Раді Вас бачити!

Соломія

Мені снився дім, не магія, не химерний ліс і не тіні Кайдена, а просто дім.

Мама стояла на кухні й різала яблука для пирога, поки у вітальні фоном грав телевізор. Це був звичайний вечір, теплий, рідний. Я навіть відчувала запах кориці.

А згодом мама раптом повернулася до мене й мовила:

— Соломіє, біжи.

І я різко прокинулася. Серце калатало так шалено, ніби я справді бігла. Кілька секунд я просто лежала й дивилася в темну стелю, не розуміючи, де перебуваю. Потім побачила незнайому кімнату і все згадала.

— Чорт…

Голос прозвучав пошепки й хрипко після сну. За вікном ще панувала ніч. Сніг повільно кружляв у темряві, а в приміщенні було прохолодно — камін давно згас.

Я натягнула ковдру вище й заплющила очі. Марно, бо сон уже розвіявся. Просто чудово.

Я важко видихнула й сіла на ліжку.

Тиша в будинку була такою, у якій чуєш навіть власне дихання і чомусь саме через це мені стало самотньо так сильно, що аж у грудях заболіло.

Я хотіла додому, а не героїчних пригод, не магії і тим більше не красивих, але небезпечних чоловіків із проблемами з психікою. Хотіла до мами, до нормального життя.

В очах неприємно защипало, і я сердито потерла обличчя долонями. Ні, плакати через кілька днів після потрапляння в інший світ — це занадто передбачувано навіть для мене. Я встала з ліжка й вийшла в коридор.

Будинок спав, лише десь унизу ледь помітно тремтіло світло. Я повільно спустилася сходами, намагаючись не шуміти і майже одразу завмерла.

Кайден сидів сам біля каміна у напівтемряві. Тіні ліниво рухалися по підлозі біля його ніг, а вогонь кидав м’які золоті відблиски на темне волосся й гострі риси обличчя.

Він виглядав дуже виснаженим. Я не знаю чому, але від цього раптом щось стиснулося всередині, наче я побачила те, що він зазвичай ховає. Кайден підняв голову ще до того, як я встигла щось сказати.

— Ти повинна спати.

— А ти?

Він ледь помітно усміхнувся куточком губ.

— Я перший сказав.

Я фиркнула й підійшла ближче.

— Не спиться.

— Помітив.

Я сіла в крісло навпроти й підтягнула ноги до себе. Кілька секунд ми мовчали. І, як не дивно, цього разу тиша не була незручною, просто… безшумною.

— Тобі часто сняться кошмари? — раптом запитав він.

Я здивовано глянула на нього.

— Це настільки очевидно?

— Ти кричала уві сні.

О. Моє обличчя миттєво спалахнуло.

— Боже. Серйозно?!

— Не хвилюйся. Було не дуже голосно.

— Це не допомагає.

Він стримано хмикнув і я зрозуміла, що мені подобається цей звук. Господи. У мене явно проблеми. Я відвела очі в бік вогню.

— Мені снилася мама.

Кайден нічого не сказав, але я чомусь продовжила говорити.

— Я навіть не знаю, що вона зараз думає. Мабуть, вважає мене мертвою.

Останні слова застрягли десь у горлі. Він довго мовчав, а потім м'яко сказав:

— У нашому світі є легенда, що душі завжди знаходять шлях одна до одної.

Я глянула на нього.

— Це ти зараз намагаєшся мене заспокоїти?

— Погано виходить?

— Жахливо.

І він усміхнувся, цього разу нормально, не ледь помітно, не гірко, а щиро. У мене аж дихання збилося на секунду. Несправедливо бути настільки красивим. Я швидко опустила очі. Ні. Ні-ні-ні. Мені не треба закохуватися в тіньового мага в іншому світі. Це буквально початок усіх поганих рішень у фентезі-книгах.

— Про що думаєш? — тихо запитав він.

Я ледь не сказала правду, але на щастя, мозок вчасно врятував мене.

— Про те, що у вас тут катастрофічно бракує кави.

Кайден стиха засміявся і я остаточно зрозуміла, що пропала.