Раді Вас бачити!

– Мені прикро, що це сталося, та я не розумію чим можу допомогти тобі? – не розуміла принцеса.

– Допоможи скинути його з престолу.

– Слухай...Батько звісно як людина ще та купка гною…Та з чого ти вирішив, що правитимеш краще за нього? Що ти знаєш про устрій країни, у якій більшу частину життя навіть не був?

– Люміє…

– Ні, – обірвала вона Льєна. – Слухай…Я справді співчуваю тобі. Те як він повівся з тобою і твоїм татом, це жахливо. Жоден із вас на таке не заслуговував. Та я не хочу лізти у все це. Пробач.

– Ваша Високосте! – покликала Лейла. – Король іде сюди.

– Краще тобі тікати… – мовила вона і повернулась. Та Льєна тут більше не було.

Король вийшов з-за повороту і нахмурився, поглянувши на дівчину.

– Що ти тут забула?

– Вийшла подихати.

– А у бальній залі повітря скінчилось?

– Ти ще більше наречених там збери і перевіримо.

Король зблиснув очима.

– Ти маєш повертатися. За три хвилини я хочу бачити як ти танцюєш із герцогом Ассецьким.

– Батьку…

– Три хвилини, Люміє, – відказав він і рушив назад до палацу.

Дівчина зітхнула, покоївка наблизилась до неї.

– Все гаразд, міс? Той чоловік знервував вас?

– Трохи… – потерла скроні вона. – Ти чула?

Лейла опустила очі.

– Я б не хотіла про це говорити, – знітилась вона. – Хай, що він каже, немає жодних доказів, що його слова правдиві.

– Думаєш батько не міг такого вчинити?

Вираз обличчя Лейли здався на мить саркастичним. Та жінка швидко опанувала себе і відвела погляд.

– Нам варто повертатись.

– Ще хвилинку. Хочу насолодитись сонячними променями.

Лейла коротко кивнула, відійшовши в бік. Люмія впевнено поглянула на сонце. Очам було боляче споглядати яскраве сяйво, та вона вперто дивилася. Світло було сліпучим, все довкола неначе вкривала пелена, а саме сонце набувало яскравого білого кольору. Воно мерехтіло під її поглядом, здавалось, що воно миготить, ледь помітно рухається небом.

– Міс? – стурбовано покликала її Лейла.

Люмія зітхнула і заплющила очі. Під повіками досі відчувалися білі спалахи. Підбори занурювались у м’яку землю, від чого дівчина похитнулася, та все ж встояла.

– Що сталось? Вам зле?

– Та ні… – промимрила вона, зітхнувши. – Трохи повело…

Лейла зняла із зап’ястка віяло, що кріпилось на еластичному браслеті з ниткою перлів і почала обмахувати ним обличчя дівчини. Люмія підняла руку.

– Все добре, Лейло. Дякую.

– Ось, – передавши віяло у руки дівчини, мовила покоївка. – Хай буде у Вас.

Принцеса хотіла вже повісити аксесуар на зап’ястя, коли віяло висковзнуло з її пальців, впавши у траву. Покоївка вже зібралась опуститись, коли дівчина спинила її.

– Я сама, не турбуйся.

Вона присіла, аби підняти віяло, спершу їй здалося, що спалах білого у високій траві це результат довгого споглядання на сонце. Та ні, це виявився крихітний папірець, що тріпотів між травинок. Люмія потягнулась і схопила його пальцями, розгорнувши:

Якщо колись ти передумаєш – знайди мене у сонячній долині, спитай у майстрів про Лауфея, вони скажуть куди йти.

– Міс? Все гаразд? – спитала її Лейла.

Люмія підвелася, сховавши папірець у рукав. За мить вони вже повернулися до зали. Герцог Ассецький був не найприємнішим з усіх залицяльників. Він був мовчазним і дивився на принцесу неприховано оцінювальним поглядом. Слідкував за кожним рухом і поворотом її голови у танці. Спиняв погляд на вирізі її сукні чи губах, коли вона щось говорила. Це було неприємно. Та вона ж леді, а леді вчили на такі знаки уваги загадково всміхатися і радіти їм. Отож вона всміхнулась, дозволивши Ассецькому вести її у танці. Той уже добряче захекався і тепер важко сопів, а спітнілі пальці неприємно ковзали її долонею.

– Ви схвильовані, принцесо? – спитав він.

– Е…Ні, мілорде.

– Хіба Вас не тішить компанія стількох чоловіків?

