Раді Вас бачити!

Рейнар

Якщо чесно, я одразу зрозумів, що день буде паршивим, бо прокинувся від суцільної тиші, а тиша в нашому будинку зазвичай передбачала лише дві речі:

 * Або всі раптово померли;

* Або Арден знайшов якийсь черговий фоліант.

І, на превеликий жаль, цього разу справдився саме другий варіант.

Я повільно спустився на перший поверх, Кайден вже стояв біля столу з чашкою кави. Він після вчорашнього вечора на пагорбі виглядав дивно спокійним, але напруженим. Люціан, як завжди, мовчки застиг біля вікна, схрестивши руки. Соломія замріяно крутила у пальцях чашку із чаєм, ховаючи усмішку від мого погляду.

А от Арден мав такий вигляд, ніби провів над пожовклими сувоями цілу вічність, тобто так воно й було.

— О ні-і-і… — протягнув я прямо з порога.

— Що знову? — повернулася Соломія.

— У нього той самий вираз обличчя, мила.

— Який саме?

— «Я розкопав щось катастрофічне, але зараз виточено й спокійно поділюся з вами цим лихом».

Арден важко, втомлено видихнув, не піднімаючи очей від столу:

— Інколи я тебе щиро ненавиджу, Рейнаре.

— Бо я можу розкусити тебе з першої секунди?

— Особливо тому.

Я плюхнувся на вільне крісло, налив собі чаю й приготувався страждати від чергових древніх таємниць.

— Гаразд, — Арден нарешті розгорнув перед нами стару, розшиту магічними знаками карту. — Я знаю, де шукати Срібного Спадкоємця.

Я завмер разом з чашкою в руці. Соломія миттєво випросталася, затамувавши подих. Вона останніми днями взагалі завмирала щоразу, коли мова заходила про матір, втрачену сім'ю та рідних, яких у неї відібрала доля.

— Де саме? — тихо запитала дівчина.

Арден постукав вказівним пальцем по затертій ділянці карти на північному краї:

— Далеко на півночі у регіоні, де на сучасних мапах майже не залишилося позначень. Там знаходяться гори, дрімучі ліси й це місце називається Срібна Долина.

У кімнаті запала тиша, навіть мені на мить не було що сказати.

— Я знаю це місце, — раптом першим перебив тишу Люціан.

Усі миттєво обернулися до нього.

— Бував там? — супився Кайден.

— Один раз.

— І як враження?

Люціан мовчав занадто довго й похмуро, навіть для самого себе.

— Я б туди не повернувся без крайньої потреби.

О. Оце вже справді цікаво, бо Люціан, здається, не боявся взагалі нічого в цьому світі.

— Наскільки все кепсько? — уточнив я.

Він подивився на мене без жодного натяку на жарт:

— Там навіть дерева не люблять чужинців, Рейнаре. Магія тіней у тих краях химерна й небезпечна.

— Дуже поганий знак, — підсумував я.

— Так.

— Дуже-дуже поганий?

— Рейнаре.

— Що?

— Замовкни.

— Зрозумів, мовчу.

Збиралися ми до самого вечора. Дім, де ми провели стільки затишних днів, став дивно збудженим і метушливим. Арден згортав карти й сувої, Кайден ретельно перевіряв спорядження та зброю, Люціан готував коней.

А я… Я дуже відповідально й виснажливо лежав на м'якому дивані у вітальні, поки мене не знайшла Соломія.

— Ти взагалі не збираєшся допомагати? — вона зупинилася поруч, склавши руки на грудях.

— З чого ти взяла?

— Рейнаре.

— Ну добре, я думав! Складав стратегічний план!

— Лежачи з заплющеними очима?

— Найкращі, геніальні думки спадають на думку тільки у горизонтальному положенні, сонечко.

Вона стомлено закотила очі, але легка усмішка все одно торкнулася її губ, в потім дівчина несподівано сіла поруч зі мною на край дивана повільно, без звичних шпильок чи сміху.

Я миттєво прибрав розслаблений вигляд і сів рівніше, щось було не так.

