Раді Вас бачити!

Дівчина прокинулась, різко сівши у кущах. В голові гуділо, а перед очима мерехтіли блакитні цятки. Скільки саме вона проспала було невідомо. Та перше, про що вона задумалась: чи бува, не нагнали її вартові Аларика? Адже вони на відміну від короля можуть навідати «пустку». Помітивши довкола сяйливий блакитний пилок, Люмія зачудовано спостерігала як він осідає блакитними крапками на її шкірі.

– Ну нарешті ти оклигала… – озвався знуджений голос.

Люмія підібгала ноги і озирнулась. Троє вартових лежали зараз без свідомості, а над ними височіла молода дівчина у сріблястих обладунках із вишневою накидкою. Погляд її був проникливим і холодним, між темних брів пролягла зморшка.

– Хто ти така, сонячна?

– Е… Мене звати Люмія Тейлосс…А ти?

– Тейлосс? – погляд її був чіпким, аж мурахи вкривали спину Люмії. – Ти з родини Каллума?

Принцеса підвелася.

– А ти знала Каллума?

Дівчина відвела погляд вбік.

– Ой, мабуть, щось особисте, – замислилась Люмія. – По суті він мені…Чекай, а хто? Якщо мій батько, це його племінник то, я йому…внучата племінниця? – принцеса здригнулася.

– Ти – дочка Аларика? – здійняла брови дівчина.

Принцеса зітхнула.

– Так.

– Що ти робиш посеред «пустки»?

– Даруй, а я маю відповідати на це питання? – роздратовано пирхнула принцеса. – Якщо пам’ятаю це нічийна земля. Тож можу тут хоч оселитися, ти нічого мені не зробиш.

Дівчина фиркнула і розвернулась, Люмія заклякла від розуміння, що лишиться сама посеред темряви.

– Стій! Ти куди?

– Хочеш тут оселитись – вперед, – насмішкувато мовила вона.

– І ти мене тут кинеш?

– Ти – сонячна, – кинула вона через плече. – У нас недобрий досвід із «твоїми».

– Бо ви всі темні та злі?

Дівчина озирнулась, кинувши на Люмію нищівний погляд, принцеса знервовано ковтнула, відступаючи.

– Гарні у тебе обладунки! – белькотіла принцеса. – Вперше бачу озброєну жінку.

– Ти завжди так багато патякаєш? – нахмурилась дівчина.

– Коли нервую – так, – відповіла Люмія.

Вона зловтішно всміхнулась.

– Чого ж ти нервуєш?

– Бо ти озброєна…І у обладунках, які до слова, дуже гарні! А ще ти зоряна і це мене до всирачки лякає, – зізналась принцеса.

У відповідь дівчина розреготалась. Заразливий гучний сміх, мов дзвіночок линув всією «пусткою». Неначе раптом від нього Люмії стало тепліше і світліше.

– Гаразд, ходімо.

– Куди?

– До Зоряної Варти, – продовжуючи рух, мовила дівчина. – Перечекаєш ту сраку, що у вас там відбувається.

– Чекай, ти отак просто мені довіряєш? – човгикала за нею Люмія. – Не думаєш, що я…шпигунка абощо?

– Ти не шпигунка, для цього треба мати бодай крихту загадковості, а в тебе все на пиці написано.

– Дякую дуже… – закотила очі принцеса. – Чекай, як ти дізналась про сраку, яку я маю перечекати?

Дівчина спинилась і озирнулась.

– А з якого б переляку ти валялася у квітах посеред «пустки», коли на тебе полює королівська варта соняшників?

Люмія опустила очі.

– То ти все знаєш?

– Знаю. Я прочитала частину твоїх спогадів, доки ти дрихла.

Принцеса заклякла, спинившись.

– То ти одна з них?

Дівчина повернулась до неї.

– Мене звати Аденна, я – королева Зоряної Варти.

– То я зараз іду…

– До мого палацу, так.

Люмія замовкла, чулись лише їхні кроки і шурхотіння трави під ногами. Вона чула багато неприємних історій про жорстокість зоряних. Їх вважали нечесними, лихими і мстивими. Казали, що жінки тут використовують чоловіків виключно аби отримати нащадків, а від самих чоловіків позбувалися. Принцеса чула купу страшних історій про те, як вони одержимі темрявою, що будь-яке джерело світла для них як насмішка. А їх вірування прославляють жорстоку Богиню, що упивалася чужими стражданнями і на крові та кістках будувала королівство.

– Богине…Оце тобі промили мізки… – зітхнула Аденна.

