Раді Вас бачити!

Місто Сонця, десять років потому

Сонячні промені торкались золотих дзеркальних дахів палацу, від чого він неначе горів. Люмії було нестерпно спостерігати за цим, та вона із дня в день змушувала себе дивитися на Сонце, незважаючи на біль в очах. Дівчина хотіла навчитись дивитися на сяйво, не мружачись. Для чого їй була потрібна така навичка вона ніколи не могла сказати, але підозрювала, що це допоможе їй здобути внутрішню силу і контроль власного життя, якого вона не мала.

Вона стояла на відкритій терасі і спостерігала за безкраїм простором довкола палацу. Її королівство було і справді прекрасним: блискучим, сяйливим і теплим. Лише сіра лінія і темний ліс з чорним небом десь далеко псували гарний краєвид. Пара вельмож, чоловік і жінка старшого віку у високих золотих перуках і строкатих шатах саме підіймалися сходами і вклонились їй.

– Ваша Високосте!

Люмія кивнула, вклонившись їм також і, підхопивши поділ густої сукні, спустилась вниз сходами. Дівчина оглянула величезний лабіринт з живих рослин, по кутах оточений золотими скульптурами її батька в повний зріст.

– Лейло? – гукнула вона покоївці.

– Принцесо? – відізвалась пухкенька симпатична жінка років сорока, що весь цей час перебувала на кілька кроків від дівчини.

– Котра година?

Лейла потягла пальцем ланцюжок і дістала з-під високого фартуха з мереживом, що кріпився за шиєю і на талії, маленький дамський годинник.

– За п’ять хвилин перша, принцесо.

– Чудово, – зітхнула Люмія. – Я вже з ніг валюсь.

– Вас втомив бал, міледі?

– Ні. Мене втомили дурники наречені і ці кляті туфлі, – вона підняла поділ сукні і почала знімати достобіса незручне шовкове взуття на підборах з позолотою.

– Міледі! Потерпіть, доки я відведу вас у покої! – Лейла хутко вдягнула туфлі назад на ноги принцеси. – Вас може хтось побачити!

– До дідька! Хай дивляться. Може тоді відчепляться нарешті, – Люмія вигнулась, відтягуючи ліф корсету, аби вдихнути на повні груди. – І стягни з мене цей клятий корсет, я зараз вичхаю власну селезінку!

– Ходімо, – взявши її за руку, сказала присоромлена Лейла. – Не смикайте сукню!

Люмія згорбилась, відчуваючи біль у ребрах від тісного коресту.

– Тримайте поставу, люди дивляться!

– Ну, і нехай! Дістали ці сноби. Їм так само незручно, як мені, а корчать з себе...

– Припиніть смикати спідниці!

– Від цього мережива на панталонах у мене вся дупа свербить! Ходімо швидше, бо збиратимеш все це по дорозі після мене.

– Ох, помилуй Дволикий! – жахнулась Лейла. – Ходімо сюди.

Ледь дійшовши до покоїв, Люмія щодуху копнула ногою, радіючи як незручні туфлі розлітаються кімнатою. Пальці ніг аж затерпли від незручності. Вона потерла кісточки великих пальців, що страшенно нили і кинулась розшнуровувати корсет. Лейла, що саме рівненько поставила туфлі, перехопила стрічки з рук скрученої Люмії і почала вправно розшнуровувати. Коли корсет розпустився, дівчина полегшено зітхнула і вчепилась руками у балдахін.

– О, Дволикий! Я можу дихати!

Тоді вона нарешті стягла спідницю і вже потягнулась за панталони.

– Міледі! – Лейла швидко розвернулась, коли панталони спустились аж до щиколоток.

– Дивно, що ти соромишся мого тіла, після всіх цих років одягання мене у всякі огидні речі, які мій батько вважає красивими, – вона наступила на один бік панталонів, підхопивши його пальцями ніг другої. А тоді, піднявши ногу, кинула кудись за ліжко. Люмія почала щодуху чухатись.

– О... – задоволено промуркотіла вона, стоячи за спиною геть змарнілої покоївки повністю оголеною. – Нарешті!

– Припиніть вже чухатись!

– Але ж свербить до всирачки!

– Ваш батько не поціновує такої мови, міс.

– Хай мій батько поцілує мене в самісіньку…

– Я наберу вам води для ванної, – урвала її почервоніла Лейла, підійнявши білизну. Вона побігла до ванної кімнати.

