Раді Вас бачити!

Сафріна дивилась на нього, не в змозі дібрати слова. Аль – принц. І не просто принц, він спадкоємець трону ворожої держави.

Звісно, про сонячних тут більшість говорила пошепки. І лише маги яким значно більше за сотню мали, що розповісти про війни, які влаштовував батько Аларика – Бальтазар, і яким жорстоким королем був. Формально останню війну ніхто не виграв, було укладено угоду між чинною королевою Тайнірою, і Бальтазаром. Перемир’я затягнулось не на одну сотню років і більшість, включно із Сафріною, вважали що війни більше й не буде. Молодь, здебільшого ставилась до сонячних нейтрально. Буцімто – вони не ходять до нас, а ми до них, війни давно нема і все гаразд. До того ж після смерті короля минуло трохи більше як п'ятнадцять років.

– Виходить батька і ти не знав.

Аларик опустив очі.

– Він лишив мені чимало власних напрацювань. Я вчився за його нотатками, хоч Каллум це і не схвалює.

– Тому, що твій батько був жорстоким?

– Я б не назвав його жорстоким. Я багато в чому засуджую його, та він і мав рацію стосовно того, що свою державу треба боронити. Та це справа минулого. Мене ж цікавить майбутнє.

– Яке саме майбутнє?

Він зазирнув у її очі.

– Я зараз на нього дивлюся.

Дівчина всміхнулася, прийнявши ніжний поцілунок.

– Розкажи про Місто Сонця. Яке воно взагалі?

– Сяйливе… – всміхнувся він. – Тепле, сонячні промені пестять шкіру і змушують волосся переливатися. Дахи будинків неначе палають, коли сонце торкається позолоти. Дерева, напуваються сонячним теплом і квітнуть, соковите зелене листя, аж сяє. Там хочеться радіти, сміятися. Там – дім.

– А що ви виробляєте? Чим славитесь?

– Наші ґрунти дуже багаті. Вони родючі, а також в них повно дорогоцінних металів та самоцвітів. Тож наші ремісники займаються облагородженням і створюють неймовірні прикраси. Неодмінно прикрашу твою чарівну шию красивим кольє, що підкреслить твої неймовірні очі.

Сафріна всміхнулась, поцілувавши його у щоку. Аларик відповів на поцілунок, і вони знову притулились одне до одного, торкнувшись губами. Кожен дотик змушував серце завмирати, кожен поцілунок розливався теплом у грудях. Вона ніколи ще не відчувала такого нестримного бажання бути поруч із кимось. Неначе навіть розлука на сон ставала вічністю. Відтепер вона прокидалась раніше за всіх у родині. Хутко збиралась і бігла на зустріч із хлопцем, що завжди чекав на неї о тій самій годині, ніби і сам не міг дочекатися зустрічі.

Вони могли говорити годинами про мрії, спогади, магію. Могли й мовчати, притулившись одне до одного. У його обіймах Сафріна почувалась більше вдома, ніж у рідній хаті із сестрою і матір’ю. Неначе сам Аларик і був її домом. Таким бажаним, рідним, коханим.

Усвідомлення її закоханості було таким раптовим і вона прийняла його так просто, неначе це було частиною її сутності. Неначе її почуття до нього були такими звичними, як колір очей чи форма губ у дзеркалі. Найціннішим для Сафріни було відчувати його любов. Знати, що вона особлива, варта уваги, варта всього на цьому світі. Саме так вона з ним себе почувала. Королевою без корони на голові.

Із часом Сафріна почала відчувати зв’язок. Неначе, вона підсвідомо розуміла де зараз Аларик, який у нього настрій. Відчувала його присутність задовго до того, як побачить хлопця. Вона соромилась спитати про це, не хотіла, аби Аларик сприйняв це за якесь дівоче романтичне накручування. Та все ж чомусь це її страшенно непокоїло.

Коли вони домовились зустрітися, вона якось відчула його наближення і розвернулась. Аларик, що вочевидь планував трохи налякати кохану, випростався, нахмурившись.

– Як ти знала, що я поряд?

Вона промовчала.

– Привіт, – всміхнулася, подавшись вперед.

Аларик і собі не стримав усмішки і поцілував її, а тоді притулив до себе.

Відпустивши дівчину, він підняв її підборіддя, поглянувши у очі.

– Я приймаю тебе у всіх своїх життях, я даруватиму тобі тепло і турботу, я розділю вагу твоєї магії і хочу аби ти завжди зустрічала мене і приймала мене, розділила зі мною вагу моєї магії, даруючи своє тепло і турботу.

– Що ти… – Сафріна задихнулась, відчуваючи як пече в грудях. Все довкола неначе пливло, тільки Аль був незворушним. Вона бачила його так ясно, як ніщо інше, ноги її підкосились, міцні руки підхопили її.

