Раді Вас бачити!

Сафріна вмилася, розчесала коси і вляглась у ліжко. Що не кажи, а до розкоші вона звикла дуже швидко. Уже не уявляла кращого завершення ночі за гарячу купель і м’якеньке ліжечко із хутряною ковдрою.

Вона саме поринала у сон, що не карбувався у пам’яті, коли з неї стягли ковдру і скинули з ліжка. Голова одразу ж зустрілась із кам’яною підлогою. Дівчина розплющила очі, зводячись на ноги. Четверо вартових стояли у її кімнаті.

– Вдягайся. За хвилину маєш бути в коридорі.

На цих словах вони всі залишили її кімнату. Дівчина кліпала, не розуміючи, що відбувається. Вона визирнула у вікно. Опівніч. То її збудили на початок навчальної ночі? Трясця.

Вона хутко вдягнула безрукавку, тренувальний корсет, у волокно якого було додано магічну складову, що дозволяла матеріалу прилягати до тіла без шкоди для внутрішніх органів. Загалом тренувальний одяг сприймався як друга шкіра. Він не мав ваги і відчувався доволі комфортно.

Дівчина зав’язала волосся у хвіст і вирушила в коридор.

– Струнко! Прямує начальниця варти.

Ґвендолін йшла неквапом, розглядаючи всіх вартових, що стояли, притиснувшись до стіни.

– Локсаль! Крок вперед.

Дівчина зітхнула і вийшла зі строю.

– Оглянь інших вартових. Що вони мають спільного?

– Вони хлопці і декому не завадило б зголити ті цнотливі вусики.

Один із них пирхнув.

– Тобі весело, Кіране?

– Перепрошую, начальнице.

– Локсаль!

Сафріна кинула на Ґвендолін невдоволений погляд. Начальниця підійшла ближче.

– Коли до тебе звертається старший за званням, ти маєш відповідати «слухаю». Локсаль?

Дівчина придушила розгніване зітхання:

– Слухаю.

– Спільного у тих чотирьох є не їхня стать. А відсутність коси до поясу.

Троє вартових раптом схопили дівчину, тримаючи за плечі і руки.

– Що ви робите?! – спитала Сафріна, помітивши як начальниця потягнулась до її волосся зі своїм ножем.

Вона відчула як метал відсікає товстий хвіст, поступово натягуючись і смикаючись. Вже за мить голову зустріла незвична легкість, шкіряний мотузок, що всього хвилину тому тримав зачіску, тепер лежав на підлозі.

– Вітаю у варті, Локсаль, – реготнула Ґвендолін покрутивши в руці довгого чорного хвоста, який щойно зрубала з її голови.

Сафріна шоковано потягнулась рукою до свого волосся. Тепер його довжина була десь по вуха. Вона почувалась неначе гола. Принижена…Дівчина ледь стримала бажання кинутись на начальницю.

– Воно скоро відросте, – заспокоював її Кіран. – Не хвилюйся.

Дівчина не відповіла і рушила за ними.

Тренування на дворі викачало всі сили з її тіла. Ноги і плечі горіли вогнем, щоразу як вона рухалась. Це було нестерпно. І хто вигадав одразу після кількагодинного силового тренування йти на уроки географії та мов? Сафріна тільки і могла, що шкрябати пером на пергаменті, аби хоч щось повторити після занять. Бо на слух інформація просто не сприймалась.

Останнім уроком були магічні заклинання. І проводила його жінка-архіваріус, на ім’я Ґладіс. Вона була високою і тонкою із попелястим волоссям, закрученим у якусь трохи незвичну зачіску, що на диво їй пасувала. Короткі нігтики були пофарбовані у зелений колір. У королівстві рідко користувались магією, що якимось чином змінює колір нігтів, та цей колір, як не дивно пасував жінці. Ще й гарно підходив до овального малахітового перстня, що вона носила на руці. Одразу і не скажеш у якому віці жінка заморозила власну подобу. Більшість магів лишались молодими зовні, не старше двадцяти п’яти-тридцяти років. Та Ґладіс здавалась чи не вдвоє старшою і мала при цьому дуже гарний вигляд.