– Ти… – Люмія застигла від страху. – Ти, що чуєш мої думки?

– Хвала Богині не чую, – реготнула королева. – Та можу читати твої спогади, коли забажаю.

– А ти можеш цього не робити? – з надією спитала принцеса.

Аденна кинула на неї насмішкуватий погляд.

– А я можу тобі вже довіряти?

Люмія нахмурилась.

– Ти мені не подобаєшся, – зізналась принцеса.

– Навзаєм, – знизала плечима Аденна.

– І все одно ведеш мене до свого палацу?

– Ну, там ти будеш на моїй території. І я спрогнозую твій напад, до того як ти його здійсниш.

– Та не збираюсь я нападати!

– О, я знаю, – криво всміхнулась Аденна. – Та хотіла б побачити спробу.

Принцеса нахмурилась.

– Ти думаєш, я не зможу?

– Ти не здатна зробити цього. Тебе не так виховували. Якби я не була у «пустці», коли тебе нагнали вартові, ти б уже була або мертва, або знову у полоні твого любого батечка. Тебе не вчили тримати меча у руках, м’язів у тебе, як у горобця під коліном. Тебе там взагалі годували?

– Обов’язково ображати мене? – насупилась Люмія.

– Я не ображаю тебе. Ти не винна в тому, що зростала у такому огидному соціумі.

– Що ж, добре, що ти це розумієш. Бо я вже образилась.

– Ти часто це робиш? – Аденна роздратовано зітхнула. – Певно, це єдине на що в тебе було право – ображатися.

Люмія помовчала, а тоді видала:

– Ти мені все ще не подобаєшся.

– Все ще навзаєм.

Принцеса не змогла стримати усмішки. Вона сказала правду, Аденна не викликала у неї симпатії, та чомусь вона не відчувала загрози від королеви держави-ворога. Хай як парадоксально це було.

За кілька мовчазних хвилин вони перейшли зачарований кордон. Люмія задихнулась від краси палацу, що стояв трохи далі дивовижного лугу, всіяного нічними фіалками. Вона ніколи не бачила зоряного неба і була певна, що воно не гарне, адже яким може бути небо без сонця? Пустим і нецікавим. І, Дволикий знав: як же вона помилялась. Нічне небо було казково прекрасним. Зірки сяяли, немов діаманти, білий молодий місяць таємничо світився над палацом зі сріблястого каменю, що блищав посеред ночі у тьмяному сяйві блакитних магічних куль. Яких тут, до слова сказати, було безліч. Вони літали у повітрі, нагадуючи мильні бульбашки. У садах стояли симпатичні альтанки із різними колонами, виконані настільки майстерно, що дух перехоплювало. Побачивши королеву, вартові вклонилися і покосились на Люмію. Тільки зараз дівчина помітила як сяє її шкіра. Вона була неначе вилита із сяйливого золота. Дивовижна зміна…

Вартові пропустили королеву і її гостю всередину. Люмія знову завмерла від кількості сяйва. Простором літали начакловані зорі, вони блищали, проганяючи темряву із кожного закутка, додаючи магічної атмосфери і без того вишуканому місцю. Принцеса із гіркотою визнавала: у порівнянні з зоряним, сонячний палац був купою несмаку і вихваляння розкішшю. Тут же все було стриманим, кольори підібрані гармонійно, гобелени були створені із дивовижною точністю пейзажів та рис облич. Блиск авантюрину на підлозі, змушував дівчину вважати, ніби вона крокує нічним небом. У цьому палаці хотілось бути, тоді як із замку Аларика хотілось втекти.

– Твої покої будуть тут, – кивнувши на аметистові двері, мовила Аденна. – Вода для купелі уже готова, все необхідне знайдеш там. Я попрошу служників принести тобі котрусь із моїх дівочих суконь. Думаю, що носила такий розмір років десять тому.

– Та ти наче і зараз не товста, – насупилась Люмія, намагаючись розгледіти фігуру королеви за масивними обладунками.

Аденна фиркнула.

– Я багато займаюсь. Тож ношу тепер дещо інший одяг. Сходи, освіжися. Вечерю подадуть за годину.

– Аденно?

Королева спинилась, озирнувшись на гостю.

– Дякую, – мовила Люмія, вкладаючи всю можливу вдячність у погляд.

Аденна коротко кивнула і пішла далі. Принцеса відчинила прохолодні двері, виконані із аметисту. Покої, які їй виділили були неймовірними. Великі, із м’яким ліжком під балдахіном, просторою ванною кімнатою. До речі воду тут нагрівали магією, і з її ж допомогою наповнювали купель, а не тягали відра, нагріті сонячним промінням. Це, певно, було набагато зручнішим.