Вона дивилася у вікно на тихе плесо озера, на цей затишний дім, який став для нас справжнім прихистком після всіх жахів.

— А що, коли ми його знайдемо? — тихо запитала вона.

— Ну… це ж наче чудова новина? Знайдемо дядька, розкриємо таємниці материного минулого.

— Я знаю…

— Тоді в чому сумніви?

Соломія замовкла, а потім сумно й ледь помітно посміхнулася:

— Мені просто страшно, Рейнаре.

Я миттєво облишив жартівливий тон.

— Чого ти боїшся, мила?

— Що він виявиться останньою ниточкою до моєї матері і що коли ми розкриємо й цю таємницю… усе остаточно закінчиться.

Вона замовкла, не договоривши, але я чудово зрозумів без слів, ми всі розуміли її тривогу.

— Соломіє, — м'яко мовив я.

Вона підняла на мене свої чарівні очі:

— Що?

— Ти ж знаєш, що ти зараз вигадуєш дурниці?

— Дуже «зворушлива» підтримка, драконе.

— Я абсолютно серйозно.

Вона легенько фиркнула, а я усміхнувся й дружньо штовхнув її плечем:

— Навіть якщо ми знайдемо всі відповіді на цьому континенті й розгадаємо всі пророцтва…

Я замовк на секунду, підбираючи потрібні слова, що для мого зазвичай гострого язика було справжньою рідкістю:

— Це взагалі нічого не змінить між нами.

— Що саме?

— Те, що тепер у тебе є ми. Арден, Люціан, Кайден… ну і я, найкрасивіший із цієї компанії. Ти більше ніколи не будеш сама.

Запала коротка тиша, трішки ніякова для мене, бо я не любив розкидатися серйозними признаннями. Соломія дивилася на мене з такою щирою вдячністю й ніжністю, ніби я щойно звершив неймовірний подвиг.

— Не дивися на мене так, благаю! — захистився я руками.

— Як «так»?

— Наче я вимовив щось мудре й глибоке.

— Це й справді дивно для тебе, — засміялася вона.

— От бачиш!

Дівчина дзвінко розсміялася і в мене на душі нарешті відлягло, бо її сміх за останні тижні став для нас чимось на кшталт домашнього вогнища — без нього все довкола здавалося сірим і холодним.

Увечері ми всі зібралися на ґанку. Це був наш останній вечір перед далекою й невідомою дорогою.

Нічне небо рясніло мільйонами яскравих зірок, а плесо озера відбивало сріблясте місячне сяйво. На мить усе довкола виглядало дивовижно мирно й спокійно.

Кайден стояв біля Соломії надто близько, обіймаючи її поглядом так, що тільки сліпий не помітив би цього. Люціан теж спостерігав за ними зі своєю звичною суворою посмішкою в куточках губ, що робило ситуацію ще кумеднішою.

— Якщо ти зараз видаш бодай один свій коментар, Рейнаре… — пробурмотів Кайден, навіть не повертаючись до мене.

— Я ж мовчу!

— Але ти вже підбираєш слівця.

— Можливо, зовсім трохи.

— Рейнаре.

— Що?

— Навіть не думай.

Я широко, єхидно усміхнувся, а Соломія тихенько заховала сміх у долонях, притискаючись до плеча Кайдена.

І саме в цю мить Арден, який досі мовчки вдивлявся в зоряне небо, різко випростався і його легка усмішка зникла в одну мить.

— Це погано… — витиснув він.

Ми всі одночасно обернулися до нього.

— Що трапилося, Ардене? — суворо запитав Люціан, миттєво поклавши долоню на руків'я меча.

Арден дивився кудись далеко в темряву за озеро, за темні крони дерев, туди, де скінчилися межі захисних бар'єрів будинку і я почув у його зазвичай виваженому голосі справжній, крижаний острах.

— Ми запізнилися…

— Про що ти кажеш? — випередивши інших, ступив крок Кайден.

Арден повільно повернув до нас бліде обличчя й тихо мовив:

— Хтось вже знайшов Срібного Спадкоємця раніше за нас.

І мені категорично перестало подобатися те, що чекало на нас у цій новій, небезпечній дорозі.