– Що це було? – пролепетала вона, задихаючись.

– Я зрозумів, що ти судилася мені, як тільки побачив.

– Що значить «судилася»? – нажахано спитала вона, відійшовши.

– Ти – моя половина, Сафріно. Наші душі було створено одна для одної. У всіх можливих циклах.

Дівчина потерла стомлені очі. Не може бути. Точніше, може звісно. Вона чула про половин, це цілком звична справа у більшості магів. Хтось зустрічає свою істинну пару у перший період життя, хтось чекає на неї століттями. Та у Зоряній Варті перш ніж підтвердити зв’язок половин, партнери мали узгодити це. Такий зв’язок якщо і можна розірвати, то лише з великими наслідками для себе і магії. Те, що Аларик зробив це без її згоди, розгнівало дівчину. Так, вона кохала його. Підсвідомо, вона навіть відчувала, що він міг би бути її парою, та одна справа робити вибір самому і геть інша, коли цей вибір роблять за тебе.

– Сафріно? – його руки лягли на її плечі.

Дотик Аларика заспокоював її і водночас хвилював. Може це було і правильно? Може він мав рацію, вчинивши так.

– Ти стурбована… – мовив він, поцілувавши її у маківку. – Навіть сердита…Скажи мені, чому?

Дівчина повернулась до нього. Аларик не приховував свого сяйва, коли вони були наодинці, світло-карі очі світилися золотими цятками спостережливо дивлячись на неї.

– Чому ти вирішив зробити це?

– Бо так і мало бути, хіба ні? Ми створені одне для одного, нащо відтягувати неминуче?

– Так…Але…

– До того ж ти і сама це відчувала. Ти знала, коли я з’явлюсь, розуміла мій стан задовго до того як побачиш. Я просто підтвердив це.

– Чому ти зробив це сам?

Аларик здивовано поглянув на дівчину.

– Бо так це і робиться. Чоловік приймає свою половину і підтверджує зв’язок, коли готовий.

– А якщо його жінка ще не готова?

– Але ж ти готова, Сафріно, – всміхнувся він. – Тобі ж це відомо.

– Чекай. То у Місті Сонця, чоловік ніколи не питатиме чи готова жінка? Він керуватиметься виключно власною готовністю до зв’язку?

– Чоловік опікується своєю жінкою і дбає про неї, позбавляючи її таких турбот як обмірковування різних речей. У моїй державі жінку цінують і оберігають від всіх можливих небезпек.

– Зокрема і від можливості думати і приймати рішення?

– Жінка не створена для прийняття рішень, – всміхнувся Аль, поцілувавши її щічку. – Вона створена для любові, підтримки свого чоловіка і народження нащадків.

Сафріна відсахнулась від нього.

– Ти навіть не усвідомлюєш яку маячню зараз верзеш?

– А що я сказав не так? – здивувався він. – Жінку було створено Дволиким Богом як слабшу і тендітнішу версію чоловіка. Ви схильні до надмірних хвилювань, тому чоловіків Бог наділив здібністю холоднокровно вирішувати будь-яку можливу проблему.

– Ваш Бог або ненавидить всіх жінок, або ніколи жодної не зустрічав, – бурмотіла Сафріна.

– Не кажи так, – серйозно зиркнув на неї він. – Це моя релігія і я вірю у неї.

– Співчуваю! Я теж вірю у Троїсту Богиню, та у неї всі рівні.

– Всі, кажеш? – реготнув він. – Чому тоді ваші чоловіки мають поступатися жінкам у торгівлі, можливості володіти зброєю чи піклуватись про родину?

– Ніхто ні в чому не поступається, – хитала головою вона. – І чоловіки, і жінки можуть займатися торгівлею, вартовими можуть бути обоє, та і про родину та дітей турбуються двоє, бо їх спільним рішенням було створити цю сім'ю. Так, може жінка і має вищий статус, бо вона має змогу продовжувати рід, але ніхто не сприймає чоловіка як меблі, як у вас!

– Продовжувати рід? – він розреготався. – Який рід ви продовжуєте? Взяти хоча б вашу владу: кожна нова королева має інше прізвище, у вас немає роду. Тільки купка коронованих дітлахів!

– Рід – це не прізвище, Аларику, – розгнівано мовила вона. –Рід, це нащадки. Ті, хто матиме нашу кров, наші очі, наш сміх. Рід, це не стать, не корона, не перевага одного над іншим. Рід – це привілей, яким наділені не всі маги. І який треба шанувати. Якщо ж сонячні піклуються виключно тим, що у кого між ногами і чиє прізвище цей хтось носить – співчуваю від усієї душі. Бо ви піклуєтесь не про своє продовження, а лише про видимість династії, яка колись прирече себе на зникнення.

