Раді Вас бачити!

– Чекай, я маю повірити, що вона створила цілого нового Бога? І не аби кого, а ще й Дволикого? – здивувалася Люмія. Це не вкладалося їй у голові.

– Так…Я розумію, це може шокувати, проте зараз ми маємо сконцентруватися на тому, як сягнути свого потенціалу і використати його ефективно.

– І що ти пропонуєш? – не розумів Сейдж.

– Спробуємо все спочатку. Каллум вчив мене уявляти свій дар, візуалізувати його. Побачити найбільше і найменше, що я здатна зробити магією. Та перед початком, я пропоную звернутись до квітів.

Аденна сіла перед «сяйливим оком» і заплющила очі.

– Навчи мене… – прошепотіла вона, уявляючи свій дар як сліпучо яскраву кулю, там концентрувався її хист впливати на цілісність будь-якого силового поля та утворення нових зірок. Та було поруч із нею ще декілька. Одна куля містила дар зцілювати, інша – поринати у чужу свідомість, а над ними проносились вихори, що уособлювали безперервний пошук істини. Аденна мала декілька магічних сил, кожну з яких розвивала по-різному. Вона уявила найгірше, на що була б здатна: зруйновану землю, розірвану на шматки, що літали у космічному просторі, де більше не було сонця, воно як і інші зірки, одна за одною згасали, розриваючись, перетворюючись на чорні дірки. Уявила вона і те, що оману не подолано. І нове прокляття шириться довкола, обертаючи світло на темряву. Вона бачила, як дар зцілення працює неправильно: він прискорює чужі смерті, а не рятує від них. Бачила і як її втручання у чужу свідомість руйнує її, змушуючи людину відчувати біль і поринати у божевілля.

Її щоки вкривали сльози, тіло тремтіло від страху, тоді вона по черзі повертала кожен свій дар на початкову точку, уявивши найліпше, що могла б зробити: квітуча, щаслива країна, зорі, що сяють на обрії даруючи свою красу і затишок. З її рук з’являються й нові зірки, вони підживлюють своїм світлом магічні сили всіх жителів королівства. Під місячним сяйвом кожен у Зоряній Варті здобуває енергію та натхнення на життя. Її народ у розквіті, він прагне створювати, будувати і боронити рідне. Аденна бачила, як правду було захищено, як всі люди живуть у мирі, чесності та щирості, передаючи її наступним поколінням. Її вміння зцілювати врятувало багато життів і подарувало надію на майбутнє, на довге і щасливе життя, а вміння втручатись у свідомість стало можливістю іншим подолати страхи і болісні події, зробивши правильні висновки. Це була ідеальна картина, майже недосяжна. Та «сяйливе око» явило те, до чого варто прагнути.

За якусь мить, вона побачила поряд Сейджа та Джейда. Хлопці так само утримували між долонями сяйливі кулі. Сила Аденни тягнулась до них обох, неначе відчувала спорідненість. Відпустивши її, королева спостерігала, як кульки долинули одна до одної. Це відчувалось, неначе заряд чистої енергії. Її тіло здригнулося. Зорі над нею то згасали, то запалювались знов, полярне сяйво розширювалось, неначе купол, захищаючи від зовнішніх небезпек. Це було можливо. Вони втрьох могли об’єднати сили і використовувати їх.

Сяйво довкола розпорошувалось, воно горіло у її очах, здіймало волосся і вона нарешті бачила. Бачила так ясно, як все воно є у цьому світі. Нарешті, вона знала, для чого прийшла у цей світ. Чого Богиня обрала їх трьох і що шанс на порятунок вони дійсно мають.

Аденна повільно розплющила очі. Сейдж, Джейд і Люмія схилилися над нею.

– Ну, що?

Вона провела рукою, сяйво Сейджа вкривало стелю, переливаючись різноманітними відтінками. Тоді те сяйво почало скупчуватись, перетворившись на мить у космічну туманність, бузково-пурпурного кольору. У центрі якої блимали різного розміру зірки. Коли вона змахнула рукою ще раз, сяйво розпорошилося довкола блискучими цятками, нагадуючи сяйливий пилок.