Скупавшись, дівчина знову спробувала зняти кольє. Та воно неначе приросло до шкіри, обпікаючи пальці, щоразу як вона прагнула від’єднати застібку. Схоже до ненависної прикраси доведеться звикати. Вона не могла винуватити Лейлу, та все ж було дуже неприємно, що вона так вчинила. Покоївка могла б, скажімо, поділитися цим. Тоді можливо вони всі вигадали, як врятувати її сина…А може б і ні. Що б вона зробила? Поклалась би на Льєна або Тедроса? Сама Люмія навряд чи б спробувала якось діяти. Весь час їй здавалось, що вона не надто розумна для складання планів. Може тому, що її все життя у цьому переконували.

Вона зітхнула, розчесавши вологе волосся. На ліжку лежала блакитна оксамитова сукня із вишивкою по рукавах і горловині. Дуже ніжна і приємна на дотик. Фасон був їй незнайомий. У Місті Сонця любили все пишне і достобіса незручне. Та коли вона побачила, що для цієї сукні не потрібен корсет, аж пискнула від радощів і пірнула у одяг, радіючи як ніжно він огорнув її тіло. Виріз відкривав виключно ключиці. Нарешті ніхто не підкладає подушки їй у бюст, не затягував стан так, що не було сили ні зітхнути, ні сісти. По талії сукня злегка прилягала, струмуючи від стегон до кісточок. Нічого не сковувало рухів і не тиснуло. Ідеально і зручно. Легкі чобітки теж мали приємний матеріал і невисокі підбори, тож пальці на її ногах зітхнули б з полегшенням, якби тільки могли.

***

Аденна переодягнулась у вишневу оксамитову сукню, камеристки вклали її волосся і опустили корону на голову. За десять років дівчина б мала звикнути до цієї ваги, але все це давалось їй непросто. Звісно, народ вірить їй і радіє, що нарешті влада у руках справжньої спадкоємиці, та все ж, її душа ще була на шляху до зцілення після всіх тих одкровень. Риси її обличчя втратили підліткову м’якість, та все ж лишили рішучість погляду і загадкову красу.

Джейд переїхав із батьками до маєтку одразу ж, коли Клодет одужала. Сейдж не захотів лишатись у палаці і з’їхав теж у той період. І Аденна дуже довго звикала до того відчуття самотності. Адже довгий час у неї була мама і брати. А в один день не лишилося нікого, ще й додались турботи про цілий народ. Чи готова була до такого шістнадцятирічна дівчина? Навряд. Та і у двадцять шість вона не сказати, щоб вважала себе гідною королевою. Хоча народ би радо із цим посперечався. Вони любили її і це гріло душу.

Сьогодні Джейд обіцяв прийти на вечерю. Аденна дуже нервувала, чи все пройде добре, адже і Сейдж сьогодні, як і щоп’ятниці прибуде до палацу аби навідати Сафріну. Це була, мабуть, перша повноцінна зустріч їх трьох.

Довгий час Сейдж з Аденною майже не спілкувалися. Та дівчина помічала за хлопцем сумніви. Сама б вона радо повернула той час, коли всі вони мали зв’язок. Бо як не крути: вона страшенно сумувала за тими, кого вважала братами…колись давно.

Джейд був пунктуальним як і завжди. Він увійшов у передпокій і одразу ж зняв каптур свого плаща, чорне волосся аж блищало у світлі магічних куль. Проникливі сріблясті очі потеплішали, щойно він побачив королеву.

– Аденно…Маєш приголомшливий вигляд.

– Дякую… – трохи розгублено мовила вона.

За цей час він майже не змінився, звісно Джейд подорослішав, став вищим і ширшим у плечах, а погляд його тепер містив досвід, про який він мовчав, та все ж Аденна бачила перед собою того самого хлопця, якого пам’ятала.

– Сейдж ще не прийшов?

– Е…Ні.

Джейд звузив очі.

– Ти не казала йому, що я буду тут, чи не так?

– Я хвилювалась, що він відмовиться…

– Гаразд. Тоді я зачекаю на нього з тобою.

– Та ну…

– Що? Він все одно не кине Сафріну, то чого відмовлятись від смачної вечері?

Аденна заклякла, почувши, що Сейджа пропустили всередину і від чогось у серці кольнуло. Дівчина склала руки на грудях, тоді змінила позу опустивши їх, тоді поклала їх на стіл…Вона ніяк не знала у якій позі справлятиме враження спокійної, врівноваженої дівчини, що просто рада вітати гостя. Не більше й не менше.