На цих словах вона розвернулась, рушаючи додому.

– Сафріно! – кинувся навздогін Аларик.

Дівчині було так сумно і образливо. Вона була абсолютно шокована рядом відкриттів, які зробила. Хлопець повернув її до себе.

– Пробач мені…Я наговорив тобі купу поганих речей…Я просто…Я виріс у такій атмосфері. Мій дядько завжди казав, що у Зоряній Варті значно більше цінують взаємодопомогу і взагалі стосунки. Казав, що нам бракує такого чистого розуміння ближнього.

– Починаю розуміти, чому він наразі король.

– Регент, – виправив Аларик. – І це буде недовго. Щойно я одружуся, він втратить повноваження.

Сафріна роздратовано зітхнула.

– Я тому і прийшов до вас. Хотів пізнати вас краще, зрозуміти в чому ж така велика різниця, що мій дядько так багато часу проводить у принца Дейлана.

– А, точно. Каллум Тейлосс… – Сафріна пригадала які соковиті плітки розносили прачки і служники кілька років тому, коли всім стало відомо, що принц Зоряної Варти водить дружбу із королем-регентом країни ворога.

– Та бачу ти попри все це так нічому і не навчився.

– Я хочу навчитись, – щиро мовив хлопець. – Хочу стати кращим, щоб бути гідним тебе. Бо я хочу, щоб ти була моєю дружиною і якщо для цього я маю змінити своє ставлення і відкинути все, чому мене вчили протягом життя – я готовий.

Сафріна важко зітхнула.

– Яке положення мають жінки у вашому королівстві?

– Ну…Їх захищають, піклуються…

– Ні, мене цікавить влада. Яку владу мають жінки.

– Коли ти станеш моєю дружиною, коли мене коронують ти матимеш владу більшу за будь-яку жінку у королівстві. Ти будеш королевою, – нагадав їй він.

"Коли", не "якщо"... Ця думка не йшла їй з голови. Неначе він уже все вирішив.

– Чи я прийматиму якісь рішення? – продовжувала тиснути Сафріна. – Чи моя влада полягатиме у носінні корони і стоянні за твоєю спиною, як якийсь придаток?

– Не кажи так, – хитав головою він.–Ти ніколи не будеш придатком до мене.

– Але й рівною тобі теж, правильно?

Аларик змовчав.

– Отже, так: якщо ти дійсно прагнеш бачити мене своєю дружиною – ти зміниш це. Я стану повністю рівною тобі і прийматиму всі рішення спільно з тобою. Ми або будемо рівноправними, Аларику, або не буде ніяк.

Сафріна залишила його і повернулась додому. Чомусь відчайдушно захотілось плакати. Та вона не буде. Вона більше ніколи не буде плакати. Таким буде перший її закон.

Наступні кілька ночей були на диво казковими. Аларик неначе враз змінився. Всі розмови про нерівність зникли, тепер вона була єдиною, що мала значення. Він зустрічав її після завершення роботи у таверні і вони гуляли вздовж річки, цілуючись і загадуючи бажання на зірки, що падали.

– Я так кохаю тебе, Сафріно…

Вона поглянула на нього, лагідно всміхнувшись.

– І я тебе кохаю.

Він провів її додому, Сафріна поцілувала хлопця наостанок і розвернувшись, заклякла на місці. Захара стояла біля дверей хати, розгнівано втупившись на них.

– Мамо? – здивовано спитала вона. – Чого не спиш?

– До хати, – пробурмотіла вона, – обоє!

Сафріна із Алариком переглянулись і побрели до будинку.

– Повсідайтесь! – гаркнула вона.

Дівчина сіла на своє звичне місце за столом, Аларик незграбно всівся з іншого боку, від чого стіл затремтів. Сафріна втримала глек з водою, рука хлопця притримувала порожню склянку, що небезпечно хиталися.

Коли стіл припинив труситися, вони прийняли руки всього на мить торкнувшись пальцями.

– Хто ти такий? – спитала Захара, склавши руки на грудях.

– Мене звати Аларик, міледі. Я – половина Сафріни.

– Половина? З якого це переляку сонячний – істинна пара моєї дочки?!

– А тобі що з того? – фиркнула Сафріна. – Яка різниця він зоряний чи сонячний? Він – моя пара! Ти б мала радіти, адже я тепер скоріше залишу тебе із Каліссою, як ти давно і мріяла.

– Цить! – спинила її Захара. – Я не з тобою говорю.

– Я хочу просити її руки. Вона нічого не потребуватиме. Я піклуватимусь про неї, дбатиму про вас усіх. Ви із Каліссою житимете при дворі. У вас будуть слуги, дорогий одяг, коштовності… Все, що забажаєте – буде вашим.

