Раді Вас бачити!

Рейнар

Знаєте, що найдивніше й найприкріше трапляється після того, як ти власноруч допомагаєш урятувати світ від чергової катастрофи?

Ніхто не вручає тобі медаль, ніхто не влаштовує пишне свято на твою честь, ніхто навіть просто не запитує співчутливо, чи виспався ти бодай годину!

Ми просто три дні поспіль тяглися назад до садиби під безперервною зливою, плескаючись по коліна в рідкому бруді і в мене боліло все від кінчиків вух до хвоста, якого в мене, між іншим, навіть немає!

— Перестань так важко стогнати, драконе, — процідив Люціан, не повертаючи голови.

— Я зовсім не стогну, Люціане!

— Ти бубониш і стогнеш уже дві години поспіль.

— Це не стогін, це мій глибинний творчий процес переосмислення буття!

Кайден збоку голосно фиркнув, а Арден навіть не здригнувся й не відвів погляду від дороги. Зрадники, усі четверо бездушні зрадники.

Тільки Соломія їхала попереду на своєму коні. Вона то легенько й загадково всміхалася якимось власним думкам, то замислювалася, дивившись на розмиту дорогу, то просто замилувано спостерігала за кронами лісу, але в ній щось точно змінилося. Я помітив це ще там, біля руїн святилища: із її тендітних плечей нарешті впав той важкий, невидимий тягар, який пригнічував її від самого моменту потрапляння в наш світ. Вона більше не здригалася від кожного шелесту, не озиралася в очікуванні підступного удару в спину й більше не блукала в здогадах. Дівчина нарешті знайшла свої відповіді. Не всі, звісно… але цілком достатньо аби відчути під ногами твердий ґрунт.

Коли крізь рясні пасма зливи та віти дерев нарешті замиготіло знайоме плесо озера, Соломія натягнула поводи й завмерла.

Я теж мимовільно зупинив коня. Дім стояв на своєму місці. Усе той самий, із широким дерев’яним ґанком, затишними світлими вікнами та тонким струмком диму, що в’юнко піднімався з димаря, наче ми покинули його лише вчора на світанку, а не прожили ціле складне життя між тим, що було «до», і тим, що настало «після». Соломія тихо, і полегшено видихнула:

— Ми нарешті вдома…

І чомусь від цих простих слів у грудях раптом стало дивно тепло навіть мені, хоча я під загрозою тортур ніколи б у цьому голосно не зізнався!

Усередині садиби було невимовно затишно по-справжньому, до дрижаків у тілі. У повітрі витав рідний запах сухої сосни, гірських трав і… дивовижно запашного свіжого пирога. Я вирішив навіть не допитуватися в Ардена чи дівчини, звідки тут взагалі взявся пиріг, бо в цьому житті існують загадки, на які краще просто з насолодою заплющувати очі.

— Якщо це чиясь підступна пастка, то вона щонайменше надзвичайно смачна! — оголосив я, заходячи до вітальні.

— Замовкни вже й просто їж, драконе, — усміхнувся Люціан, подаючи мені тарілку.

— Бачите? — я перемігши поглядом Соломію. — Ось так і виглядає справжнє, кохання!

— Це аж ніяк не кохання, — зауважив Кайден, сідаючи поруч із нею.

— Це всього лише банальна людська турбота, — додав Арден.

— Це перш за все моє прагнення, аби ти нарешті зайняв чимось рота, а не теревенями, — відрізав Люціан.

— От бачите! Я абсолютно правий — це щире почуття!

Вечір огорнув садибу непомітно й лагідно. Небо за великими вікнами пофарбувалося в глибокий темно-синій оксамит, а на водяній гладі озера лягла сяюча срібляста доріжка місячного сяйва.

Арден читав біля каміна, вряди-годи підкидаючи тріски у вогонь, Люціан дбайливо лагодив шкіряну застібку на своєму похідному плащі. Я комфортно розвалився в глибокому кріслі, бо справжні герої мають повне право на повноцінний відпочинок.

Кайден спирався на підвіконня, а Соломія сиділа поруч із ним на широкій дерев’яній рамці, підібгавши під себе ноги й замріяно дивилася на язики полум'я, така спокійна і щаслива.

І мені спало на думку, що за весь час нашої тривалої й божевільної мандрівки ми жодного разу не мали ось такого вечора. Без кривавих битв, без гарячкових втеч, без похмурих пророцтв і без потреби когось відчайдушно рятувати. Це був просто затишний вечір, просто дім, просто ми разом.

— Про що ти зараз думаєш, Соломіє? — тихо запитав Кайден, торкаючись пальцями її долоні.

Вона підняла голову, глянула на нього своїми сяючими очима й м’яко всміхнулася:

— Чесно розказати?

— О, «чесно» — це завжди надзвичайно небезпечне слово в нашій компанії! — вставив я з крісла.

— Тебе взагалі ніхто зараз не запитував, драконе, — синхронно й бездоганно злагоджено мовили Кайден, Люціан та Арден.

— Це просто обурливо й нічим не виправдано! — зауважив я, проте задоволено вмостився зручніше.

— Я думала… — продовжила Соломія, не зводячи очей із Кайдена, — що увесь цей час запекло шукала якісь грандіозні відповіді, якусь величну істину, таємницю чи призначення, а виявилося, що справжнє, омріяне щастя виглядає саме ось так.

Вона повільно обвела поглядом усю кімнату: палаючий камін, затишну кухню, нас.

І на кілька секунд у кімнаті запала дивовижна тиша, та особлива, благодатна й тепла тиша, яка буває лише серед найрідніших людей.

Кайден присів поруч із нею на підвіконня зовсім близько, торкаючись плечем. Я показово й демонстративно закотив очі під стелю.

— Рейнаре, — застеріг Люціан, не відриваючись від роботи.

— Я не зронив жодного слова!

— Але ти дуже виразно про це подумав.

— Думати вголос у цій країні ще не заборонено законами!

— Для тебе варто зробити виняток, — хмикнув Арден.

Соломія дзвінко розсміялася, а потім, абсолютно природно й невимушено, схилила голову Кайдену на плече. Так просто, так довірливо й ніжно, наче чинила так щодня все своє життя і він м’яко пригорнув її до себе, торкаючись губами її скроні.

І я тепер усвідомив дивовижну річ, що ми більше не були випадковими супутниками, не були просто бойовим загоном і не були чужими людьми, яких випадково зв'язали древні Ворота.

Ми стали справжньою родиною, дивною, трохи зламаною, часом абсолютно нестерпною… але міцною й єдиною сім'єю.

Пізніше, коли годинник наближався до півночі й виснажені хлопці почали повертатися до своїх кімнат, Соломія раптом зупинилася біля дверей кімнати.

— Гей… — пролунав її тихий, кришталевий голос.

Ми всі одночасно обернулися.

— Що таке, мила? — запитав Арден.

Вона подивилася на кожного з нас і посміхнулася так тепло, щиро й глибоко, як може посміхатися лише людина, що знайшла свій спокій:

— Дякую вам за все.

І цього разу жоден із нас не вимовив у відповідь жодного жарту, навіть я, бо існують миті й слова, які значно важливіші за будь-яку іронію світу.

Ми просто стояли в м'якому, золотавому сяйві каміна, слухали спокійне потріскування дров і вперше за дуже довгий час нікуди не поспішали.

Попереду на нас ще чекає безліч незвіданого: нові довгі дороги, нові небезпечні пригоди та нові випробування долі, але це все буде колись потім, точно не сьогодні. Сьогодні панував ніжний, спокійний вечір. Такий затишний, домашній і абсолютно щасливий.