Пальці відмовлялись тримати перо, щоразу вислизаючи. Сафріна була готова влягтися на стіл і дати хропака, так сильно її тіло і мозок виснажились. Вона не згадала нічого з того уроку, тішило лише те, що вона зараз матиме змогу помитися і поспати.

Уже на виході з аудиторії, Ґладіс покликала Сафріну, запросивши її сісти поруч. Дівчина не мала сил навіть огризнутися, тож покірно всілася на стільчик.

– Ти – та нещасна, що посміла кинути виклик Ґвендолін?

Раптом невідомо звідки у дівчини з’явилась енергія на саркастичну відповідь:

– Чого б і ні? Вона тут велике цабе, певна їй рідко хтось сміє суперечити. Може це її трохи збадьорить.

– Ну, так. А то ж вона геть занудьгувала на своїй роботі!

– А хіба ні?

– Ти знаєш як довго вона очолює Зоряну Варту?

Сафріна похитала головою і скривилась, м’язи шиї скував нестерпний біль.

– Майже шість сотень років.

– Богине… Яке ж воно старе вже.

Ґладіс криво всміхнулась.

– А тобі пальця до рота не клади.

– А нащо мені в роті чужі пальці?

Архіваріус хмикнула.

– Я чимало чула про тебе.

– Ну, нарешті! – саркастично кинула Сафріна. – Визнання!

– Та яке! Я таких жалюгідних дівок не зустрічала давненько, – реготнула Ґладіс. – А я у цій академії вже двісті років працюю.

– В якому це сенсі?

– В прямому, двісті років з ночі в ніч бачу в очі всяких дурників.

– Та я не про це! З якого це переляку я жалюгідна?

– Це ж правда, що в тебе якась хвороблива фантазія ніби ти здатна стати королевою?

– І чого це фантазія?

Ґладіс розреготалась. Її сміх нагадував дзвіночок. Чистий і високий. Архіваріус поглянула на дівчину і її вираз набув спантеличеного вигляду.

– О, та ти серйозно…

Сафріна склала руки на грудях.

– Я варта більшого. Калісс негідна королева.

– А ти, типу гідна? – із сумнівом спитала Ґладіс.

– Ну, звісно!

– Ти ба, прямо дурненька Офелія… – склала руки на столі архіваріус. – Чарівно.

– Не треба мені про ту дурну притчу! – фиркнула Сафріна.

– Ах, то ти вже читала?

– Матісса вручила її мені мало не на оксамитовій подушці!

– У старої завжди було почуття гумору, – всміхнулась Ґладіс. – Прикро, що я не бачила твого обличчя. Це ж певно було ще те видовище!

– Хіба ти маєш так спілкуватись із учнями? – покосилась на неї Сафріна.

– Ну, я ж тобі не гувернантка, – знизала плечима вона. – У пупа діточок цілувати не маю. Тим паче ти й сама виразів не добираєш. А я як щось і дістала за довге життя, так це те, що з селюками краще говорити їх мовою.

– Я не селючка!

– А, точно, – стукнула себе по лобі Ґладіс. – Ти ж тільки жила у селі! Народилась взагалі у «пустці». Дуже екзотично.

Сафріна закотила очі:

– Нащо я тут? Щоб ти самоствердилась?

– Ні. Щоб ти вчилася.

– Скажи мені краще от що: чи є заклинання, щоб мати змогу сприймати інформацію навіть після повного виснаження?

Ґладіс всміхнулась.

– Є така магія, з якою краще не гратися.

– Наче я маю що втрачати, – фиркнула Сафріна.

– Життя – це те, що можна втратити завжди.

Дівчина поглянула на архіваріуса з-під лоба.

– І зроби всім послугу: припини ганьбитись із цим пафосним: «я маю бути королевою!». Тебе вже позаочі Офелією кличуть, – Ґладіс сухо реготнула. – Благаю, не роби все ще гірше.

Сафріна замовкла. Це було боляче. І сердито.

– Тобі б уроки королівської етики не завадили, – уважно зиркнула на неї архіваріус. – Твоя сестра опанувала все напрочуд швидко. Бездоганні манери. Вона наче народилась для цього!