– Дякую, Лейло! – гукнула Люмія і стягнула шовковий халат, що висів на ширмі з розписом. Вона швидко напнула його і всілась перед туалетним столиком. Знявши огидну перуку, принцеса дістала всі двадцять вісім золотих шпильок з волосся і розпустила його. Воно м’якими золотисто-каштановими кучерями впало їй на плечі та спину. Медові очі, в обрамленні густих накладних вій виділялись на пофарбованому білим, немов фарфоровому обличчі. Взявши спонжик, Люмія почала витирати грим, і відчула, як шкіру пече від товстого шару косметики, що законсервував обличчя на цілий день. Лейла вийшла із ванної якраз, коли дівчина стирала червону помаду, що у формі сердечка підкреслювала пухкі губи.

– Ваша ванна готова. Чи бажаєте чаю перед сном?

– Ні, я поки не лягатиму.

– Я збуджу вас рано завтра, майте на увазі, – нагадала покоївка.

– Дякую Лейло.

– Солодких снів.

– І тобі.

Дочекавшись, поки Лейла вийде з кімнати, Люмія чимдуж побігла у ванну і скинувши халат по дорозі, залізла в гарячу спінену воду, щоб скупатися і розслабити м’язи, що за цілий день страшенно втомилась від цих модних тортур.

Загалом її день не містив нічого цікавого. Уроки іспанської, тоді уроки французької, тоді гра на клавесині. По обіді чаювання у присутності королівської знаті, тоді кілька годин зборів і черговий бал. На якому вона йшла як модний аксесуар свого батька, яким він хизувався перед шанованими чоловіками. Втім, по завершенню дня вона почувалась абсолютно виснаженою. Щоки боліли від натужних усмішок, спина була неначе з дерева після постійного тримання постави, а про ноги у незручних чобітках годі й казати.

Люмія опустила голову у воду і вляглась, спершись на бортик, її очі самі по собі поглянули на позолочену вензелями стелю.

– Чорт би побрав батька з його ангеликами… – хмикнула вона, спостерігаючи за ліпниною стелі, де виднілись обриси малих пухких маляток з крилами.

У їх релігії не існувало жодних херувимів. Лише Дволикий Бог Сонця. Та батько аж занадто полюбляв людське мистецтво. На всі урочисті заходи він змушував її та всіх присутніх одягатись як еліта епохи бароко, це страшенно дратувало, бо корсети не дозволяли Люмії ні нормально танцювати, ні сходити до вбиральні, ні перекусити. А поїсти як слід вона завжди любила, хоч це і не впливало на її природну худорлявість. Та їсти вельмишановним пані на вечірках було заборонено. Люмії часом здавалось, що жінка у розумінні більшості це фарфорова лялька, що може тільки бути гарною. Вона не має харчуватися, спати чи ходити до вбиральні. Їм не можна було підтримувати розмови, що стосувались торгівлі, законів чи фінансів. Тільки щось легке, дурнувате і життєствердне. Люмія закотила очі. Це так обридало. Більшість жінок тут за стільки століть звикли до власного становища, принцесу це хоч і дратувало, вона усвідомлювала, що не має ні сил, ні можливості, ні бажання направду, щось із цим робити. Тож далі її обурень і емоційних розмов із самою собою, (під час яких вона відповідала кривдникам зрештою як хотіла, а не як вимагав етикет) не заходило.

Обтершись рушником, дівчина перевдягнулась у сорочку для сну, закрила фіранками вікно, ховаючи теплі сонячні промені і вляглася у м’якеньке ліжко. Наступне, що вона пам’ятала, це голос Лейли і шурхіт суконь камеристок, що вже стовбичили довкола туалетного столика. Дівчина розплющила очі і зарилась обличчям у подушку.

– М…ще кілька хвилинок…

– Прокидайтесь, принцесо, ваш образ вже підготували.

Дівчина покосилась на огидну сукню, що купою висіла на дверцятах її шафи. Шмат чогось жовтого, розшитого бісером, зі шлейфом та спідницями із золотої парчі. Повний несмак.

– О, ні…Не кажіть, що я маю піти у цьому…

– Підводьтесь. Ми маємо зібрати Вас до свята.

