Спочатку:
На сторінку книги
Решта тижня минула на диво добре, спогади, які більше не були прихованими навпаки зблизили трійцю. І хоч Сейдж був сердитий на Сафріну, його безмежна любов і постійне бажання її схвалення не дозволяло цьому стати між ними. Аденна і Джейд були обережними, вони не розмовляли про це і не намагались видавати свого занепокоєння ситуацією. Втім Джейду стало легше від усвідомлення, що сестра і брат знають як проходить його тренування і не засуджують його за це, а навпаки готові вислухати та підтримати.
В понеділок тренування починалось із Сейджа, він мав цього разу вплинути на емоцію, яку витягне зі скляної кулі, в якій лежали маленькі папірці з назвами різних почуттів. Сафріна хотіла додати елементу гри у тренування, і якщо з Сейджем це працювало, пустий погляд Джейда і настороженість Аденни доводили, що спосіб дієвий не для всіх. Хлопчик запустив руку в кулю.
– Обери добре, синку, – підморгнула йому Сафріна, тримаючи кулю перед ним.
Сейдж гигикнув і витягнув папірець, разом з його рукою на підлогу випали ще чотири, мати підняла їх за допомогою телекінезу і повернула назад до кулі. Сейдж перевернув папірець і кивнув.
– Що там? – спитала вона.
– Буде краще продемонструвати, а ви самі скажете, що відчули.
– Слушно, синку. Що ж, починай.
Сейдж розкинув руки й з трьох сторін від нього розтеклися мінливі світлові лінії, вони переливались різними відтінками: від синього до бузкового, від зеленого до жовтого, від пурпурового до глибокого фіолетового. Це вражало, змушуючи всіх присутніх затамувати подих. Потім ці лінії затанцювали довкола Джейда, Аденни та Сафріни. Кожна з них немов віталась з ними, а потім сягнула до грудей і залишилась там, підсвічуючи шкіру кожному. Аденна розреготалась, не в змозі спинитись. Її підхопила Сафріна, а потім і Джейд здався. Вони реготали від душі, доки з очей не пішли сльози. Тоді сяйво поступово зникло і всі вони заспокоїлись.
– О, Богине, мій живіт… – зітхнула Аденна.
– Подякуєш мені за розвинений прес, коли підростеш, – кивнув їй Сейдж.
– А що то була за емоція? – спитав Джейд. – Це було щось між дотепністю та істерикою.
– Нестримний сміх, – знизав плечима хлопчик.
– Це не емоція, – в один голос відказали Джейд та Аденна.
– Це емоція, – сперечався Сейдж.
– А чому ви вважаєте, що це не емоція? – спитала Сафріна, загадково всміхнувшись.
– Сміх – це реакція, – відповіла Аденна. – А от емоцій, які цей сміх викликають чимало.
– Та, ну, хіба можна реготати не від радості? – насупився Сейдж.
– Так, – кивнула вона. – Можна сміятись і коли тобі сумно, і коли ти у безвиході. Ти цей сміх може навіть не контролюватимеш. Тобі хотітиметься плакати, а ти натомість не зможеш припинити реготати. Це жахливо.
Сейдж обурився і склав руки на грудях. Аденна уникала погляду матері та Джейда, які стурбовано спостерігали за нею після сказаного.
– Що ж… – порушила тишу Сафріна. – Ти молодець, Сейдже. Тепер твоя черга, Аденно.
Вона зітхнула і піднялась, сьогодні вперше вона матиме використовувати сили проти Сейджа. І хай вона сама на це згодилась, їй все одно не подобалась сама ідея того, що вона мусить вправлятись з братом. Вона заплющила очі й зібралась з думками, скеровуючи силу. Сейдж різко видихнув, відчуваючи як невидимі пазурі проникають у його мозок. Це не було боляче, радше змушувало сумніватися, що розум справді належить йому. Бо прямо зараз за владу над ним з хлопцем боролись невидимі кігті, що проривались всередину, перебираючи спогади, як плівку для програвача. Аденна бачила розум брата як незвідане зоряне небо, його унизували високі стовпи полярного сяйва і туманності, з маленькими галактиками, що блищали, немов самоцвіти. Вона потягнулась до крихітної зірочки, що сяяла зеленим кольором.
Поринання у чужі спогади були дивними, вона ніби бачила світ очима того, кому належать ці моменти, і водночас спостерігала збоку. До різної перспективи бачення доводилось звикати, бо бували моменти, геть короткі, на долю секунди, коли Аденна ніби зливалась із чужою свідомістю і сприймала спогади Сейджа, як власні. А потім вона знову була просто спостерігачем і усвідомлення того, що вона робила неприємно холодило їй спину і зводило живіт.
Це був спогад дворічного Сейджа, де він був ще геть маленьким, вона таким його не пам’ятала. Маленький хлопчина заливався слізьми, тримаючись за ніжку, бо забив коліно. Раптом перед ним показалась пара військових чобіт із залізними пластинами на носаках. Сейдж на мить спинився і підняв голову. Їхній батько дивився на сина дещо насупившись.
– І що тут у нас? – спитав він. – Забився, бачу сильно.
Він підняв Сейджа на руки та повів до цілителів.
– Бачиш горизонт? – спитав він згодом.
Сейдж ще не вмів говорити та слова батька немов випливали від нього. Він був ще надто малим, щоб розуміти про що каже тато, і навряд чи зараз згадав би цю розмову.