Враховуючи що більшість з них дивилися на дівчину неначе вона ходяча скриня із коштовностями, «тішить» було останнім словом, про яке вона думала. Люмія натягнуто всміхнулась, сподіваючись, що сонячний квінтет зараз завершить пісню і вона зможе закінчити цей дурний танок.

Вона поглянула на музик, що стояли поряд із кришталевими склянками та сферами, які були оточені металічними дисками та водою. Щоразу як промінь сонця торкався кришталю – бальною залою линули чарівні звуки. Музиканти перетворювали їх на мелодію, торкаючись змоченими у воді пальцями до краю кришталевих предметів. З кожним їх рухом, відкритим і залитим сонцем простір ширились блискучі сонячні зайчики, а музика ставала густою, наповненою і незабутньою.

Досить скоро пісня завершилась, Люмія поспішила опустити руку залицяльника, непомітно обтерла її об спідницю, а тоді вклонилась Ассецькому.

– Я хотів Вам сказати, принцесо…

– Перепрошую, Ваша Світлосте, – перебила його вона. – Хочу пити – вмираю.

Лишивши розгубленого герцога, дівчина рішуче почвалала до столика з напоями і мало не зруйнувала композицію із келихів, так сильно їй кортіло випити того безалкогольного пуншу.

– Люміє? – покликав Аларик.

Дівчина мало не вдавилася від несподіванки.

– Так, тату?

– Ходімо зі мною, – за звичкою не чекаючи на дочку король рушив вперед до свого кабінету.

Принцеса поставила келих на стіл, подумки вже засумувавши за ним і мовчки пішла слідом.

– Зачини двері, – наказав він, рушаючи всередину.

Люмія насторожилась. Вона сподівалась батько не притягнув її сюди задля того аби представити кого обрав їй у наречені. Дівчина зачинила двері і всілася на стільчик.

Король пройшов до свого робочого столу і відкрив шухляду.

– На, приміряй це, – сказав він, поклавши перед дівчиною червоний оксамитовий футляр.

– Що це?

– Відкрий і глянь, – роздратовано кинув Аларик. – Не став дурних запитань.

Люмія проковтнула бажання кинути саркастичну репліку і відкрила футляр. На червоній оксамитовій подушці лежало золоте кольє у вигляді сонць. Найбільше з них було по центру, прикрашене круглим жовтим діамантом, інші трохи менші були всипані маленькими камінцями бурштину. Промінчики були гострими і з’єднувались між собою, утворюючи цікавий візерунок із золота. Дівчина аж задихнулась від краси цієї витонченої роботи.

– Воно дуже гарне… – тільки й мовила вона.

Аларик хмикнув і підійшов до дочки, ставши за її спиною. Він підхопив кольє із футляра і, застебнув на шиї Люмії. При дотику прохолодного важкого металу до шкіри, дівчина злегка здригнулась. Її пальці мимоволі потяглися до прикраси, погладивши гладенькі камінці.

Король обійшов її оцінивши ювелірну роботу ствердним кивком. У кабінеті раптом стало геть тихо. Порушити це мовчання зміг лише скрип стільця, який батько відсунув, всідаючись за стіл.

– Мені одягнути це в суботу на бал? – спитала Люмія, розгублено глянувши на батька.

– Ні, – змухнувши щось зі скелець, батько натягнув окуляри на перенісся. – На суботу я вже підібрав тобі інше. Це залиш.

Принцеса розгублено дивилася на Аларика, який уже потягнувся до паперів, починаючи щось за звичкою писати своїм золотим пером.

– Ти…даруєш його мені без конкретного приводу?

Аларик підняв на неї колючий погляд, сонячне проміння у окулярах-половинках на мить засліпило дівчину, змусивши відвести очі вбік.

– І зроби, будь ласка так, щоб я не шкодував. Не загуби його. Це кольє виготовлялось декілька місяців найкращими ювелірами королівства. А тепер йди. Ще маєш час на кілька танців з кандидатами.

– Дякую, батьку, – тихо мовила вона, підводячись.

Аларик не відповів, навіть не підняв очей. Люмія пішла з кабінету і щільно зачинила двері. Лейла підійшла до дівчини, уважно поглянувши їй у очі.

– Все гаразд, міс?

– Так…Батько вирішив привітати мене із днем народження.

– О, це ж чудово! – всміхнулась покоївка. – Кольє чудово відтіняє колір Ваших очей! Витончена робота.

Люмія розгублено кивнула.

– Бажаєте повернутись на бал?

– Ні…Я б прилягла.