А сьогодні таки було свято. Двадцять другий день народження принцеси Міста Сонця, Люмії Акілли Тейлосс. А це вік, у якому жінок цієї держави видавали заміж. Двадцять два було сакральним числом, що асоціювалось із Дволиким Богом. Та цікавим було те, що подібних вимог до чоловіків у королівстві не було. Ті мали право одружуватись у будь-якому віці і їм не заборонялось при цьому мати стосунки на стороні. Жінка ж, що не отримала пропозиції до двадцяти двох років, вважалася старою дівою, яку Дволикий Бог вважає негідною мати продовження власного роду. Виключення становили тільки вдови, ті могли вийти заміж у старшому віці, та їх цінність вважалась мінімальною, зате чоловік, що обрав собі у дружини таку жінку вважався благородним героєм, що не кинув даму у скруті на схилі років. Її мати, Ілайна, була вдовою, адже її чоловік Каллум Тейлосс, колишній король-регент, зник багато років тому, та був визнаний мертвим. Аларик шляхетно підібрав нещасну жінку і допоміг їй знайти своє майбутнє. Та Ілайна, на жаль, померла десять років тому, від невідомої хвороби, якій не було ліків. Кажуть, що Аларик відтоді так і не оговтався. Втім він і не був занадто люблячим батьком для Люмії ніколи, а про Ілайну не згадував, тож вона не надто пов’язувала його безсердечність саме зі смертю матері. І нехай наукові відкриття дійшли до Міста Сонця, та непроглядна мізогінія сиділа тут сиднем і нікуди не збиралась.

Люмія заплющила одне око, відчуваючи як її голова хитається з боку в бік, від гребінців перукарок, що гребли її волосся і вкладали його у кучері, які дівчина кликала віденськими ковбасками. Бо така форма зачіски не пасувала, на її нескромну думку, нікому, крім хіба крамнички м’ясника. В животі забурчало.

– А коли буде сніданок?

– Я підготувала Вам легкий перекус. Перед зміною сукні, у Вас буде можливість гарно пообідати, аби Ви не почувались голодною на балу.

Люмія закотила очі. Їй доведеться спостерігати як чоловіки запихаються еклерами і тортиками, доки вона буде давитися в тому корсеті. І де справедливість, питається?! Їй ті еклери їсти було не можна, адже вона жінка. А жінка має завжди мати бездоганний вигляд і ні краплі зайвої ваги. Чоловік же зі своїм барильцем вважався здоровим і багатим.

– Все годі видирати мені мізки. Хочу їсти. Зараз!

Лейла поставила перед принцесою блюдо зі срібною кришкою. Люмія облизала губи, плескаючи в долоні. Покоївка підняла кришку, настрій принцеси одразу ж зник. На величезній тарілці, неначе знущання лежав тоненький шматочок сиру, три виноградинки і половинка стебла селери, полита брусничним соусом. І хай все це було подане у вишуканій композиції, їсти там особливо не було чого.

– І оце й усе? – обурилась вона.

– О! Перепрошую, я забула додати ще дещо.

Не встигла надія зародитися у Люмії в голові, як Лейла опустила на столик пів склянки апельсинового соку. Більше пити не можна було, адже у тих незручних сукнях ходити до вбиральні було неможливо. Люмія вже мала неприємний досвід, коли довелося терпіти майже три години. І хоч вона була горда за себе, що у такому стані змога відтанцювати з усіма, хто був у її бальній картці, все ж повторення такого не бажала.

Змівши все, що було на тарілці, дівчина невдоволено покосилась на Лейлу, що вперто уникала погляду принцеси. І збори продовжились. Найбільше у цій дурній виставі вона ненавиділа пудру, від якої постійно чхала. Камеристки постійно витирали її носа і знову намазували його пудрою, бо відтінок шкіри відрізнявся від того білила, яким вкривали її обличчя.

Щойно на голову опустилась висока перука, що дивовижним чином контрастувала із її підкрученим каштановим волоссям, дівчина відчула як шкіра голови починає бунт. Свербіж змушував її почуватися так, неначе перука відростила собі ноги і зараз просто зістрибне з її маківки із вереском: «я вільна!».

Уявивши це, дівчина пирхнула. Камеристка схопилась за шовкову хустину, готуючись відтирати носа принцесі.

– Я не чхала! Не треба.

Камеристка примружилась, та все ж відклала хустку, повернувшись до макіяжу.

Спершу, вона мала отримати погодження від батька. Якщо цього не буде бал не відбудеться, доки принцесу не приведуть до того вигляду, який Аларик собі нафантазував.