– Годі! – рявкнула Сафріна, відчуваючи, як руки тремтять від гніву.

– О… – очі Ґладіс загорілись, вона іронічно всміхнулась. – Скільки заздрощів! І коли ж до тебе дійде, що ти і твоя сестра це різні люди із відмінними долями?

– А оця спроба вправити мені мозок, вона йде у комплекті до навчання? Чи це персональний підхід? Якщо так, то я б відмовилась, – закотила очі дівчина.

Ґладіс хмикнула.

– Тебе так понесло до чи після того, як ти почула про пророцтво?

Сафріна вирівнялась.

– Тобі про це відомо?

– Ну, я – архіваріус, – знизала плечима вона. – У моїй владі всі можливі магічні знання, любонько.

– Ти розкажеш мені?

– Якщо виконуватимеш всі завдання і приходитимеш сюди щоночі після занять.

– Якщо матиму змогу йти, – скиглила вона, потерши задерев’янілі м’язи.

– А це вже твої проблеми, – відмахнулась від неї архіваріус. – Нічого діставати Ґвендолін.

– Гаразд. Я виконаю те, що ти дала на занятті.

– Та не те, що б ти мала вибір, любонько, – вона всміхнулась. – Втім на персональні уроки завдання теж будуть.

– Та ти знущаєшся?! – пирхнула Сафріна.

– Цить, – вона взяла аркуш і почала щось шкрябати пером. – Це номери секцій, та назви книг, які ти маєш прочитати до наступного нашого заняття. І не просто пробігти очима, Локсаль. Ти маєш відповісти на всі питання.

– Шість книг! – видихнула вона. – До наступної ночі? Та ти смерті моєї хочеш!

– Хіба злегка… – примружилась архіваріус.

– Можна вмерти злегка?

– Тобі – так.

Сафріна пирхнула від того як абсурдно це прозвучало і сховала аркуш до кишені тренувального костюма.

– Нащо ти це робиш?

– Ненавиджу пророцтва, – зітхнула архіваріус. – Вони змушують тебе покірно прийняти те, що написав якийсь дурень.

Сафріна всміхнулась.

– Он як? Особиста драма?

Ґладіс повільно всміхнулась.

– Колись і мене назвали тією, чиїм найліпшим учнем стане найбільше чудовисько в історії Зоряної Варти.

– Не боїшся, що це буду я? – криво всміхнулась Сафріна.

– Та мені начхати, – блиснула рівними зубами архіваріус. – Я – гарний вчитель. Навіть як ти і станеш чудовиськом, це вже точно не буде моєю провиною.

Сафріна розреготалась.

– Що ж…Гаразд. Дякую.

Дівчина підвелася.

– До наступного заняття, і, Локсаль?

– Так?

– Краще виконуй всі завдання сумлінно. Пам’ятай, що як завалиш – втратиш геть усе.

– А як виконаю умови – все отримаю.

Архіваріус не стримала усмішки. Сафріна коротко кивнула і рушила до своїх покоїв. У дверях стояв Кіран, його вигляд неначе вибачався.

– Я тепер спатиму не тут, так? – здогадалась дівчина.

Він всміхнувся.

– Так…Тепер ти спатимеш у казармі.

Сафріна важко зітхнула.

– Гаразд, я тільки візьму кілька речей.

– Начальниця заборонила. У казармах є все необхідне для мінімального комфорту. Все інше вартовим не треба.

«Мінімальний комфорт» чомусь викликав у дівчини асоціації з одним бруском мила на всіх і рушником, що на відчуття нагадує наждачний папір.

До слова казарми у вартових були спільними. І жінки, і чоловіки спали в одній великій кімнаті. У кожного була своя скриня із чистим тренувальним одягом і один рушник, хвала Богині у кожного. Сафріна засмучено згадала, що волосся тепер доведеться терти тим самим рушником, що й тіло. Може й добре, що Ґвендолін обстригла її довгі коси.

