Спочатку:
На сторінку книги
– Не так швидко, Аденно, – озвався Льєн, обриваючи спогад. – Думаєш твоя мати, утримуючи мене стільки років, не підготувала до твоїх фокусів?
– Що ти зробив? – не зрозуміла дівчина, ніяково озираючись.
– Збудував стіну, – рявкнув він, схопивши принцесу за шию. Її спина опинилась притиснутою до стіни з мармурових цеглин, якої тут раніше не було. Схоже хлопець не просто вибудував захист, він навчився маскувати його, аби заманити Аденну у пастку.
– Для чого ти робиш це, Льєне?
– Для чого?! – крикнув він, наблизивши своє обличчя до її. – Ви кинули мене!
– Вона сказала, що ти втік!
– Втік? І ви повірили у цю маячню?
– Ми буди дітьми!
– Залізь у власну голову так, як лізла у мою. Пригадай те, що вона змусила тебе забути.
Аденна нахмурилась.
– Про що ти?
– Ви приходили до мене тієї ночі. Ти нишпорила у моїх спогадах, а тоді ваша мати змусила вас заснути, а мене забрали до темниці, де я провів майже десять років.
Спогади повернулись самі, неначе з них раптом спала пелена, Аденна заклякла. Те відчуття дежавю, коли мати виходила із ванної… Вона виходила звідти двічі. Вони прокрадались палацом, аби навідати хлопчика, та почули плач Сафріни. Чи не був він раптом спланованим? Аби налаштувати дітей проти сонячних? Хіба мати зробила б так? Аденна дійсно читала спогади малого, чим налякала його. А коли вони повернулись – постіль гостя була порожня. Льєн всміхнувся.
– О, цей розгублений погляд, сповнений каяття… Як мило! Та запізно, не гадаєш?
– Годі! – відштовхнувши хлопця, Аденна потерла власну шию. – Я обіцяю, що ми витягнемо тебе. Тільки скажи, що з тобою робили й для чого тримали так довго ув’язненим.
– Так я і повірив вашому брехливому кодлу! Мати казала мені, що зоряні зрадники та вбивці. А я дурень не вірив.
– Слухай…
– Не хочу слухати. Я втомився від цього. Якщо Джейд не стратить мене, це зробить хтось інший. Жодна балаканина цього не змінить, Аденно. Йди геть з моєї голови.
– Я хочу допомогти тобі. Покажи мені свої спогади, – попросила вона, наблизившись до хлопця.
Льєн загрозливо всміхнувся.
– Невже ти думаєш, що я справді зроблю таку дурість?
– Льєне…
– Геть! З моєї голови! – крикнув він, його шкіра й очі почали світлішати, доки на хлопця не стало боляче дивитися. Сяйво ставало сліпучим і пересушувало повітря поруч з Аденною. Дівчина відчула, як сили залишають її, вона зомліла, провалюючись у темряву.
Втім, чомусь вона досі лишалась у свідомості Льєна. Поступово розплющивши очі, Аденна усвідомила, що знаходиться по той бік стіни. Темні спогади бриніли у блакитній космічній туманності, неначе оброблені сапфіри, кинуті на шовк. Хай який Льєн сердитий, принцеса мала щось вигадати, аби повернутись сюди непоміченою.
Вона поглянула на ряди цеглинок. Стики були рівненькими, хлопчина будував стіну довго і дуже старанно. Втім, за своє життя Аденна усвідомила одну просту річ: все на світі можна зламати, навіть те, що здається незнищенним. Сафріна вчила, що кожна річ, механізм чи людина має слабке місце. Якщо правильно користуватись цим – можна підкорити собі весь світ.
Аденну мало цікавив світ. Зараз вона прагнула лише пізнати секрети своєї матері та містера Келджа. А для цього вона має лишити маленьку шпаринку, навіть розміром з ніготь, цього буде достатньо, аби вона протислася у свідомість Льєна.
Робота з елементами давалось їй складно, вона не стихійний маг, таких у Зоряній Варті не водилося, тож розкладати предмети на елементи, перебудовуючи їх вона не вміла. Та поволі кришити покриття між цеглинками, дівчині не склало жодних труднощів. Пісок сипався і сипався, зникаючи у нескінченному просторі.
– Ти прокинулась? – покликав Льєн.
Аденна заплющила очі, тіло безвільно повисло, волосся кружляло довкола обличчя, перламутровим ореолом.
Хлопець торкнувся її лоба зовнішнім боком долоні.
– Якась ти хирлява. Сафріна лякала мене вами всі ці роки, казала, що ви могутні. Але ж глянь: я вирубив тебе й оком не змигнув.
Аденна продовжувала кришити покриття, намагаючись не видати власних дій.
Льєн уважно оглянув її обличчя.
– А ти стала гарненькою… Та магія твоя ще те прокляття. Хоча, певний, Джейд би що завгодно зробив, аби мати таку, замість своєї.
Дівчина відчула невпинне бажання вдарити Льєна у щелепу. Втім, у його свідомості вона не зашкодить хлопцю, та і виказати себе, доки у стіні нема шпарини – було б занадто.
– Я ж тобі зашкодив! – роздратовано кинув він. – Чому ти досі тут?