Його кабінет був найогиднішою кімнатою всього палацу. Запах старого дерева упереміш із ароматичними свічками з пачулі, які батько обожнював змушували і без того голодний шлунок принцеси скручуватись.

– Вітаю, любий батечку, – зробивши реверанс, мовила дівчина.

Аларик відволікся від написання чогось у пергаменті і підняв на неї очі всього на мить.

– Ні, – мовив він, а тоді продовжив щось писати.

Люмія роздратовано зітхнула, Лейла потягла її за ширму, починаючи розшнуровувати корсет, знявши з дівчини важкі спідниці, вона обрядила її у довгу золотисту сукню із стяжками на талії. Це була така собі одежина яку вона мала носити, доки її вбрання не перероблять. І направду після всього того незручного ганчір’я, саме ця сукня була її улюбленою. Бо нарешті нічого не тиснуло і вона не мусила пересуватися палацом як страус у якого кришталева ваза стоїть на дзьобі.

– Більше квітів, стрічки прибрати. Шлейф нехай розшиють жовтими діамантами. Вона має сяяти. А зараз їй хочеться подати милостиню. Все, геть.

Лейла вклонилась, забираючи сукню з собою. Коли двері за нею зачинились, у кабінеті стало геть тихо, чулося тільки шкряботіння пера по паперу.

– Цього вечора відбудеться буде бал з нагоди дня твого народження, – не підводячи очей промовив батько.

Вона і так це знала. Та враховуючи емоційну залученість батька, що була рівна нулю, це цілком можна було сприйняти за привітання. Холодне, неуважне, яке він мовив між рядків, не підводячи своєї сраки зі стільця.

О, так його троном було звичайне офісне крісло обтягнуте шкірою і різний стіл з червоного дерева. Він приймав людей у власному кабінеті, в оточенні портретів полеглих родичів династії. Люмія не раз уявляла його потрет на одній зі стін, а себе у процесі розпилювання того клятого стола магічною пилкою. Та часом мрії, це просто мрії…

Незважаючи на цілу колекцію золотих, платинових та срібних магічних ручок, інкрустованих діамантами, рубінами і Дволикий його знає чим ще, Аларик Тейлосс підписував папери виключно страусовим пером, пофарбованим у золотий. Весь цей показовий пафос був до того безглуздим, що очі Люмії самі по собі закочувались, щоразу як вона входила до кабінету батька. Зараз вона розвалилась на стільчику біля його столу, закинувши ногу на підлокітник.

– З нагоди? Дивно, завжди думала це був найгірший день твого життя, що навічно вкрив твою і не без того сивочолу голову, попелом сорому і жалю.

Аларик відклав лист у бік і кинувши швидкий кароокий погляд поверх окулярів-половинок, взявся за інший документ.

– Сядь як годиться принцесі, Люміє.

– Але ж тут нема перед ким тебе ганьбити, – фиркнула вона. – Дозволь мені поганьбити тебе перед тобою ж, благаю!

– Тобі двадцять два роки, а в голові в тебе протяг…

– Ні, не так, – похитала головою вона, накручуючи кінчик локона на палець.

Аларик відклав перо і зчепив руки в замок, піднявши очі на дочку.

– Що не так? – роздратовано спитав він.

– Минулого року ти казав, що в мене в голові дірка. А отже…

– В голові в тебе вітер! – гаркнув він.

– То вітер, дірка чи протяг? – обурилась Люмія, склавши руки на грудях. – Ти мене заплутав!

– Вітер і протяг!

– То зачини вікно! Бо звідти і протяг!

– Ти здаєшся собі достобіса дотепною? – примружився він.

– Часом дивлюсь на тебе і хочу поставити те саме питання, – підперши рукою підборіддя, мовила вона.

– По-твоєму я дотепний?

– Ти ба! – реготнула вона. – А ми таки родичі!

– Достатньо! – роздратовано кинув Аларик. – Йди геть з моїх очей!

Люмія повільно піднялась.

– Чого хотів? – сама до себе бурмотіла вона. – Чого кликав? Хрін його зна…

– Щойно твій образ буде готовий до примірки – одразу ж до мене. І будь ласкава – одягни його повністю. Я маю бачити який вигляд ти матимеш сьогодні перед кандидатами в наречені.

– Тільки не кажи, що зазиратимеш мені під спідницю, батьку, бо я не збираюсь вдягати ті кляті панталони!

Аларик почервонів і гепнув по столу.

– Геть!

– А, що як не піду? – всміхнулась вона. – Може я старішаю, та твоя компанія мене дратує трохи менше.