– Як ти це… – здивувався він.

Аденна всміхнулась.

– Сідайте, маємо дуже багато роботи.

І так почалися чергові приготування, що зайняли кілька напружених місяців. Сейджу навчання давалось легше, ніж Люмії чи Джейду. Тих неначе щось весь час стримувало. Королева тривожилась за них. Вона проводила більше часу тренуючись із ними.

– Спробуй ще раз, – підбадьорливо кивнула Аденна.

Люмія важко дихала, волосся прилипало до спітнілого лоба. Прохолодне повітря торкалося вологої спини, змушуючи її здригатися. Було до нестями важко дихати. Неначе хтось тримає руку на її шиї і постійно стискає її. Вона заплющила очі, знову зімкнувши руки довкола квітки. Зап’ястки неприємно хруснули.

– Тебе все ще турбує біль у кістках?

Принцеса затремтіла і кивнула, не розплющуючи очей. З моменту, як вона лишилася у зоряному палаці, її тіло потребувало сонця, як ніколи. Хоч у королівстві ночі її шкіра мала золотистий сяйливий відтінок, сама Люмія відчувала як змінились її відчуття. Вона мала менше енергії, прокидалась раз по разу важче, а тіло ломило, неначе під час лихоманки. Звісно, вона чула, що сонячні промені мають вплив на організм, та не думала, що його втрата стане аж таким потрясінням. Все ж мала дівчина надію на те, що персональна зірка, яку Аденна подарувала їй на початку, зможе якось компенсувати відсутність сонця, та вона не справдилась.

Люмія відчула рух поряд, а тоді дотик теплої долоні до свого плеча. Тепло від неї линуло до тіла, проникаючи під шкіру. Воно тамувало біль і додавало сил. Принцеса розплющила очі.

– Ти…Зцілила мене?

– Я не знаю наскільки цього вистачить, та щойно відчуєш, що стан знову погіршився – прийди до мене, гаразд?

Люмія всміхнулась, зворушена її турботою.

– Я справді намагалась… – опустила очі вона. – Та в мене не виходить. Може мій єдиний потенціал це вміння рухати сонцем?

– Може ти поки не маєш мети шукати потенціал, не виснажуй себе, ходімо. Я попросила кухарів приготувати твій улюблений десерт.

– Справді? – всміхнулась вона. – Адо, ти – найкраща!

– І чого це вона найкраща? – здійняв брову Сейдж.

– Привіт! – кинулась йому на шию Люмія.

Він реготнув і підхопив, кружляючи у повітрі.

– Може, прогуляємось перед вечерею?

Принцеса повернулась до Аденни.

– Йдіть вже, – махнула рукою вона. – Часу ще повно.

Люмія всміхнулась, схопивши Сейджа за обличчя і смачно поцілувала. Вони весело реготнули і, взявшись за руки пішли до саду. Королева тішилась, спостерігаючи за їх щастям, адже і Сейдж, і Люмія заслужили на це. Нарешті обоє мають того, кому можна довіряти.

– Все гаразд? – почулось поряд.

Джейд став по інший бік стіни, дивлячись, як закохані віддаляються.

– Вони такі щасливі.

Хлопець всміхнувся.

– Я так радий за нього. Йому не надто щастило останні роки…

Аденна поглянула на нього.

– А тобі?

Він хитнув головою, опустивши очі.

– І мені. Принаймні ти мало не одружилася.

Аденна закотила очі, Джейд реготнув, склавши руки на грудях.

– Може, розповіси?

– Я ж, наче вже розповідала.

– Ну…Ти не згадала деталі, а мені подобаються деталі.

Вона звела брову.

– Деталі якого характеру? Мені розповісти тобі який він…

– Ні. Однозначно не такого характеру деталі, Адо, – мовив він трохи різкіше, ніж планував.

Аденна розреготалася.

– Ти кохала?