З дівчатами свого загону Сафріна не спілкувалась. Вони не були їй цікаві, так само як і хлопці. Вона мріяла якомога скоріше вивчити все необхідне і керувати ними, просто аби побачити обличчя Ґвендолін, що матиме скласти повноваження через високу успішність дівчини. Та поки…Поки вона облила себе крижаною водою з відра, ретельно обтерлась рушником і переодяглась у чистий одяг.

Подушка була твердою, ковдра шорсткою і колола її шкіру, та все ж, дівчина була занадто стомленою, аби скиглити з цього приводу.

Наступна ніч легшою не була. М’язи боліли при кожному русі, а ті навантаження до яких примушувала Ґвендолін, відкликалися тремтінням всього тіла і нудотою, що змушувала гірку слину набиратися в роті. Сафріна відійшла в бік, відчуваючи, як шлунок стискається.

– Що таке, Локсаль? – глузливо спитала начальниця. – Слабенькі ручки підводять?

Дівчина розгнівано зиркнула на Ґвендолін і повернулась до вправи. Стомлені руки тремтіли, ледь підіймаючи тіло. Нудота накочувала з кожним рухом дедалі сильніше. Дівчина проковтнула гірку слину і продовжила підтягування, хоча тіло вже не слухалось. Пальці спітніли, вона потребувала значно більше сил, аби втриматись на висоті. Раптом стало легше. Вона розплющила очі і помітила, між своїми пальцями і залізною перекладиною ледь помітний простір. Сила телекінезу вирвалась із її тіла самостійно і втримала задубілі пальці на місці. Дівчина мовчки висіла там, аж доки невдоволена Ґвендолін не завершила тренування. Тріумфальна усмішка розквітнула на обличчі дівчини. Після занять, вона знову вирушила до Ґладіс. Жінка сиділа за своїм столом, і помітивши дівчину присвиснула.

– Заходь швидше, протяг доконає мій бідний поперек! – шипіла вона, щойно Сафріна увійшла.

– А на вигляд ніби ще не стара пердя… – фиркнула Сафріна.

Ґладіс обдарувала її невдоволеним поглядом.

– Сідай і розповідай, чим ти розсердила Ґвендолін! – вимогливо кинула архіваріус.

– Звідки ти…

– Та кажи бігом!

– Так я ж нічого не зробила! – захищалась Сафріна. – Просто виконала вправу.

– Тю, – фиркнула Ґладіс. – Я сподівалась на щось цікавіше.

– Ти просто місцева пліткарка, знаєш?

Архіваріус пирхнула.

– Тут із розваг лише це й лишилось. У давнину новобранців на всеньку ніч підв’язували догори дриґом у підземеллі. Ото було весело!

– Живодерка…

– І це я живодерка? – Ґладіс пирхнула. – Це – Ґвендолін, а не я. Її ідея. Та недовго грала музика. Тайніра як прознала, заборонила такі заходи, а раз на місяць у випадкову ніч королівська родина відряджає перевірку, щоб бідні новачки не потерпали, – вона закотила очі. – Зануди!

Ґладіс взяла шкіряну флягу і налила у низенькі металеві чаші трохи якогось ароматного напою.

– Скуштуй трохи, – підштовхнувши дівчині чарку, мовила вона.

– Що це таке? – принюхалась Сафріна.

– Лимонний ель.

– П’єш на роботі? – покосилась вона на архіваріуса.

– А як ще витримати тих бевзиків? – закотила очі вона. – То ти вивчила домашнє завдання?

Сафріна оцінила спробу Ґладіс. Серед переліку книг, які дівчина мала прочитати до наступної ночі, була і праця щодо королівського етикету.

– Для чого ти послала мене саме по цю книгу?

– Даруй, а не очевидно? – пирхнула вона, відпивши із чарки.

– Ні.

– Якась ти тупенька, як для злого генія з пророцтва, – розчаровано зітхнула Ґладіс. – Перекажи мені розділ тринадцятий, пункт третій: регламент планування і намірів.

Сафріна зітхнула.

– Королівська особа ніколи не говорить те, що має на душі. Кожне слово може бути сприйнято відмінно від того, що у нього вкладає монарх. Тож важливо: всі наміри, плани які ще не було створено і/або реалізовано, не озвучувати опоненту, аби не зазнати нарікань, насмішок, відповіді.