– Я підготую ванну і, міс, працівники кухні також мають подарунок для вас. Дещо скромніший, та думаю він Вас потішить.

– Для мене? – всміхнулась принцеса. – Який дивний у мене день народження…

За двадцять два роки це вперше, коли Люмія отримала дарунок. Ні, вона звісно чула, що так і роблять інші люди. У цей день рідні, друзі всі близькі вітають іменинника і нерідко готують щось, що підійме йому настрій. Та Аларик ніколи цього не робив. Тобто, він завжди піклувався, щоб у дочки були всі необхідні для леді речі: косметика, засоби гігієни, нові гребінці і шпильки, а про одяг та взуття, що він підбирав їй щодня годі і казати. Та ніколи не було чогось особисто для неї. Не для вигідного зовнішнього вигляду, не для демонстрації королівської влади чи підкреслення її краси, якою батько чомусь пишався…Хотілось мати щось, що б приносило радість. Улюблені речі, цікаві заняття…Люмія ж не знала, що їй подобається. Бо все життя її вчили цікавитись багатьма речами, що хвилювали суспільство, виключно щоб бути цінним співрозмовником. Та насправді, ні музика, ні театр, ні танці, ні мода не цікавили дівчину. Вона не мала хобі, бо не мала на них часу. Бо хобі рідко приносили якусь користь, окрім особистої радості. А особиста радість для королівської особи, (надто коли ти дочка Аларика Тейлосса), це неабияка розкіш.

Цей подарунок чомусь її вразив. Так, прикраси Аларик замовляв для дочки неодноразово. Але це завжди була частина образу у якому вона має кудись прийти аби не ганьбити його. А це він замовив персонально для неї, лишаючи їй право милуватися цим кольє і тримати його у своїй кімнаті. Бо інші свої прикраси, які вона вже один раз одягала після заходу слуги забирали і більше вона їх не бачила. Аларик був марнотратом, яких пошукати. Щодня він замовляв нові і нові купи одягу та ювелірних виробів, бо з’являтись у чомусь двічі вважалось для нього ознакою бідності і скупості.

Лейла звільнила волосся Люмії від шпильок і перуки, дівчина зітхнула, коли кучері вкрили її плечі та спину. Покоївка уважно дивилась на принцесу через віддзеркалення.

– З Вами точно все гаразд?

Дівчина зустрілась із нею поглядами.

– Ти ж знаєш, що єдиний мій друг?

Покоївка зашарілась.

– О…Дякую, принцесо. Я дуже ціную це.

Звісно, вона не могла відповісти тим самим, бо прислуга не могла дружити з королівською особою. Та все ж, Люмія відчувала, що піклування Лейли не є чимось, що йде суто за регламентом. Вона переймалась нею, бо їй було не байдуже. А це дуже цінна риса.

– Ванна уже готова, міс. Я повернуся до Вас за кілька хвилин.

– Дякую, Лейло.

Люмія поглянула у дзеркало. Зараз, доки щільні фіранки, що не пропускали сонячного сяйва не затуляли вікна покоїв, кольє на її шиї виблискувало, крапки від сонячних зайчиків вкривали стіну і стелю над дівчиною. Це було дуже гарно, прикрасу не хотілось знімати. Та не лише через те, що вона виглядала витончено на її шиї. Тепер вона здавалась виявом уваги від того, від кого Люмія уже і не чекала подібного.

Все ж кольє вона зняла і пішла скупатися. Гаряча вода одразу ж розслабила стомлене тіло, а змити з волосся лак і, Дволикий знає, що ще – було неабияк приємно. Коли вона завершила миття і переодягнулась у сорочку, Лейла вже чекала на принцесу. На її ліжку стояв столик для сніданків де було кілька тарілок із маринованою яловичиною у пікантному соусі та аспарагус із солодким перцем, а також крихітний шматочок тортика. Все це Лейла прикрасила серветками із вензелями і маленькою вазою, у якій хитався маленький жовтий соняшник.

– Працівники кухні підготували для Вас вечерю, міс. Всі переказували свої вітання і найкращі побажання.

– Це так мило… – вона сіла на ліжко і відчула шалене бажання заплакати. Чомусь така увага її зворушила. Звісно, Люмія принцеса, їй не звикати до надмірної зацікавленості власною персоною, та її ніколи не сприймали як людину окрему від короля. Ніхто не цікавився тим, що в неї на душі, про що вона мріє чи які у неї прагнення. Може й на краще. Бо вона й сама навчилась не думати про такі, як нерідко казав Аларик «дурниці».