Раді Вас бачити!

Аль не збрехав. Він дійсно стирчав у таверні до самісінького закриття.

– Мені його вигнати? – спитав Джек, слідкуючи за тим, як хлопець повільно цідить зі свого кухля.

– Та ні, – зітхнула Сафріна, знявши фартух. – Я сама.

– Гарної ночі, – мовив Джек, поклавши на стіл кілька меррид.

Дівчина кивнула, згрібаючи монети у руку, вона саме складала їх до кисета, коли Аль підвівся.

– Ну, що? Ти вже вільна?

– І чого ти причепився до мене?

– Не знаю, – знизав плечима він. – Ти гарна, а мені нудно.

Сафріна здійняла брови і зітхнувши, пішла до дверей.

– Бувай, Джеку, – гукнула вона шинкарю.

– Бувай, мала!

Щойно двері зачинились Аль мовив:

– Мала? Вас пов’язують не лише робочі стосунки?

– Богине! Я йому в дочки годжуся!

– То й що?

Сафріна закотила очі, рушаючи вперед.

– То ти відведеш мене до «ями»?

– Чого це ти вирішив, ніби я ходжу по таких місцях?

– Я бачив як ти розкидала трьох здорових хлопців.

– Не такі вони вже й здорові, – знизала плечима вона.

– Билася з більшими?

– Чого ти придовбався?

– Я вже казав: ти гарна, а мені нудно.

– Я не збираюсь тебе розважати.

– Щось підказує мені, що це не так. Думаю я добре розважусь. Скажи лише: мені ставити за тебе чи проти?

Якщо до цього моменту Сафріна й думала чи не піддатися вперше в житті, аби Кірк не мав на що залицятися до Офелії, то тепер вона відчувала, що просто зобов’язана перемогти. Цей довбень мав побачити на що вона здатна і припинити говорити із нею з таким зухвальством.

«Ямою» називали стару ремісничу майстерню, де виготовлялося скло для вітражів. Старий Колістер відійшов від справ і виїхав з села із молодою дружиною, лишивши справу своєму сину. Та Ейб був ще тим гульвісою і не цікавився ремісницькою справою, тож радо надав свою майстерню, беручи за вхід одну золоту монету.

– Хіба це законно? – тихо спитав Аль, коли їх пропустили всередину після внесення оплати.

– Шериф Турваль закриває на це очі, від початку проведення таких боїв крадіжок і нападів стало дедалі менше.

– Ще б пак, тепер люди мають змогу за власні гроші натовкти комусь писок, – пирхнув Аль.

Всередині смерділо пилом, фарбою і потом, що в’ївся у дерево, на якому саме «танцювали» два кремезних хлопці, голих по пояс. Вони кружляли довкола одне одного, роблячи випади. Один з них схопив іншого за шию, другий вдарив його кулаком під щелепу. Натовп верещав.

Аль кривився, споглядаючи за боєм, чим викликав сміх Сафріни.

– Що таке? Блакитна кров скипає?

– Твої постійні випади щодо мого походження майже образливі.

– Ну, це не я задерла носа, ніби все це село не гідне мого погляду.

– Хіба? Мені здалося ти саме так і зробила.

– Знаєш, що? – почала було вона, як її покликали.

– Агов! Сафріно!

Кірк і Шіят проштовхувались повз натовп, що вболівав за своїх бійців і, порівнявшись із дівчиною кинули недовірливий погляд на Аля.

– А це хто такий?

– Не зважайте.

– Ти готова до бою? – спитав Кірк.

– Так…А що?

– Офелія сьогодні тут.

– Що ця овечка тут забула? – хмикнула вона. – Думала такі місця не для невинних леді.

– Її привів сюди Дірнан.

– Дірнан її залицяльник? – спитала вона.

Кірк невпевнено кивнув. Такого перевершити буде тяжко. Кірк хоч і був симпатичним і працьовитим, він не був багатим. Дірнан же, був небожем Салазара Етсі, власника цілих трьох пекарень у селі. Такого успіху тут ще ніхто не досягав. Відкриття крамниці тут прирівнювалось мало не до гордості на кілька поколінь вперед, а щоб цілих три, ще й прибуткових…

– Словом…Виграй цей бій, ти зможеш, – просив її Кірк.

– Еге ж, він продав дідову сокиру і поставив все на тебе, – реготнув Шіят.

Кірк пихнув його у плече.

– Нащо ти це сказав?!

– А що? – потираючи плече спитав він. – Хай знає, що на кону.

– Нащо ти це зробив?!

– Мені потрібно виграти якомога більше грошей.

– Еге ж, у нього великі плани на Офелію, – штурхнув його ліктем Шіят.

– Заціпся! – шипів Кірк.

– Гаразд, хлопці йдіть вже, – мовила вона, відчуваючи як головний біль починає стукати у скроні. – Я наступна.

