Раді Вас бачити!

Соломія

Мені здавалося, що після всіх пережитих випробувань і небезпек я нарешті навчуся спокійно й міцно спати. Не навчилася.

Я прокинулася ще до того, як перші промені сонця позолотили верхівки дерев за вікном. У садибі панувала дивовижна тиша — така глибока й прозора, що було чутно, як ранковий вітер ледь торкається соснових гілок.

Я кілька хвилин просто лежала, дивившись у дерев'яну стелю без тривожних думок, без залишків страху, без очікування небезпеки і це відчуття виявилося абсолютно новим, незвичним і дивовижно приємним. Я навіть не помітила, як на моїх губах сама собою розквітла легка, щаслива усмішка.

У коридорі й на кухні вже линув вабливий аромат того самого міцного трав'яного напою, який усі чоловіки в цій садибі звикли з гордістю називати кавою.

Кайден стояв біля розчиненого вікна з керамічною чашкою в руках. Він стояв один, що саме по собі було справжньою рідкістю, адже зазвичай Рейнар знаходив сотню способів зіпсувати йому ранок ще до сніданку.

— Ти сьогодні зарано, мила, — мовив Кайден, не повертаючись, але я відчула, як він усміхнувся, вловивши мої тихі кроки.

— Ти теж рано, — легко відгукнулася я, підходячи ближче.

— Я звик так прокидатися.

— Тобі варто відпочивати більше.

На його губах з'явилася посмішка ледь помітна, але дивовижно тепла й справжня.

Я тихо сіла поруч на широке підвіконня. Кілька хвилин ми просто мовчки дивилися у вікно: на прозоре плесо озера, на ніжний схід сонця та на народження нового, спокійного дня.

— Це так дивно… — тихо прошепотіла я.

— Що саме, сонечко?

— Усвідомлювати, що всі наші небезпеки й біганина нарешті скінчилися.

Кайден задумливо вдивлявся в далекий небокрай, а потім м'яко похитав головою:

— Ні, мила, нічого не скінчилося.

Я повернулася й здивовано поглянула на нього:

— Ні?

— Аж ніяк, — його оксамитовий голос став глибшим і м'якшим. — Просто відсьогодні для нас починається щось зовсім інше.

Моє серце знову зробило солодкий, божевільний стрибок. Мабуть, через те, як саме він дивився на мене в цю мить — наче більше не існувало нікого, крім нас двох, наче нам більше не потрібно було нікуди бігти, наче він уперше дозволив собі не ховати за суворістю те, що насправді вирувало в його душі.

Я навіть не збагнула, хто з нас першим подався назустріч. Мабуть, ми обидва.

Наш поцілунок виявився коротким, ніжним і глибоким — таким, від якого всередині розливається цілюще тепло.

Коли ми повільно відсторонилися, я вже не змогла приховати щасливої усмішки:

— І це теж обов'язкова частина нашого нового початку?

— Найкраща й найголовніша його частина, — з легкою іронією й ніжністю відповів дракон.

Звісно, довгоочікувана ідилія тривала недовго. За пів години на кухню шумливо ввалився Рейнар. Саме ввалився — інакше його появу назвати було просто неможливо.

— О-о-о! — протягнув він прямо з порога, оглядаючи нас.

Він перевів проникливий погляд із мене на Кайдена, потім знову на мене й широченно посміхнувся:

— Ну нарешті! Я вже втомився чекати цієї розв'язки!

Я лише скрушно застогнала, закриваючи обличчя долонею:

— Рейнаре, благаю, тільки не починай свій сольний виступ!

— Та я ж мовчав!

— Ти не мовчав навіть кількох хвилин поспіль, драконе, — зауважив Люціан, який заходив до кімнати слідом за ним із оберемком дров.

— Що правда, то правда, — анітрохи не збентежився Рейнар.

Після сніданку хлопці розійшлися по своїх справах. Я вийшла на дерев'яний причал біля озера — кортіло побути наодинці з власними думками хоча б кілька хвилин. Утім, мої затишні плани традиційно нікого не цікавили і за кілька хвилин поруч безшумно виріс Люціан.

— Ти навмисно мене переслідуєш? — посміхнулася я, не повертаючи голови.

— Аж ніяк, — сухо відповів він.

— Брешеш.

— Можливо, зовсім трохи, — його знайома, трохи зверхня посмішка з'явилася в куточках вуст і я не втрималася від легкого сміху.

Люціан завжди здавався найстриманішим, найпохмурішим і найвиваженішим із моїх охоронців, але саме він першим помічав, коли мені ставало важко чи сумно на душі, навіть тоді, коли я сама намагалася це приховати від усіх.

— Про що думаєш, Соломіє? — м'яко запитав він, стаючи поруч біля води.

— Про те, що я вперше в житті абсолютно не уявляю, що чекає на нас далі.

— І це тебе лякає?

Я задумливо подивилася на сонячні відблиски на воді, а потім впевнено похитала головою:

— Ні. Зате біля вас мені більше ніколи не буває страшно.

Він уважно поглянув на мене своїми темно-карими очима і в них спалахнуло таке безмежне, оксамитове тепло, від якого перехопило подих.

— Це добре, — тихо, але дуже вагомо мовив він. — Бо ти народилася для того аби бути щасливою, мила.

Від щирості й беззастережності цих слів у мене знову на мить перехопило подих. Без жодних жартів, без захисних масок — лише чисте почуття.

Я зробила крок уперед, поклала долоню на його міцне плече й сама ніжно поцілувала його у щоку.

Люціан на секунду здивовано завмер від цієї ініціативи, а потім тихо, оксамитово засміявся, пригортаючи мене за талію:

— Знаєш, дівчинко, після всіх наших битв із чудовиськами й магами я очікував чогось значно менш небезпечного для мого серця.

— Ого, наш суворий Люціан виявився боягузом? — піддражнила я його.

— Наклеп і щира вигадка!

Увечері вся наша компанія знову зібралася у затишній вітальні біля палаючого каміна.

Арден заглибився у нову книгу, спокійно перегортаючи сторінки, Рейнар про щось натхненно й запекло сперечався сам із собою, розкладаючи карти, Кайден удавав, що абсолютно його не слухає, але тільки я помічала, як куточки його губ зрадницьки смикалися від стриманого сміху, Люціан підкидав дрова у вогонь, тепло позираючи в мій бік.

Наш дім жив, він дихав спокоєм, наповнювався рідними голосами й теплом.

І я точно знала, що більше не хочу шукати жодних інших світів чи місць. Лише тут поруч із ними — чоловіками, які стали моєю долею, моїм захистом і моєю справжньою родиною. І вперше за дуже довгий час майбутнє здавалося мені не лякаючим чи невизначеним, а дивовижно, беззастережно щасливим.