Руйнація покриття була занадто повільною, Аденна змогла зробити маленьку тріщинку, але якби ж її розширити…Та зробити це непомітно для Льєна було неможливо. Дівчина розплющила очі, штовхнувши хлопця до стіни з такою силою, що та здригнулася. Щока Льєна притиснулась до холодної цегли, Аденна вивернула його руку, притиснувши до лопаток:
– Я піду тільки, коли сама вирішу.
– Хай там як, ти тут нічого не дізнаєшся, – прокректів він, голос його звучав глухо, через вдавлене у цеглу обличчя.
– Ну, я ж наче по той бік стіни, – помітила вона.
– Подумай двічі. Твоя мати дуже не хотіла, аби ти це бачила. Що завадить їй знову стерти тобі пам’ять?
– Мені вже не шість.
Льєн хрипко розреготався.
– Думаєш, це тебе врятує? Вона живе занадто довго на цьому світі, обхитрити купку дітлахів, яку вона ж сама і виховувала – клопотів не завдасть.
– Обхитрити?
– Вона дурить вас всі ваші марні життя, а ви цього так і не зрозуміли. Може краще лишитись у невіданні, щоб не ранити ваші ніжні душі?
– Ти геть уже з розуму вижив. Не марнуватиму на тебе і хвилини власного часу, – Аденна відпустила руку Льєна і миттєво виринула з його свідомості, радіючи тому, що тріщину вдалось розширити на малу дірку, в яку хіба кінчик мізинця проліз би.
Розплющивши очі, дівчина усвідомила, що над нею схилилась мати й брати, вона весь цей час лежала на підлозі. Холод каміння авантюрину, яким було встелено підлогу храму, неприємно пронизував спину крізь тонкий матеріал сукні.
– Довго я так?
– Аж занадто, – хмикнув Сейдж.
– Ти щось побачила? – стурбовано спитала Сафріна.
Аденна зустрілась із нею поглядом.
– Ні. Він захистив свої спогади.
Сафріна полегшено зітхнула:
– Головне, що ти не постраждала.
– Так… – протягнула Аденна, коли Сейдж і Джейд підняли її, поставивши на ноги.
«Що ти бачила?» – звернувся подумки Джейд.
«Складно сказати. Та знаю одне: мати нам бреше.»
– Принце Джейд? – звернулась до нього жриця. – Ваше випробування…
Джейд поглянув на Льєна, що продовжував стояти на колінах, злісно позираючи на Аденну.
– Я не вбиватиму невинного.
– Але ж… він шпигун сонячних.
– Він був загубленим хлопчиком, якого ми багато років тому привели у палац. І так йому відплатили за довіру до нас: посадили до темниці, а тепер привели на страту. Я не братиму в цьому участь. Якщо через мою відмову скривдити невинного бранця я втрачу корону – хай так і буде.
Джейд зіскочив зі сходинок і залишив залу. Сафріна і жриця розгублено перезирнулися. Храмом прокотилось невдоволення.
– Цей бранець не є невинною жертвою! – сказала Сафріна.
Льєн раптом скочив, смикнувши руками, кайдани гримнули, впавши на камінь. Витягши ганчір’я із рота, хлопець схопив Аденну, притиснувши гострий уламок металу до її шиї. Він посунув її волосся щокою, майже торкаючись губами її вуха:
– Не уявляєш, як довго я чекав на це… І хто ж тебе врятує?
– Ну! Що я казала! – крикнула Сафріна. – Негайно відпусти мою дочку!
Ситуація була не з найкращих. Лезо щільно прилягало до шкіри, як би Аденна не виривалась, Льєн встигне поранити її, перш ніж вона відіб’ється. Сафріна застигла, мов вкопана. Сейдж зробив крок вперед, піднявши руки в захисному жесті.
– Ані руш! – гаркнув Льєн. – Інакше я пущу їй кров.
– Спокійно, друже. Опусти лезо, вона нічим тобі не зашкодить.
– Аякже…
– Чого ти хочеш?
– Дайте мені спокій. Дозвольте піти геть з вашого проклятого королівства. Я не заслуговую на жодні обвинувачення, тримати мене тут неприпустимо!
– Те, що ти дозволяєш собі зараз неприпустимо! – крикнула Сафріна. – Варто!
– Ні кроку вперед! – притиснувши лезо до шиї дівчини, гаркнув Льєн, помітивши вартових, що робили кроки в його бік.
Уламок втиснувся у шкіру Аденни, перешкоджаючи вільному диханню. Сила дівчини вирвалась – стіни і підлога храму ніби почали стискатися, гості церемонії заверещали, хитаючись.
– Припини це! – крикнув Льєн, ще сильніше притискаючи лезо. Краплі крові опустились на сіру сукню.
Перед очима Аденни попливло, дихання забрало, ноги її підкосилися, змусивши дівчину майже впасти на в’язня, що тримав її.
– Геть від моєї сестри! – крикнув Джейд, пальці Льєна затремтіли, вигнувшись у інший бік, хлопець закричав, впускаючи уламок.
Аденна втрачала силу, повітря бракувало, вона випурхнула із власного тіла у останню мить, проникаючи у шпарину, яку лишила у захисті бранця. Часу пізнати його секрети лишалось все менше…