Аль дочекався доки друзі дівчини підуть займати місця на кривих лавах і повернувся до неї:

– Що за сокира?

Сафріна зітхнула.

– Сокира його діда. Викувана зі срібла. Найдорожче, що він мав.

– Чи правильно я зрозумів: ти маєш перемогти, бо він поставив фамільну дорогоцінність на твою перемогу, аби відбити свою дівчину у якогось багатенького красеня?

Сафріна розвернулась:

– По-перше, я завжди перемагаю. По-друге, хай ставить, що вважає за потрібне, хоча погоджуюсь, що ідея дурнувата, бо дід його помер на останній війні і це все, що лишалось як пам’ять. Офелія не його дівчина, і хоч як мене дратує – вона не худоба, щоб її відбивали у когось.

– То цей Дірнан таки багатенький красень?

Сафріна закотила очі і кивнула в бік лавок.

– Он де він, оціни сам.

Аль прослідкував за її поглядом. Хлопець, що сидів на лаві був високим і струнким із довгим золотистим волоссям, ямочкою на підборідді і блакитними очима.

– Ну, якщо тобі до вподоби блондини… – хмикнув він.

Дівчина пирхнула, прикусивши губу.

– І чим тобі так не подобається та Офелія? – звернувши увагу на мініатюрну шатенку у капелюшку, спитав він.

– Офелія чимось нагадує мою любу сестру. Так само милуватиметься метеликами, вишиватиме у вільний час і співатиме пташечкам. Словом: нероба-скиглійка, зате дуже вродлива.

Аль розреготався.

– У тебе є сестра?

– Близнючка. Та за характером ми геть різні.

– А, ну, тоді вона справді вродлива.

Сафріна опустила очі. Їй було незручно поруч із хлопцем, що не зводив із неї очей.

– Я маю готуватися, – змінила тему вона.

– Що мені поставити?

– Черевички скомороха, – кивнувши на його дорогі чоботи із золотими пряжками, мовила вона.

Сафріна вирушила до маленького кабінету, де була стара і полатана ширма, тут бійці як правило переодягалися перед боєм. Хоча більшість чоловіків не соромились оголюватись при інших.

Вона переодягнулась у вузькі штани, які носив рік тому Ієремія, син Джека. Хлопчик ріс доволі швидко, тож вони вже були йому короткі. Для бою вони були доволі зручні. Сафріна перетягнула груди цупкою тканиною і вдягнула безрукавку, зав’язавши шнурівку під горлом. Вона закрутила волосся у ґульку і залишила кімнату, аби вийти на імпровізовану арену, довкола якої на різних рівнях розташували лавки. Багато кому сидінь не вистачало і ті собі стовбичили довкола арени підтримуючи свого бійця, або принижуючи його опонента.

– Вітайте Антарес! Найкращу бійчиню нашої скромної спільноти!

Сафріна почула як натовп заревів, підтримуючи її. Вона всміхнулась, перемотуючи кістяшки вузькими шматками полотна. Тканина була шорсткою і завжди лишала по собі стерту шкіру, та все ж, руки лишалися не настільки ушкодженими як без них.

– Сьогодні виклик їй кине Маркіян-костолом!

Сафріна розім’яла шию і зайняла бойову стійку. Її опонентом сьогодні був чоловік, що значно переважав її у вазі та зрості. Втім вона була не з лякливих. Тож скориставшись тим, що Маркіян завагався, вона рушила вперед і з усієї сили вдарила його в живіт. Боєць похитнувся, задихаючись, та все ж лишався на ногах. Він спробував вдарити у відповідь, Сафріна пригнулася, завдавши удару йому по щелепі. Чоловік схопив її за стегна і повалив на підлогу. Плечі і шия неприємно ковзнули по вологій деревині. Вага його тіла тиснула на живіт і груди дівчини й вона відчула, як задихається. Сафріна поманила пальцями і рука Маркіяна вперлася у підлогу, підіймаючи тіло.

– Що за…

– Дякую! – вилізши з-під нього мовила Сафріна, а тоді схопила за волосся і вдарила коліном у око.

Чоловік повалився на підлогу, звідки не підводився аж до наступного спарингу.

Аль криво всміхнувся, знявши капелюха. Кірк підбіг до дівчини, піднявши її.

– Сафріно! Ти – моя героїня! Дякую тобі, справді дякую!

– Біжи і викупи сокиру, Кірку. І не роби такої дурні більше ніколи.

– Я ніколи б не подумав, що моїм найкращим другом буде така неймовірна дівчина, як ти.

Кірк обійняв її ще раз і побіг у бік Офелії, що саме йшла з майстерні із невдоволеним Дірнаном.

Вона вичавила усмішку, кивнувши хлопцеві. Почути це було приблизно так само приємно, як отримати відром із дохлою рибою по пиці. Та все ж, Сафріна трималася. Вона була так захоплена всією ситуацією, що й не помітила, як Аль став поруч.