– Йди геть!

– Гарного дня, татусику, – всміхнулась вона, штовхнувши двері.

Батько завжди був холодний із нею, у королівстві із ним всі були дуже поштивими та обережними. Чогось він лякав людей та Люмія ніколи його не боялась. Якось він спробував наказати їй піти погратися до «пустки». Принцеса ніколи не розуміла, чого всім так медом помазано у тому страшному лісі. Вона тоді глянула на батька і мовила:

– Не буду я пертися у ту «пустку».

І пішла собі гратися до саду. Десь у ту мить Аларик усвідомив, що його дар на неї не має жодного впливу. А для того, хто звик порушувати чужу волю і нав’язувати власні бажання це було не надто приємним.

Виконавши ще декілька спроб спровадити дочку кудись якнайдалі, видавши її за загублену, Аларик здався і прийняв як даність, що тепер має дитину. Благо, вона дівчинка, а отже ніколи не конкуруватиме з ним за престол. За законами Міста Сонця, навіть коли Люмія вийде заміж, її чоловік не буде королем, натомість спадкоємцем престолу може стати виключно майбутній син Люмії, якщо такий з’явиться на світ. А до того часу при владі лишатиметься Аларик.

Принцеса не надто горіла бажанням народжувати дітей. Якось не справляли на неї враження вагітні жінки, не дуже вона прагнула мати такий самий живіт, хоч і тимчасово. Та і заміж вона не хотіла. Їй кортіло лише одного: аби їй дали спокій…і можливо нарешті поїсти.

Як тільки Люмія вийшла з кабінету батька, Лейла опинилась за нею.

– Ваш батько не в гуморі?

– А він колись в ньому був? І чого йому та сукня не сподобалась? Вона така ж огидна як і ті, що він погоджував раніше.

Коридором вирували аромати смаженого м’яса із розмарином і вершковим маслом, а також маринованих у гірчиці і меді овочів. Люмія відчула, як слина набралась у роті, змусивши шлунок стискатися від голоду. Дівчина аж озирнулася на служників, що несли ароматний харч до кабінета короля.

– Сьогодні відбудеться бал «Золотого Сонце-птаха», тож на думку Його Величності все має бути бездоганно, – мовила Лейла, ведучи принцесу коридором.

Золотим Сонце-птахом Аларик вважав себе, а улюбленим стилем для урочистостей батько Люмії обирав гіперболізовану розкіш і помпезність, яку кидав у спантеличені пики гостям. Чи дивувало її, що бал на честь дня народження принцеси Аларик назвав на свою честь? Ні. Чи хотілось їй прямо зараз кинутись на тацю, яку понесли слуги? Ще б пак!

– Ходімо, міс. Можливо я випадково стягнула два шматочки балику…

– Справді?! Ходімо, швидше!

Лейла всміхнулась, завівши її за поворот і простягнула серветку, у якій ховалися два майже прозорих шматка в’яленого м’яса.

– Із днем народження, принцесо.

– Дякую… – запхавши обидва шматки до рота, неначе з голодного краю, вона кинулась активно жувати м’ясо, що взагалі не хотіло жуватися, але було ароматним і солоним, збуджуючи голодний шлунок ще дужче.

Ближче до обіду принесли оновлену сукню, до слова сказати ще гіршу, ніж вона була до правок короля.

– Всі сьогодні зберуться, аби привітати Вас, – намагалася підтримувати Лейла. – А ще сьогодні леді Латісса обіцяла чудовий виступ зі своїм квартетом. Співатимуть оду принцесі.

– І, що всі вдягнуться так само?

– Король був напрочуд точний у своїх запрошеннях.

– О, Дволикий…Якого беня мій день народження святкуватимуть у клятих колготах і з копицею сіна на голові? – скривилась Люмія.

– Міс? – стомлено мовила Лейла, вказавши на частину нижнього одягу.

– Я не вдягатиму панталони, – похитала головою принцеса.

– Але…

– Не проси. Якщо захоче перевірити – хай дивиться на мою голу дупу!

Лейла розчервонілась і опустила нижні спідниці, допомагаючи принцесі надягнути сукню.

Оновлення Аларик вшанував коротким кивком, а отже до обіду, дівчину ніхто вже не переодягатиме. Це було такою собі перемогою, бо всі ці одягання неймовірно її втомлювали.