– Там, ген за лісом і «пусткою» знаходиться земля нашого ворога, сину. Не далека та мить, коли він захоче знову напасти на нас. І ти, разом з усім нашим військом боронитимеш цю землю. Тобі завдаватимуть рани, можливо навіть сильніші за цю. І ти маєш стійко їх витримати. Ти – воїн Зоряної Варти, Сейдже. Негоже воїну лити сльози над збитим коліном.
Аденна відпустила брата і повернулась до своєї свідомості. У вухах шуміло. Можливо Сейдж і не пам’ятав про це досі, втім вона ніколи не бачила його сліз. Зараз, коли вона витягла цей спогад з глибин його пам’яті, він здався засмученим, його очі були на мокрому місці й він, вибачившись, пішов з тренувальної зали. Аденна встала, щоб піти за ним, та її зап’ясток утримала рука. Вона повернулась до Сафріни.
– Дай йому хвильку. Він має побути наодинці.
Аденна не була згодна з матір’ю, та все ж послухала її та не чіпала брата наступні десять хвилин. Вона тупцювала біля його кімнати туди й назад, доки Сейдж не відкрив двері.
– Що ти тут робиш? – насупився він.
– Я хотіла перепросити.
– Не варто, – махнув рукою він. – Мати казала мені, що ти вправлятимешся з моїми спогадами.
– Ти сердитий, – помітила вона.
– Слухай. Спогади це дещо особисте. І хоч я не пам’ятаю цього… – він важко ковтнув. – Не пам’ятаю батька, але ти витягла це на поверхню і я почуваюсь дуже…Словом, не чіпай мене, будь ласка, певний час.
– Як довго? – допитувалась вона.
– Не знаю, – чесно зізнався він. – Я просто поки не хочу тебе бачити. – він підняв очі. – Вибач, Адо.
– Це ти мені вибач, – прошепотіла вона, відчуваючи, провину. Бо у тріщині, що пролягла між ними й буде тільки ширитись, стала саме сила дівчинки.
Він пройшов повз, не озираючись, Аденна лишилась в коридорі біля його кімнати, відчуваючи, як гарячий відчай накриває її. Це було боляче почути, але ж він має рацію, вона перейшла межу. Сльози побігли її щоками й дівчинка якомога швидше пішла до своєї кімнати, щоб виплакатись. Коли вона заспокоїлась, минуло кілька годин. Уже час для сну, вона схоже пропустила вечерю. У двері тихенько постукали. Аденна не відповіла. Сафріна увійшла в середину і мовчки лягла біля дочки, міцно обійнявши її.
– Хочеш поговорити? – спитала вона, притулившись до плеча дівчинки.
Аденна похитала головою, відчуваючи, як сльози знову застилають очі.
– Коли мені здається, що весь світ страшний і темний, я уявляю те, що здатне осяяти його і дати йому сенс. Тоді хапаюсь міцніше і дозволяю сяйву розійтися так, щоб я розібрала дорогу. Тоді мені більше не страшно і я здатна рухатись далі, – прошепотіла вона.
– Що ти уявляєш? – спитала Аденна, схлипнувши.
Сафріна провела рукою по голові дочки.
– Я уявляю тебе і хлопців. Ви троє і є моє сяйво.
– Я завдала йому болю.
– Він пробачить.
– Але, коли? Він сказав, що не хоче мене бачити.
– Я розумію, доню. Я розумію його і розумію тебе.
– Що мені робити?
Сафріна не мала відповіді на це питання, тож лише міцніше обійняла дочку. Аденна замислилась. Вона має розвивати цей дар, але якщо вже читання чужих спогадів настільки відчутне, можливо варто повправлятись над тим, щоб зробити це менш помітним втручанням в особисте? Вона зітхнула. Навіть сама думка звучить огидно. Вона порушувала чужі кордони, читала щось дуже інтимне й особисте і змушувала людей переживати це знову. Їй однозначно варто контролювати це і навчитись робити це непомітно, принаймні так вона зможе спокійно дивитись людям, яких скривдила, у вічі. Можливо.
Наступного дня, коли діти сиділи у вітальні, Сейдж посунувся до мами й тихо попросив:
– Розкажи про батька.
Сафріна кинула на сина погляд, а тоді підвела очі на Джейда та Аденну, що уважно спостерігали за матір’ю. Вона зітхнула і почала розповідь.
– Він був найхоробрішим воїном, якого я тільки зустрічала. Одним ударом меча міг розрубати ворога навпіл, однією промовою об’єднати людей, що були готові йти за ним на край світу. Він міг одним поглядом вселити таку віру в себе, що навіть смертний би повірив, що має магію. Ваш батько був найкращим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічала. Я бачу багато його рис у вас, хлопці.
– А як щодо мене? – тихо спитала Аденна, на що Сейдж ледь помітно пирхнув.
Ця реакція не лишилась непоміченою і вона напружилась, стиснувши щелепи від гніву і розчарування.
– У тебе його благородність і прагнення допомагати слабшим. Дізнавшись, що нещасні тварини скривджені, він вчинив би так само, – кивнула Сафріна.
– Він вмів зцілювати?
– Ні. Але знав багато про те, як можна лікувати підручними засобами, травами, настоянками. Якось він загорнув мене всю у листи папоротника, щоб вони всмоктали в себе отруту, яку ворог розпорошував на полі бою. Я ходила, мов зелена мумія з мечем.
Діти захихотіли, уявивши матір на полі бою в обладунках із листя.
– Найбільше я цінувала у ньому те, що він був сильним тілом і духом, але завжди мав велике серце. Я пишаюся тим, що ви троє стаєте схожими на нього саме цими рисами.
Сейдж всміхнувся, відчуваючи сум за батьком.