– І була коханою. Та все у минулому.

– Через те, що ти королева?

Вони зустрілись поглядами.

– Я не маю часу ні на що. Я тренуюсь з вами, бо це має принести користь. Та кожна година, яку я проводжу тут, має бути компенсована.

– Тому ти не спиш?

Вона кивнула.

– Хотів би я якось допомогти тобі.

– Я дуже це ціную.

– Мені так хочеться обійняти тебе зараз. Та я боюсь, що тобі буде боляче.

– Може це викликає біль тільки при дотику шкіри? Може, якщо ми обіймемось нічого такого не станеться?

Джейд явно сумнівався. Аденна зробила крок до нього і обвила його руками. Не встиг Джейд обійняти її у відповідь, як обоє зашипіли, випускаючи одне одного із рук. Пекучий біль пройняв спину, груди і підборіддя. Королева потерла обличчя, біль нагадував синець, протяжний і дратівливий, від якого при натисканні виступали сльози. Вмить зціливши себе, Аденна направила силу на Джейда. Хлопець зітхнув, відкинувши голову на стіну.

– Чому все так важко?

– Не знаю, Джейде.

– Принаймні ти вже не тікаєш від мене. Це приємно, отак просто говорити з тобою.

Він всміхнувся. Аденна простягнула до нього руку.

– Краще не треба.

– Ну ж бо, – підбадьорила вона.

– Гаразд, та я не торкатимусь, – він простягнув свою руку на зустріч їй і вони так і тримали долоні простягнуті на відстані. Ще трохи і можна було б відчути тепло.

Хоч вони всміхалися одне одному, та це викликало стільки болю.

– Якби я знала, що цього так бракуватиме, я б частіше брала тебе за руку, – прошепотіла вона.

Він кивнув.

– А я б обіймав тебе частіше.

Аденна всміхнулась.

– Так.

Вона повільно опустила руку, зітхнувши.

– Ти, певно, поспішаєш…

– Так, проте…

Джейд підняв очі на неї.

– Я б залюбки посиділа з тобою на даху. Ти не заперечуєш?

Хлопець всміхнувся.

– Ні, звісно, я буду тільки радий.

***

Вечірній вітер підхоплював пахощі нічних фіалок та жасмину, куйовдив волосся та сукню Люмії, та їй не було холодно, бо доки Сейдж обіймав її, вона не відчувала ні холоду, ні страху, лише спокій і відчуття, що вона нарешті вдома. Він поцілував її у скроню, притулившись до дівчини. Довгий час йому здавалося, що любов це щось занадто складне і поки недоступне йому. Він так багато разів помилявся, видавав бажане за дійсне…А зараз, зустрівши Люмію, з якою все не починалось романтично, та згодом почало переростати у найщирішу симпатію, він розумів, що це саме те відчуття, якого він так прагнув.

Довгий час вони сиділи мовчки, зоряне небо над ними було нескінченним, вони трималися за руки, дивились одне одному у очі і цілувалися. Кожен доторк, кожен погляд важив більше за будь-які слова, які б вони могли сказати одне одному.

– Я не хочу більше ніколи повертатись до Міста Сонця, – прошепотіла вона.

Сейдж обійняв її міцніше, вона поклала голову йому на груди.

– І не повернешся. Тепер ти з нами, тепер ти частина родини.

Вона всміхнулась, притулившись до нього.

– Я і подумати не могла, що ми будемо з тобою…разом, – піднявши голову, мовила вона.

Хлопець всміхнувся.

– Уяви собі: я теж. Ти здавалась мені такою…

– Обережніше, – попередила його принцеса.

Сейдж розреготався.

– Ну, то якою?

Він пирхнув, добираючи слова.

– Набридливою. Всюди хотіла вставити своє слово, це так втомлювало.

– Бо це в тебе рот не затулявся! Ти ж сам почав насміхатися!

– Я? Це зухвала брехня! – він награно образився, склавши руки на грудях. – Я б ніколи такого не зробив. Я все ж виховувався як принц!

