Спочатку:
На сторінку книги
Переодягнувшись у сукню із менш тісним корсетом, дівчина полегшено зітхнула. Чоботи Саїри були трохи тіснуваті, та все ж значно зручніші за шовкові туфлі на підборах, від яких Люмія була щаслива позбутися. Саїра терпляче чекала, коли принцеса віддасть їй сережки, і дівчина не пошкодувала відати разом із ними ще золотий браслет та шпильки з рубінами. Задоволена Саїра кивнула, залишивши дівчину на самоті.
Вона оглянула себе у дзеркалі: проста робоча сукня коричневого кольору, під якою виднілась бежева сорочка із широкими рукавами. Волосся її нарешті було звільнене від надокучливої зачіски і тепер хвилями спадало на плечі. Медові очі у цьому освітленні здавались майже жовтими. Дівчина перетворилась на простеньку сільську дівчину. Таких у долині було багато. Тільки крамарі і їх дружини тут мали ошатний вигляд, відвідувачі ж – були простими людьми й мали відповідний одяг і поставу. Дівчина дивувалася такій разючій зміні: варто зняти дорогу сукню, розпустити коси – і зникало все, що показувало її приналежність до королівської родини. Пригадавши це, Люмія здригнулася. Вона все ще приходила до тями після почутого. Все ще не усвідомлювала, що більше не повернеться додому.
Льєн чекав на неї внизу й одразу ж повів трохи далі долиною. Сонячні промені купалися у волоссі, створюючи ледь помітний золотистий ореол. Спершу вони йшли мовчки. Вона відчувала погляд хлопця на собі, та не поспішала відповідати. Коли тиша затягнулася, принцеса вже ж спитала:
– Чому ти просив мене прийти сюди?
– Ти маєш знати правду, – знизав плечима Льєн. – Я ж не один такий…Не один вигнанець. Аларик роками спроваджував незаконнонароджених дітей до «пустки». Більшість з них живі та оселилися тут.
– Але…Як? Хіба з «пустки» хтось виходить?
– Після того, що сталося з моїм батьком, я не знав куди мені податися. Мене зустрів чоловік, він жрець у храмі Дволикого Бога Сонця, його звати Тедрос. Він шукав таких як я і багатьох виховав разом із дружиною.
– Хіба жерці можуть мати дружин? – нахмурилась Люмія.
– Тедрос пішов у храм коли вже був одружений. Вони втратили дитя і після того Дволикий не дарував їм можливість народити нове. Роками вони вимолювали нащадка, Тедрос поклявся, що піде служити в храм, якщо матиме дитя. Якось Аларик послав групу добровольців викорчувати й принести до королівства «сяйливе око», діяти треба було дуже делікатно, що не пошкодити коріння, що проростає лише під сонцем, і квітку, що буяє тільки при місячному сяйві. Він ще тоді прагнув загарбати всі ці квіти собі в оранжерею. Дружина Тедроса одна з найкращих садівниць королівства, тож вона вирушила з групою, звісно чоловік не міг відпустити її саму. І там, посеред тиші та темряви «пустки», вони знайшли мале дитя, яке виховали як рідного. То було провидіння, знак, що Тедросу судилося піти у храм. Тож з тієї миті він служить Дволикому. Та і про родину не забуває.
– І що зараз із тим дитям?
– Він уже дорослий і шукає таких самих підкидьків. Навчає їх, тренує.
– Для чого?
Льєн поглянув на сестру.
– Якби не Аларик ці діти б зростали із люблячими матерями. Натомість він змушував їх відводити дітей до «пустки», а тоді труїв їх, щоб вони не відправились на їх пошуки, коли дія чар мине.
Принцеса заклякла.
– То з нашою матір’ю…
– Він вчинив так само, – кивнув Льєн. – Ілайна була потрібна йому виключно для того аби посісти трон. Це єдина лазівка у поточному законі, якої творці не врахували. Якщо король-регент помирає або припиняє правління з інших причин, що не дозволили йому добровільно передати корону – спадкоємець може здобути його владу, одружившись із вдовою регента.
– Якось дивно, що він не прагнув зробити її безплідною, як мене.
– Я думаю, що прагнув.
– Але як я тоді народилась? Є шанс це обійти? – вона не хотіла, аби у її голосі звучала така надія, та нічого не могла із собою вдіяти. Вона відчувала дивну і нетипову зацікавленість у тому, що завжди здавалось таким звичним і невід’ємним від неї, а потім було нахабно відібрано. Дівчина не могла змиритися із цією думкою.
– Ні, не думаю… – знітився Льєн. – Сафріна якось казала мені, що знала нашу матір. У день, коли вона виходила за Аларика, Сафріна написала їй листа, у якому розповіла все про нього. Келдж передав їй його особисто і втік перед церемонією, бо не міг провести її як Каллум. Думаю, той лист подіяв на Ілайну і вона не пила тієї отрути.
– Тож, коли я народилась він підсипав їй інший трунок. Що скосив її за десять років.
Люмія відчула як тремтить. Вона б мала маму, мала б брата якби не той виродок, якого вона кликала батьком. Вона б мала дітей, мала б майбутнє…Натомість вона більше не мала нічого.
– Мені прикро, що все так сталося. Справді. Ніхто з нас на це не заслуговував.
Вона повільно кивнула.
– Тренуйся з нами, – запропонував Льєн. – Тедрос дуже багато знає про магію сонця. Він навчить.
– Але ж я не маю магії…Я лише не піддаюся впливу батька.