– І давно він тобі подобається? – шепнув він їй на вухо.

Сафріна підскочила, штурхнувши його у груди.

– Хто? Кірк? – вона вдала здивованість і розреготалась. – Не сміши мене.

– Та намагаюсь, бо й самому смішно, – здійняв брови Аль. – Що у цьому телепні аж такого привабливого, що він зміг сподобатись не аби кому, а тобі?

– Не сунь носа у чужі справи, королику, – бурмотіла вона.

– Отже, він і справді тобі подобається? – допитувався хлопець. – Чому? Він же…Звичайний.

– А хто ні? – спитала вона, піднявши брову. – Ти?

– Ну, коли ти вже цікавишся… – почав був Аль.

– Ні, – перебила його вона. – Це я так, із ввічливості.

– Ти і ввічливість якщо й співвіснуєте на одній площині, то між вами відстань у кілька вулиць, – помітив хлопець.

– Як дотепно! – зашипіла вона.

– Я стримуватимусь надалі, щоб не шокувати тебе ще більше.

Вони певний час дивились одне на одного. Кутики її губ смикнулись.

– О! – плеснув у долоні він. – Агов! Вона вміє всміхатися!

– Та, ну тебе! – махнула рукою вона, йдучи до кабінету, щоб переодягтися.

Він весело засміявся і пішов слідом. Сафріна розвернулась і штовхнула його за двері.

– Далі не можна.

Вона зайшла за ширму і хутко зняла безрукавку.

– Чому саме Антарес? – спитав він через двері.

– А чому ні? – розпускаючи пов’язку, спитала вона.

– У цього імені є якась історія?

Сафріна зітхнула, вдягаючи нижні спідниці.

– Ти знаєш, що таке Антарес? – спитала вона у хлопця.

– Зірка?

– Не просто зірка, вона яскравіша й більша за Сонце, – відповіла вона, поправляючи верхню сукню. – А ще її кличуть «серцем Скорпіона» через її місцерозташування у сузір’ї.

– І через те, що ти живеш у селищі Скорпіона… – почав був він.

– Я взяла на себе відповідальність назватися його серцем, – закінчила за нього вона й залишила кабінет, зустрівшись із ним поглядом. – Холодним, владним, та все ж серцем.

– Одним із найважливіших органів тіла? – здійняв брови він.

– Саме так.

– Високої ти про себе думки... Це навіть захоплює.

– Я варта більшого за все це. Я можу керувати всім. Лишилось тільки знайти спосіб, – мовила вона, рушаючи до виходу з майстерні.

– Хочеш стати королевою?

– Якби це вирішувало тільки моє бажання, – закотила очі вона.

– Ну, скажімо, ти зустріла принца. Що робитимеш далі?

– Доведу його до одруження. Якщо гарно себе поводитиме – народжу йому спадкоємця, куплю будинок і відправлю їх туди, аби не вештались під ногами.

Аль реготнув.

– А сама що робитимеш?

– Як що? – повернулась вона до нього. – Правитиму.

А поки правління не видно, Сафріну тішила приємна важкість її кисета. Після бою вона отримала чималу суму у подяку за перемогу. А отже наступної ночі, вона подбає про те, аби шкварок у їх хаті не було і близько.

– Дозволь я тебе проведу? – запропонував Аль.

– Ні, – похитала головою вона.

– Але ж вже пізно…Ти підеш додому сама?

– Ну, у нас завжди пізно, – пирхнула вона. – І я не хочу, аби ти знав де я живу, це зрозуміло, чи мені пояснити ще раз?

Аль всміхнувся.

– Ти чарівна у своїй нахабності.

– Тримання надокучливого кавалера на відстані – не нахабство. Я просто демонструю тобі твоє місце.

– Он як? – склав руки на грудях він. – То я вже твій кавалер?

Сафріна закотила очі.

Аль нагнувся вперед, зустрівшись із нею очима.

– Що ж, гаразд, не заперечую, – він знову всміхнувся.

Його посмішка була настільки чарівною, що Сафріна відчувала свербіж у кістяшках, так сильно їй хотілось тріснути у ті рівні зубки.

– Я пішла. Не йди за мною.

– Як скажеш. До зустрічі.

– До якої ще зустрічі?

– Чекатиму на тебе завтра після роботи. Прогуляємось.

– Я буду зайнята.

– Чим це? Бою в тебе завтра немає, я питав.

– Ти питав?

– Ну… Так, я хочу зайняти вільне місце у твоєму графіку.

– А не жирно?

– Чому б не спробувати? Ну, гаразд. Бувай, Антарес, – опустивши капелюха, він підморгнув їй і перемістився за допомогою магії.

Просторовою магією користувалися рідко. Не таке тут і велике село, щоб боятися втратити багато часу на дорогу. Та Сафріна ще ніколи не бачила, як хтось і справді це робить. Їй закортіло дізнатися хто ж такий цей Аль і звідки.