– А я – принцеса, – нагадала йому вона. – І де, скажи були наші манери?

– Добре, що ти визнаєш їх відсутність і в себе, зокрема, – кивнув Сейдж.

Вони реготнули.

– А коли ти зрозумів, що я тобі подобаюсь? – спитала вона.

Сейдж якийсь час мовчав. Люмія піднялась, зазираючи йому в очі.

– Що? – перепитав він, помітивши цей рух.

– Перевіряю, чи ти не заснув, – зітхнула вона. – Ти ж все-таки старший і досвідченіший, раптом вага життєвого досвіду викликає сонливість.

Він пирхнув від сміху.

– От коли, я зрозумів.

– Коли? Щойно?

– Ні, коли ми почали говорити про досвід.

– Ти здавався тоді таким зверхнім… – закотила очі вона. – Хотілось тебе стукнути! Але я не вмію битися, тож довелося терпіти твою зухвалу поведінку.

Сейдж знову всміхнувся, а тоді підняв її обличчя, вглядаючись у очі.

– І попри це ти була задавакою від самого початку, – понизив голос він.

– То це твій тип?

– Нема в мене типу. А якби й був…– він відвів погляд. – Ніхто б до тебе не дорівнявся.

Від цих слів у душі потеплішало, Люмія всміхнулась йому наблизившись.

– Справді?

Сейдж опанував себе.

– Ну, звісно! Не зустрічав жодної дівчини, що з таким натхненням би сперечалася з іншими! А я зростав з Адою, тож мені є з чим порівнювати.

Вона реготнула.

– Ти такий романтичний, – закотила очі вона. – Починаю розуміти, чому в тебе стосунки шкереберть йшли.

– Агов! Там не все з моєї провини!

– А як щодо тої, яка тікала від тебе, змінивши ім’я?

– А це… – розгубився він. – Це не та історія, яку я хотів би розповісти.

– Ну, чому ж? Давай, – підштовхнула вона його ліктем. – Розкажи.

– Ні, – скочив він.

– Я думала, тепер у нас не буде секретів…

– Гаразд, наздоженеш – розповім. Можливо.

– Що?

І Сейдж побіг, квіти й високі трави били його по гомілках, доки він регочучи нісся крізь ніч. Люмія побігла за ним, весело сміючися. Наздогнати хлопця було вкрай важко, він був доволі швидким, та принцеса була впертою. Сейдж біг, непередбачувано змінюючи траєкторію руху, Люмія спробувала вирахувати у який бік він побіжить зараз. Не вгадавши двічі, вона розгнівано кинулась в інший бік і вже за мить, стрибнула на нього. І вони вдвох покотилися травою. Прохолодні пелюстки запашних квітів гладили їх обличчя. Нарешті спинившись, вони розреготались, а тоді важко дихаючи вляглися горілиць, втупивши очі у зоряне небо. Люмію вражала така тиша сяйливого неба, десь пролетіла комета, що викликала захват у дівчини. Сейдж поглянув на неї, взявши за руку. Принцеса всміхнулась відповівши на погляд. Якийсь час він мовчав. Зелені очі уважно дивилися на неї, неначе гіпнотизуючи. Вона не могла відвести свого погляду від хлопця.

– Я кохаю тебе, – прошепотів він.

Принцеса від несподіванки хапнула ротом повітря.

– Знаю, це все дуже рано і дурнувато, але…

Люмія підвелась, сівши на траві.

– Що ти замислив? – звузила очі вона.

Сейдж сів поряд, потягнувшись до внутрішньої кишені на грудях.

– Я планував зробити це наступної ночі…Але… – він дістав маленьку каблучку із жовтим діамантом, принцеса закрила руками губи.

– Перш ніж ти щось скажеш: я не пропоную тобі швидке весілля абощо, це просто…

Він замовк, добираючи слова, Люмія терпляче чекала.