Вона визирнула у вікно, карети потроху з’їжджалися, лакеї допомагали пишно вбраним гостям вийти на сонячне світло, що м’якими променями вкривало соковиту зелену траву і відбивалося від золотих монументів.

Під час балу на честь Люмії, принцеса як ніколи почувалася самотньою. Гості клонилися Аларику і хвалили його неймовірне почуття смаку.

Дівчина дивувалась такому дивовижному вмінню брехати в очі. Бо все, починаючи від золотих шпалер, закінчуючи живими фазанами і павичами, що лазили з-поміж гостей і всюди лишали свої «сюрпризи» – було абсолютно сміховинним. Аларик неначе прагнув довести всім, що він багатий король. От тільки він і був багатим королем, що не мав потреби нічого нікому доводити. Та все одно вперто продовжував це робити.

Принцеса мала стояти біля найвищих по статусу гостей і мрійливо дивитися вдалечінь. Люмія прагнула не виходити з образу, аби ніхто не підходив до неї з дурними розмовами про погоду чи новий пігмент для фарбування шерсті померанських шпіців, з якими тут ходили майже всі фрейліни.

Аларик підійшов до дочки і вона інстинктивно випрямила спину.

– Всміхайся, – наказав він.

Люмія сподівалась, що її усмішка не нагадувала судому, та перевірити цього, на жаль, не могла. Лорд-камергер у білій перуці вклонився і на всю залу мовив:

– Його Світлість, герцог Ассецький, виражає Вам свою найбільшу шану.

До зали внесли три величезні квіткові композиції у кошиках зі стрічками та шоколадними фігурками. Шкода, що їй того шоколаду навіть спробувати не дадуть.

Герцог вклонився, простягнувши руку Люмії. Вона заклякла, доки Аларик легенько не підштовхнув її в плече.

– Рада вітати, мілорде, – вклонилась вона і вклала свою руку у його.

Герцог поцілував кісточки її пальців, всміхаючись.

– Ваша краса вбирає мені очі.

– Спробуйте окуляри, кажуть це допомагає.

Аларик кахикнув, герцог розгублено всміхнувся, підводячись.

– Що ти робиш? – спитав Аларик.

– А як я маю підтримати таку розмову?

– Всміхайся і радій увазі чоловіків. Дівоча краса недовговічна, цінуй кожен прояв уваги. Тоді сумуватимеш.

О, так. У Місті Сонця було дуже цікаве ставлення до зміни вікової подоби. Хоч маги були безсмертні і могли заморозити власну подобу у віці, скажімо двадцяти років, жінок змушували зміщувати свій цикл кожні десять років. Тож жінки королівства здебільшого мали старший вигляд за чоловіків, на яких таких обмежень не було. Ті могли самостійно вирішувати у якому віці заморозити подобу. Це робилось задля того аби виявляти справжній вік жінки. Адже, саме двадцять два роки, це той вік, коли жінка мала приймати залицяння і пропозицію шлюбу.

Аларик відійшов від неї і Люмія продовжила знайомство із потенційними нареченими. Через годину залу заповнили чудернацькі подарунки, такі як колекційні малахітові яйця із золотим розписом, (із якими один Дволикий знав, що взагалі робити), кришталеві фігурки, прикраси із діамантів та рубінів, дорогий шовк, ще огидніші сукні, навіть фарбованого у всі кольори пса тут хтось вважав за подарунок. Її рука уже боліла від постійного перебування під чиїмись слинявими губами.

Хотілось роздягтися і тікати кудись лугами. Та ж ні: почалися танці. Більшість наречених, до слова танцювали непогано. Був один, Алані здається, чия шоколадна шкіра різко контрастувала із камзолом кольору слонової кістки, от цей кілька разів наступив їй на поділ сукні, мало не зірвавши його. Чоловік так спітнів від стресу, що принцеса нервувала, чи він не звалиться на підлогу у страху.

– Дозволите? – перехопивши її руку, мовив високий стрункий юнак. Він мав дуже дивну зовнішність. Гарну, та чомусь Люмії весь час хотілось відвести від нього погляд. Неначе, щось змушувало її...Відштовхувало...

– Чарівний вечір, чи не так? – навмисне гучно мовив він, а тоді понизив голос, наблизившись до неї. – Ваш батько злодій та брехун.

– Чого Вам треба? – насторожилась принцеса.

– Аби він поплатився.

– Хто Ви такий?

– Мене звати Льєн Тейлосс. І я Ваш кузен.