Ґладіс кивнула.

– Правильно, Локсаль. І які висновки ти з того зробиш?

Дівчина мовчки дивилась на архіваріуса.

– Якщо не хочеш стати Офелією в очах всього королівства – ніколи не кажи іншим про свої плани. Придивляйся, аналізуй, плануй. Але мовчи. Мовчання – золото, розумієш?

– Чого ж тоді ти тоді таке базікало?

– А тут все доволі просто, Локсаль. Мені за базікання платять, а тебе каратимуть. Ясно тобі? Я перемогла! А тепер, розділ п’ятнадцятий. Хутко!

Дівчина заходилась відповідати на питання. Щоразу ніч завершувалася однаково: вона обливалась крижаною водою, від якої боліло все тіло, перевдягалась, лягала спати. По пробудженню знову тяжке тренування, що вивертало шлунок, заняття, опісля – Ґладіс зі своїми каверзними питаннями. Та, як не дивно, саме уроки архіваріуса найкраще засвоювались Сафріною. Вона не знала, це пов’язано з дивною манерою викладу матеріалу, чи, власне із всеохопністю предмета. Також, Сафріна помітила, що незначні впливи телекінезу Ґвендолін не помічала. А це значить, що дівчині вдасться часом хитрувати, щоб досягти своєї мети.

Вчергове, прийшовши до архіваріуса, дівчина переповіла все, що вивчила і, отримавши схвальний кивок, чекала наступних настанов.

– Ти шукала пророцтво? – обережно поцікавилась дівчина.

– Більше того: я його для тебе переписала, – Ґладіс кинула на стіл шматок пергаменту. – Шануй мене, допоки жива.

– Як ти це зробила? – схопивши аркуш в руки, спитала дівчина.

– Тайніра була уважніша до важливих документів ніж твоя сестра. Переписала, доки вона відходила на прогулянку зі своїм любим чоловіком.

Сафріна перечитала текст кілька разів, тоді підняла очі на Ґладіс і нахмурилась.

– Тобто…Антарес – це я.

– Неймовірна здогадка! – саркастично мовила Ґладіс. – Ти мене тішиш. Продовжуй.

Сафріна закотила очі.

– Калісс – це Альтаїр.

Ґладіс повільно кивнула.

– І вона…

– Помре? – підказала архіваріус. – Так. І судячи з пророцтва у бою з тобою.

Сафріна нахмурилась. Вбивство сестри у її плани не входило.

– А хто така Адара?

– А в цьому і полягає основна загадка.

Сафріна відкинулась на спинку стільчика.

– І який сенс у цьому пророцтві, якщо тут нічого не зрозуміло?

Ґладіс всміхнулась.

– А сенс пророцтв загалом напустити туману, налякати до всирачки і назвати це «божественним попередженням». Без жодної конкретики. Кажу ж: їх складають якісь дурні.

Сафріна всміхнулась.

– Гаразд. А як щодо нащадка Богині? Є щось?

Ґладіс хитнула головою.

– Все, що мені вдалося знайти, так це те, що Богиня може зійти на землю тричі, подарувавши гідному частку своїх сил.

– Для чого їй робити такий щедрий дарунок?

– А хто ж його знає? Не здивуюсь, якщо дар передачі сил і є тим самим спадкуванням.

– Це якось… – почала Сафріна.

– Тупо? – підказала архіваріус.

– Еге ж.

– Так… – зітхнула Ґладіс, підсунувшись ближче. – Ну, що, ти пробувала варити зілля?

Сафріна виклала на стіл три пляшечки із настоями різних кольорів. Ґладіс схопила пляшечку із синьою рідиною.

– Надто яскараве…

– Що, не спрацює? – спитала дівчина.

– Ну, якщо хочеш ригати веселкою… – знизала плечима Ґладіс.

Сафріна роздратовано зітхнула.

– Я змішувала все згідно з пропорціями.

– Не забула третину кореня мірри?

– І як я маю вимірювати третину?! – роздратовано спитала дівчина.

– Кинула половину? – примружилась Ґладіс.

– Так, – здалася Сафріна.