– Не нервуй, – заспокоював її Джейд. – Все гаразд.

Сейдж відчинив двері, відстібнувши ґудзик плаща. Побачивши хлопця і Джейд, і Аденна заклякли.

– Доброї ночі, Аденно, – Сейдж здійняв підборіддя, вітаючись із хлопцем: – Джейде.

– Богине... – зітхнула королева.

Джейд і собі округлив очі.

– Ні, всього лише я, – криво всміхнувся Сейдж.

– Ти спитаєш, чи я? – понизив голос Джейд, звернувшись до Аденни.

– Спитаєш про що? – повісивши плащ, Сейдж повернув голову до королеви і названого брата.

– Ти так і плануєш лишати цього тхора на підборідді? – нахмурилась Аденна. Хлопець завжди був гладенько поголеним, тепер же його обличчя вкривала рослинність, що додавала йому віку і геть не прикрашала делікатні риси.

– Що? Це борода! І вона мені личить! – намагався переконати їх Сейдж.

– Гаразд... – зітхнула Аденна.

– Вам не подобається?

– Головне, щоб подобалось тобі, – всміхнувся Джейд.

– На твоєму тлі Келдж виглядає як підліток, – пирхнула Аденна. – А він, мабуть, сучасник динозаврів.

Джейд похитав головою.

– Оце вже дякую, Ваша Високосте! – саркастично мовив Сейдж.

Джейд лишився у вітальні. Аденна із Сейджем рушили до бібліотеки. Великим простором розліталися звуки їх кроків. Обоє думали як порушити мовчанку, та нікому нічого не спадало на думку.

– Як… – почав був Сейдж. – Як твої справи?

– Все гаразд… – відповіла Аденна. – Ґладіс дуже допомагає мені вести справи.

– Це дуже добре… – кивнув Сейдж.

– Ти поки не переїхав? – спитала вона, повернувшись до хлопця.

– Ні. Селище скорпіона доволі гарне, – знизав плечима він. – Я поліпшив будинок ма…Сафріни і Захари, тож тепер там є все необхідне.

– Рада за тебе, Сейдже, – щиро сказала вона.

Відчинивши королівську секцію, Аденна пропустила Сейджа всередину.

– Ти не зайдеш?

– Ні, – хитнула головою вона. – Я зачекаю на тебе тут.

Сейдж кивнув і підійшов до клітки, сівши на стілець. Почулась розмова, він потягнувся рукою до віконця і стиснув руку Сафріни, що тяглася до нього. Попри те, скільки часу минуло, дівчині було важко дивитись на це.

Хлопець провів поряд із Сафріною близько сорока хвилин. Зачинивши секцію, Аденна зустрілась із ним поглядами.

– Я хотів спитати…Можна завітати наступного тижня не у п’ятницю, а скажімо у середу?

– Ти можеш приходити, коли забажаєш, – запевнила його Аденна.

Сейдж коротко кивнув.

– Дякую, Адо.

Королева всміхнулась, вони рушили до виходу з бібліотеки.

– Ви із Джейдом часто спілкуєтесь? – обережно спитав він.

– Він з батьками навідує мене щомісяця. Приходять на чаювання.

– О…Це добре. У нього…Все гаразд?

– Так.

– Добре, що ви підтримуєте зв’язок.

– Залишишся із нами на вечерю?

Сейдж із надією поглянув на Аденну.

– Думаєш це хороша ідея?

Дівчина кивнула йому.

– Ну, чого б і не поїсти? Все одно я на сьогодні не планував нічого готувати.

Аденна всміхнулась.

– Є ще дещо: у нас буде гостя.

– Ще гості? – нахмурився Сейдж. – Просто чарівно.

– Так, справді чарівно. Бо це дочка Аларика.

– Принцеса Міста Сонця? – округлив очі він. – Тут?

– Так, тож поводьтесь гарно, гаразд? – підходячи до вітальні мовила Аденна.

– Поводитись гарно? – встряг Джейд. – Що це ти замислила?

– О, ти ж не чув! – фиркнув Сейдж. – Оце дивина, я чи не вперше дізнаюся від Аденни щось раніше за тебе.

Джейд пирхнув від сміху.

– Наша королева, уяви собі: запросила на вечерю сонячну. І, почекай, поки розрівняй брови, бо це не просто сонячна, це, бляха принцеса Міста Сонця!

Джейд насупився ще дужче:

– Це правда, Адо?

– Так. А тепер годі стояти у дверях, примостіть дупи на стільці, будь ласка. Вона скоро підійде.

