямилася в абсолютно чужому, ворожому світі. Була самотня, налякана, розгублена й зла на весь усесвіт. Я гадки не мала, навіщо доля закинула мене сюди і чи зможу я колись повернутися, кому з незнайомців можна довіряти і де шукати власний прихисток. Тоді мені щиро здавалося, що «дім» — це обов'язково якесь конкретне географічне місце, велике місто, безпечна країна, шлях назад до минулого. Як же сильно я тоді помилялася.

Важкі дерев'яні двері за моєю спиною прочинилися і в нічну прохолоду полилося світло.

— Соломіє? — пролунав у темряві м'який голос Кайдена. — Ти йдеш усередину?

Усередині будинку хтось знову весело сміявся, бо Рейнар знову сказав якусь безглузду репліку, Арден сухо намагався його оскаржити, а Люціан намагався навести лад у розмові. Звичайнісінький вечір, наш спільний вечір.

Я усміхнулася в темряву, остаточно зрозумівши, що те, що шукала так довго — це справжній дім, який зовсім не стіни й не надійне місце на мапі, а дім — це ті люди, поруч із якими твоє серце нарешті перестає тривожитися, люди, з якими хочеться залишитися назавжди.

— Іду, — гучно відповіла я.

І переступила поріг. Додому.