– Так і знала, – задоволено хмикнула архіваріус і штовхнула пляшечку дівчині. – Вилий це, якщо не хочеш когось отруїти.

– Це отрута?

– Ну, додала б третину – змогла б вилікувати інфекцію. Натомість ти зробила засіб занадто концентрованим. Тож він матиме протилежний ефект.

– Чарівно, – зітхнула Сафріна.

Вони помовчали, дівчина все думала про спадкоємців. Було б непогано знати де саме зійде Богиня. Може навіть поговорити із нею особисто.

– Не подобається мені вираз твоєї мармизи, Локсаль… – примружилась Ґладіс, що уважно спостерігала за дівчиною.

Сафріна закотила очі.

– Щось ти замислила… – продовжувала архіваріус. – Обережніше, ще трохи і я почну вірити, що ти здатна думати.

– Чи є якісь передумови сходження Богині на землю? Може якісь знаки…Коливання у магії?

– Згадок про це немає, – стиснула губи Ґладіс. – Та коливання будуть, коли вже все створене у світі її руками.

– Де можуть бути такі згадки?

– У архівах зоряних ельфів. Ті чудики знали про все, – Ґладіс схопила шмат пергаменту і прийнялась писати на них чергові номери секцій і полиць. – Секція 5-О присвячена працям зоряних ельфів. Там багато всякої всячини. Та тебе мають цікавити лінгвістичні праці і «Книга майбуття».

Сафріна взяла аркуш в руки, зітхаючи. Черговий забіг у бібліотеку. Секцію дівчина знайшла доволі швидко, а от «Книги майбуття» на місці не було.

– Щось загубила? – почувся голос Матісси.

– Ах, ти досі тут?

– А ти досі не принцеса?

– Я у процесі.

– Ну, звісно, – зітхнула жриця. – Що шукаєш?

– «Книгу майбуття».

– Ця збірка наразі у користуванні Її Величності.

– Нащо Калісс ця книга?

– Я думаю з тієї ж причини, що й тобі, – кивнула Матісса. – Гарної ночі.

Сафріна лишилась стояти на місці, не розуміючи, нащо в біса Калісс ця книга, якщо вона навіть не знає ельфійської!

Перший рік навчання завершувався іспитами. І попри сподівання Ґвендолін, Сафріна склала їх на відмінно. Задоволена, вона пішла до Ґладіс, аби відзначити цю чудову подію.

Як не дивно, архіваріуса у аудиторії не було. Дівчина неквапом сіла, щоб зачекати на її появу. Вона незчулася, як задрімала. Це було так неочікувано, що Сафріна аж підскочила. Ґладіс дивилась на неї поверх книги яку тримала розгорнутою.

– Ну, нарешті. Я вже думала захропеш на всю кімнату.

– Вибач… – розгубилась вона. – Сама не знаю, як так вийшло.

– Отож, тобі вдалося скласти іспити. Не очікувала.

– Не очікувала? Серйозно?

Тонкі губи архіваріуса здригнулись в усмішці.

– Розкажи мені про вираз обличчя Ґвендолін, коли ти пройшла.

Сарфіна реготнула.

– Я думала вона вибухне від гніву.

Ґладіс задоволено кивнула.

– Чудово. Мене влаштовує.

– А що у вас із начальницею?

– А що у нас? – раптом спитала вона. – Нічого в нас нема. Просто я її не люблю, от і все.

– Щось ти недоговорюєш…

– Скажу тобі що! Ти страшенно неуважна, Локсаль.

– Чого це?

– Що я тримаю в руках?

– Благаю, не кажи, що скарб.

Ґладіс реготнула, поклавши книгу перед Сафріною.

– Знаю, твої мізерні мізки не здатні прочитати ельфійську, та це та сама «Книга майбутття».

Очі Сафріни загорілись.

– Де ти її взяла?! – простягнувши руку до книги, мовила дівчина.

– Де її взяти мала ти! – ляснувши Сафріну по пальцях, відповіла архіваріус.

– То ж її там не було! – потерши руку відповіла дівчина.

– І не дивно. Її читала Калісс, я підозрюю за настановою Матісси. Тож вона наклала чари на книгу. Ти не можеш торкнутися її так, щоб вони не довідались.