Аденна всілася на найвищий стілець з боку столу, інший такого ж розміру розташовувався по той бік. Джейд і Сейдж приземлилися поряд.

***

Люмія востаннє зазирнула у дзеркало. Кольє не надто пасувало до сукні, та довелося змиритися з тим, що воно тепер частина будь-якого її образу. Дівчина поправила волосся і вирушила до вітальні, відчуваючи хвилювання від вечері із королевою. Почувши голоси за дверима, вона спинилась, прислухаючись.

– Ти справді думаєш, що вести сюди принцесу «сонячних» розумно? – здивувався грубий жартівливий голос.

– Вона втікачка, до того ж не вміє битися. Завалилась мордякою у «сяйливе око», коли вартові нагнали її. Я дивом взяла з собою меча, не планувала цього вечора товкти комусь пики, – хмикнула Аденна.

– Подивився б я на це… – реготнув хлопець.

– Ой, заціпся, Сейдже. Сам давно меча до рук брав?

– Ну врятувала ти сонячну дупу, а далі що?

– А що було робити? Кинути її там?

– Адо, вона втекла у ліси, що були нейтральною територією, але ти приперла її сюди. Її батько може прямо зараз готувати війська, це вважатимуть викраденням.

– Хай спробує. Каллум не дав йому шансу прийти сюди. І вплинути на когось аби зробив це за нього теж.

– Ми не враховуємо того факту, що вона може бути шпигункою, – додав оксамитовий баритон з легкою хрипкістю. Цей голос викликав у Люмії приємні мурашки тілом, незважаючи на те, що цей голос щойно звинуватив її у шпигунстві.

– Вона не шпигунка. Я перевірила її спогади.

– І довго вона тут лишатиметься?

– Побачимо. Хай там як, я обіцяла їй притулок, вона його отримає. Ніхто не має знати деталей.

– Ніби по ній не видно, що вона сонячна, – пирхнув Сейдж. – В неї, мабуть, і коси світяться, як ліхтар, ми б могли випхати її на дах маяка, вона б його перевершила.

– Від чого вона тікала? Можливо це навіть важливіше за те, що ворог проникнув на нашу територію. – спокійно зауважив приємний баритон.

– Вона дочка Аларика. Цього достатньо для розуміння її мотивів, – відповіла королева.

– Ти знаєш причину? – спитав приємний голос.

– Так. Та не говоритиму. Це особисте. Захоче – поділиться сама.

– Та! Наче лізти до неї в макітру не є особистим. Не варто було тягти її сюди. Ти надто легковажна, – пирхнув Сейдж.

– Даремно ти це сказав… – тихо сповістив другий голос.

Зі шпарини під дверима линуло м’яке рожево-червоне сяйво. Люмія відчула, як раптово потягнуло холодом, всі волоски на тілі піднялись, відчуття параної захопило тіло. Квіти, що стояли у красивій кришталевій вазі раптово потемніли і посохли, опустивши голівки, а вода у вазі почорніла і застигла. Люмія почала ошелешено обертатись, шукаючи в тінях когось, хто слідкував за нею і дихав у потилицю, але нікого не було.

– Почалося… – протягнув Сейдж.

Раптом повітря ніби викачали з кімнати, стінами розповзались тріщини, змусивши дівчину відскочити вбік, вуха заклало, неначе від перепаду тиску. А тоді все спинилось, пронизливий чоловічий крик ураз урвався, скінчившись тихим стогоном Сейджа.

– Краще не вставай, – без тіні емоцій порадив другий голос.

– Ніколи не смій називати мене легковажною! – розсердилась Аденна.

– Та второпав, твоя Високосте, – хмикнув він, голос був приглушений, ніби він закрив рота долонею. – Схоже ти зламала мені ніс, – бурмотів Сейдж.

– Ніхто в цій кімнаті не посміє сперечатись, що в цьому винен ти сам, – сповістив таємничий баритон.

– Джейде, може годі примазуватись? Уже десять років минуло, королева до тебе досі не розтанула, тож попустися.

Почувся глухий стук, стогін повторився.

– Боляче, бляха!

То он як звали другого, з приємним голосом – Джейд. Люмії здавалось, що вона чекала на кожну його репліку, тільки б почути його голос знову. Він зачаровував.

– О, це було гарно, – промуркотіла Аденна, вочевидь хлопець завдав і свого удару Сейджеві. – І годі вже скиглити. Я вже тебе зцілила.

У вітальні стало тихо, Люмія вирішила, що вже час увійти. Вона відчинила двері, трійця з цікавістю поглянула на принцесу.