– Це моя обіцянка чи пропозиція… – він розгублено почухав потилицю, – словом все разом. Ми не квапимось, я просто хочу аби це було у тебе, щоб ти знала про мої наміри і коли будеш готова, чи… якщо будеш готова, ми б могли піти далі.

Він вичікувально дивився на неї. Люмія ледь стримуючи усмішку, мовчки простягнула йому руку. Сейдж і собі всміхнувся, вдягаючи каблучку їй на палець.

Щойно він потягнувся аби поцілувати, Люмія тихо мовила:

– То он чого вона втекла від тебе?

Сейдж закотив очі, віддалившись.

– Ти неймовірна людина, Люміє. Ти вмієш перетворити будь-який щемкий момент на цілковиту комедію!

– Ну, вибач! – всміхнулась вона, взявши його за руки. – Це дуже мило і приємно, просто неочікувано і справді трохи рано, та ми поспостерігаємо за нашими стосунками і все таке…

– Все таке… – перекривив її він, Люмія легенько штовхнула його в плече.

– Не звинувачуй мене у неправильній реакції! Батько взагалі планував мене видати за першого ліпшого.

– Навіть не знаю, кому не пощастило б більше… – похмуро помітив Сейдж.

– Е, ні! – вона підняла руку, демонструючи блискучу каблучку. – Ти вже не відвертишся! Тепер я твоя наречена, ясно? Тож головний нещасливець тепер ти!

Сейдж всміхнувся, а тоді захопив її в обійми, повалившись на траву.

– Тоді клянуся бути найнещаснішим на всьому білому світі, аби тільки з тобою поруч.

Люмія хотіла щось сказати, та він урвав її поцілунком.

***

Джейд сконцентрувався на квітці. Темрява згущувалась, затуляючи собою все довкола, це відбувалося доки єдиним джерелом освітлення не лишилось «сяйливе око», довкола якого Джейд тримав свої руки. Спершу темрява, яку викликала його магія, нагадувала дим, він густішав поступово, неначе хтось обкурював кімнату шавлією, як це часто робили у храмі. А тоді вона ставала непроглядною, тривожною і змушувала почуватися невпевнено.

Аденна не втручалася, лише спостерігала, та коли його сила почала забирати сяйво квітки, вона була вимушена скинути руку, аби зіркою розігнати темряву.

– Джейде, годі.

Хлопець неначе не чув її. З лівої ніздрі стікала крива червона лінія. Обличчя його дедалі бліднішало, а темрява починала кружляти довкола зірки на її долоні, намагаючись згасити її.

– Ні! Джейде! – крикнула вона.

Хлопець сіпнувся вбік, розплющивши очі. Темрява сама по собі зникла, повертаючись до тіла Джейда. Вона всмоктувалась у його шкіру, зливалась із волоссям, чорніла десь довкола зіниць.

– Що сталось? Чому ти спинила мене?

– Ти перенапружуєшся. Не черпай забагато.

Він розгублено стер кров під носом.

– Я тобі не зашкодив?

– Припини вважати мене слабшою за себе.

Він пирхнув.

– Ще раз, тепер уважніше. І контролюй дихання, ти сопеш як вепр, якому підсрачників надавали.

Джейд реготнув, заплющивши очі. Аденна сіла за ним.

– Уяви опиши місце, де ти є.

Хлопець підняв голову. Зоряне небо як завжди вражало красою та блиском, він захопливо зітхнув. Прохолодна трава під ногами, аромати квітів та ягід. Легки вітерець, що здіймав волосся. Тут було спокійно. Жодного гаміру чи тривог, лише тиша і повне умиротворення.

– Добре… – мовила вона.

«Тепер відчуй мене.» – звернулась вона до нього подумки.

Хлопець прислухався до власних відчуттів. Потилицю і шию закололо. Її тепло. Вона була за його спиною. Сиділа і всміхалася йому.

« О…Швидко ти.»

Джейд здивовано простягнув руку.

Він всміхнувся.

– Привіт.

Аденна простягнула до нього руку, хлопець одразу насторожився.