– У всіх є магія сонця. У кожного вона різна, у когось слабка, в когось могутня, та вона є. І вона є у тебе, я відчуваю її.
– Як це ти відчуваєш?
– Коли здобуваєш свою силу, часом розвивається чуття за допомогою якого можна зрозуміти сильний перед тобою супротивник чи ні. Я зростав у тилу ворога серед сильних магів. Якщо Сафріна і Келдж були середнячками, то від тієї «святої» трійці у мене аж подих перехоплювало. Там страшна сила, могутня і нестримна, як стихія.
– Цікаво…
– Не цікався ними. Зоряні мали століття образ на нас, вони ніколи нас там не приймуть.
– А що взагалі сталося?
– Ти не вчила історію?
– Ну, вчила звісно. Тільки там весь час йдеться про те, що все зоряне королівство – повстанці, що влаштували громадянську війну і загарбали собі історично сонячні території. Мені нуднувато читати трохи однобоку історію.
– А ти думаєш, вони білі та пухнасті?
– Ні, звісно та я не знайшла жодної згадки про їх напади на Місто Сонця. Тільки наше військо час від часу перетинало їх кордон із війною.
– Коли у влади стоїть виродок – це псує репутацію всій країні, тому його і треба скинути.
– Виродок, що має владу однозначно псує враження, та коли окрім нього є й інші фанатики, що вірять кожному його слову, навіть не намагаючись аналізувати ситуацію – не скласти поганого враження про всіх доволі складно, як гадаєш?
– Що ти маєш на увазі?
– Скинути батька це пів біди, та пояснити іншим, чому його дії нам шкодять буде дуже складно. Тим паче, що і королі до нього займались тим самим. Я живу тут і знаю, що немала кількість людей просто налякані і роблять те, що їм накажуть не з бажання, а просто, аби вижити. Та більшість все ж згодні з тим, що каже батько і вони захищатимуть його.
– Ти не віриш у порятунок?
– Знаєш скільки я, бувши жінкою прагнула б змінити у цій країні? Та навіть якщо ти зійдеш на трон і видаси кілька наказів, що б зняли черевика із шиї кожної жінки держави – мало хто погодиться дотриматись твого наказу. Бо вони звикли жити як свині. Навіть якщо свиня перебереться у покої, вона все одно шукатиме болото.
– І що ти пропонуєш? Не робити нічого?
– Я не знаю, Льєне. Просто намагаюсь пояснити, що одним бажанням справедливості ти її не досягнеш.
Льєн нахмурився. Йому однозначно не сподобалось почуте, Люмія не могла позбутися думки, що старший брат застрягнув десь у своєму підлітковому бажанні бунтувати. Вона і сама не була достатньо зрілою, Дволикий, їй всього двадцять два! Та все ж…Те, про що він говорив, про що мріяв не могло здійснитися так просто, як він прагнув. І краще було б аби хлопець усвідомив це зараз, а не коли вже буде запізно.
– Куди ти мене ведеш? – спитала вона, помітивши, що крамнички змінились на двоповерхові будинки із білого каменю.
– До Тедроса. Він хоче познайомитись.
Вони звернули до найбільшого будинку із великими вікнами. Люмія тільки здогадувалась скільки такий міг би коштувати. Вочевидь господарі не бідні.
– А він тут…типу мера?
– Можна сказати й так. Він багато років намагався домогтися робочих місць для ремісників, що працюють зі склом. Пращур Аларика виділив йому пусту ділянку і тут він зі своїми друзями, яких ти вже встигла побачити Моріном та Ерендіром, збудували це місце і назвали його Сонячною Долиною.
– То вони тут типу зірки?
– Люди вдячні їм. Завдяки їх наполегливості вони мають роботу, гроші та прихисток. Це єдине місце у королівстві, куди влада не суне свого носа. Тож всі живуть у мирі та злагоді, без політичних чвар.
– Звучить дуже добре.
Та чомусь Люмія в це не надто вірила. Вона все життя дотримувалася думки, що все хороше або брехня, або тимчасове. Сьогодні тобі добре, отже завтра буде погано. Принаймні все хороше у її житті мало дуже стислий термін придатності.
Біля будинку порались чоловік і жінка, доглядаючи за садом. З цієї відстані було видно тільки їх спини і потилиці.
– Тедросе? – покликав Льєн.
Пара підвелася, повернувшись до хлопця із його гості.
– Це вона? – всміхнувся чоловік, знявши рукавиці.
– Так, це Люмія.
– Вітаю, Люміє, – потиснув їй руку він. – Мене звати Тедрос.
Дівчина очікувала побачити старого чоловіка із бородою, що сягатиме покручених артритом колін. Та де там! То був молодий високий чоловік із густим чорним волоссям і проникливими блакитними очима, такими чистими й добрими, неначе два озерця, що сяяли у світанкових променях. Його рука була шорстка, одразу відчувались наслідки важкої праці, та дотик при цьому був теплим і лагідним.
– Аріє! – озирнувся він, не відпускаючи руки дівчини. – Вона вже тут!
З будинку вийшла жінка десь його років, що мала кучеряве руде волосся, розсип веснянок на блідому обличчі та круглі зелені очі, у яких неначе спалахували жовті цяточки. Жінка лагідно всміхнулася і провела рукою по плечу дівчини.
– Вітаємо вдома, Люміє.
Принцеса трохи розгубилась від такої привітності.
– Ви…Чекали на мене?
– Так, люба. Чекали дуже давно. Я – сестра Ілайни, Арія.