– Думаєш, що купиш мене, хлопчику? – блиснула очима Захара.

Сафріна застигла. Так, він попереджав про свої наміри, втім отак швидко? Не спитавши її? Він спитав дозволу у матері, ніби купував кобилу на ринку! Та щей зробив це, коли Захара піймала його на гарячому. Ніби це щось би змінило!

– Я кохаю Вашу дочку, вона судилась мені, – не дивлячись на Сафріну, продовжував Аларик. – І ми хочемо бути разом. Дозвольте їй вийти за мене і…

– Ні, – відповіла Захара.

– Що? – розгубився Аль.

– Вона ніколи за тебе не вийде.

– Мамо! – видихнула Сафріна.

– А ти до кімнати, бігом! – кинувши крижаний погляд на дочку, мовила мати.

– Я нікуди не піду, – склала вона руки на грудях.

– То я тебе зараз змушу! Я хочу поговорити із ним наодинці.

Сафріна і Аларик переглянулися.

– Все, що Ви бажаєте сказати мені – Ви можете казати при дочці. Ми не маємо таємниць одне від одного.

– Що ж, гаразд, – хмикнула Захара, підійшовши до столу. – Вона не розповідала тобі про свого батька?

– Тільки те, що не знала його.

Захара налила із глека, киваючи.

– О, так. Не знала, як і я.

Аларик напружився, відчуваючи себе незручно.

– І не тому, що воліла тинятися ночами із чоловіками, – мовила вона, кількома ковтками осушивши склянку. – Коли мені було шістнадцять, я ходила до «пустки» по одні особливі квіти які не всім було дано побачити. Я і сама довгий час не мала змоги бачити їх, доки не померла моя мати. Після цього вони стали видимими і для мене. Ті квіти мали цілющі властивості, тож я збирала їх, щоб допомагати людям в селі, – Захара гучно поставила склянку на стіл. – Саме тоді мене почали переслідувати шестеро сонячних вартових. Буцімто я вкрала те, що належить їм. Хоча всім відомо: "пустка" хоч і нічийна, та те, що здатне рости і квітнути під місячним сяйвом – належить Зоряній Варті.

Аларик мовчки слухав, Сафріна подалася вперед, нахмурившись.

– Вони напали на мене. Завдали мені болю, – Захара хитала головою, холодним поглядом впиваючись у Аларика, який під ним неначе згорбився. – Знущалися… Кожен по черзі, весело регочучи. А тоді кинули там, забравши зірвані квіти. Я повзла до села стікаючи кров’ю. А коли дізналась, що вагітна, батько мене вигнав. Все село відвернулось від мене. А чутки між селищами розносились швидше за мій наступний приїзд. Тож куди б я не подалася – мені не було місця. Тоді я зустріла того, хто навчив мене битися. І я навчила своїх дівчат. Збудувала хату у «пустці». Де ми жили близько п’ятнадцяти років. Звісно ж мої кривдники про це дізналися. Та чари якими я захистила двері їм було не здолати. Тож вони не мали змоги увійти. Натомість вони обрали інші заходи.

Сафріна відчувала, як тремтить від почутого.

– Лайливі написи на стінах, то ще пів біди. Та коли ті виродки спалили наш дім… – вона потерла очі пальцями. – Хвала Богині ми всі у ту ніч пішли на ринок.

Сафріна пам’ятала ту пожежу. Вона бачила, як згорає єдине місце, що здавалось їй домом. Мамин вчитель тоді допоміг їй перебратися у це село, навіть допоміг придбати будинок. Хороший чоловік той Келдж і дружина його доволі приємна. Дівчина зрозуміла, що пропустила якусь частину маминих слів і знову напружила слух.

– Словом, сонячні хоч і проти моєї волі дали мені сенс для життя, у вигляді моїх дітей…Та ніколи не будуть тими, із ким я б дозволила дочкам зв’язати життя. Тож я відмовляю.

– Пані Локсаль…Немає слів, щоб описати мій гнів від почутого. Немає слів, щоб виразити Вам своє співчуття. Я – принц. Я маю доступ до всіх вартових. Я знайду кожного, хто зробив це. Я змушу їх всіх заплатити за скоєне.

– Дуже благородно. Та навряд чи допоможе, – вона підвелася. – Попри це, рішення своє я не зміню. Не приходь сюди більше ніколи.

Захара залишила хату. Раптом стало аж занадто тихо. Аларик поглянув на Сафріну.

– Хай там що, я ніколи не відмовлюсь від тебе. І свого слова я дотримаю: я знайду тих, хто це зробив. Вони заплатять за все у найбільш жорстокий спосіб.

– Ні, – холодно мовила Сафріна, зустрівши спантеличений вираз Аларика. – Приведи їх до мене, я сама їх знищу.