«Це не по-справжньому, не хвилюйся.»

Він торкнувся її руки та не відчув дотику, неначе тримав саме повітря.

«Схоже, це все, що в нас є.»

Усмішка зникла з її лиця.

«Так. Певно, що так.»

Аденна помовчала, а тоді тихо засміялась.

– Тебе насмішив наш не надто веселий стан, Адо? – здійняв брову Джейд, звернувшись до неї вголос.

– Даруй, – похитала головою вона. – Просто замислилась, що ми могли б влаштовувати вистави, як найбільш платонічна пара в світі.

– Заплатіть, щоб подивитися, як вони не торкаються! – вигукнув Джейд, реготнувши.

Аденна розсміялася, вони спинились, вдивляючись в очі одне одному.

– То ми вже пара? – наблизився до неї він.

– Якщо це можна так назвати, – пирхнула королева.

Попри все це гріло душу. Ці маленькі розмови, їх спроби іронізувати над безвихідним становищем. Це все, що вони мали: можливість бачити одне одного і сподіватися, що теплого погляду буде досить.

***

– Я хочу вас познайомити, – тихо мовив Сейдж.

– Ти певен, що це не зарано?

– Ні, та піти туди без Аденни ми не зможемо, тож…

– Ти не хочеш аби я їй розповідала про це? – піднявши руку з каблучкою, мовила вона.

Він коротко кивнув.

– Гаразд.

Сейдж всміхнувся.

– Я розкажу їй трохи згодом.

– Не думаєш, що її образить якщо про це раніше дізнається Сафріна?

Хлопець кинув на Люмію невдоволений погляд.

– Аденна так легко прийняла той факт, що вона нам не мати, що наче забула той час, коли вона нею і справді була, – бурмотів він.

– Ти з цим не згоден?

– Звісно ж ні! Так, вона багато в чому помилялася і все таке…Та вона все одно була мені мамою, іншої в мене просто немає. Тож, я не збираюся відмовлятися від неї.

Люмія обійняла його.

– Я розумію. Не хочеш поки казати – не будемо.

Цієї ночі, як і останні десять років, Сейдж навідував Сафріну. Цього разу він чекав на Аденну не сам. Він був вдячний сестрі за стриманість. Королева нічого не спитала, лише відчинила королівську секцію і пропустила його із Люмією до кімнати.

Вони підійшли до високих металевих дверей із заслоною. Двоє вартових увійшли всередину, ставши по різні боки від виходу. Сейдж торкнувся ручки, відчинивши двері. Він увійшов всередину, простягнувши принцесі руку. Люмія підскочила, коли двері за ними гучно зачинилися.

– Сейдже!

Вродлива жінка із довгим темно-каштановим волоссям була вбрана у сіру сукню. Вона обійняла хлопця, всміхаючись. На зап’ястках її блищали металеві браслети із рунами, як ті, що вкривали двері.

Сафріна зустрілася поглядами із Люмією у бірюзових очах зблиснула цікавість.

– Це вона?

Сейдж всміхнувся.

– Так, це – Люмія, мамо.

– Пані…Сафріно, вітаю, – пробелькотіла вона.

Жінка взяла її за руку, всміхнувшись.

– Яка ти красуня, Люміє.

– Е…Дякую, – трохи присоромлено мовила вона.

– Сідайте, – провівши їх до охайно встеленого ліжка, сказала Сафріна. – Розкажіть мені все. Із самісінького початку.

Сейдж всміхнувся, взявши Люмію за руку, їх пальці переплелися.

– Ну…Все почалося, певно з балу.

– Хіба? – здійняла брову вона. – Я думаю це почалося значно раніше.

Сафріна всміхнулася. Люмія помітила із яким захопленням вона слухає Сейджа, із якою ніжністю вдивляється у його обличчя. Її вражало побачене, неначе все, що розповідала Аденна та Джейд просто не могло стосуватися цієї жінки. Очевидно, що вона любила Сейджа як сина, раділа кожній дрібниці, що викликала його усмішку.