– І що тепер робити?

– Добре, що ніхто не знає про твої додаткові заняття, любонько.

– Ти мені читатимеш?

– Alha a calieme tulaan diries*?

– Що?

Ґладіс розреготалась.

– Сама ж просила читати.

Сафріна закотила очі.

– Ці твої жартики… То, що ти там знайшла?

– Ну…Нічого про передумови появи Богині, якщо ти про це.

– А про спадкоємця?

– Тільки те, що його сила не матиме аналогів у всій Зоряній Варті. Його магія буде складною, я б навіть сказала унікальною. Тож і вчитись йому не буде з чого. Тож у кращому випадку, він сам себе знищить.

– А у гіршому?

– А що ж не ясно? Доведе до занепаду всю Зоряну Варту.

Дівчина обмірковувала почуте. Звісно, щоб схилити спадкоємця на свій бік, його спершу треба знайти. Та значно простіше було б… Вона поглянула на Ґладіс.

– Починається… – протягла архіваріус, помітивши цей погляд.

– Чи можливо забрати у них магію? Така практика є? Ну, це заклинання…Сильніший маг здатен…

– Практика є, – перебила її архіваріус. – Та ти і приблизно не маєш такої ж сили, як спадкоємець.

Почуте Сафріні не сподобалось.

– І що робити? Без нього джерело не захистити.

– Ну, дар сильнішого мага отримати можна. Та лише якщо він добровільно віддасть його тобі.

– Що? Як це?

Ґладіс опустила очі в книгу і зачитала:

– «І враз омана заполонить королівство і не знатиме воно спокою, допоки не зійде на світ спадкоємець Богині боротися з ним не на життя, а на смерть. І дарує Богиня йому потрійну силу, що міць свою черпатиме із нескінченної магії Її. І навчить його Богиня долати смерть, біль і темряву. І тільки єдиним спадкоємець зможе здолати оману. Тільки єдиним зможе він дарувати життя. А як ноша стане непосильною, єдиним зможе він передати силу тому, кого любить, до кого байдужий і кого ненавидить водночас. Та схилить свою голову перед ним і Богинею. І омана продовжить отруювати королівство, поширюючись на все довкола, доки сонце не почорніє. Коли ж спадкоємець вистоїть – омана розсіється, а світ заживе у істині, радості і вдячності Богині.»

– І як це розуміти?

– Омана – це ти, ми вже це наче визначили. Ти у цій історії брехунець, Локсаль. Ще й який!

Дівчина вкотре пустила очі під лоба.

– Спадкоємець, що матиме потрійну силу в принципі ясно. Його завдання намняти тобі вуха у бою.

– Гаразд. І що таке тоді та смерть, біль і темрява? Типу, він буде невмирущим, невразливим і…

– І сяятиме як світлячок, – саркастично кинула архіваріус. – Так, думаю саме це і мали на увазі ельфи. Зберися, Локсаль!

– І тільки… – пригадувала дівчина, – тільки єдиним він може здолати оману?

– Так. Тобто він має жити метою вколошкати тебе.

– Значить я маю змінити цю мету.

Ґладіс поглянула на дівчину.

– Ти хочеш переманити спадкоємця на свій бік?

– А які ще варіанти я маю? Якщо він ще не народився, я чекатиму.

Архіваріус хитала головою.

– Така сила приходить як відповідь на загрозу.

– Але ж Аларик…

– Тільки обмірковує можливість захопити джерело. Та поки він не має її – спадкоємець не з’явиться аби спинити його.

Сафріна важко зітхнула.

– І скільки цього чекати?

– Та хто ж його знає!

– Чекай, як дар стане непосильним, він може його передати?

– Може.

– Але він поки навіть не явився на світ?

– Так.

– То як я в біса можу отримати цей дар, якщо спадкоємця і не видно навіть? Маячня якась, а не пророцтво!

– Агов! – махнула книгою архіваріус. – Святе письмо ельфів! Не гріши, бо як переставишся змусять тебе їсти власні вуха.

– Не смішно. Продовжуй, треба з’ясувати що до чого.

Ґладіс зітхнула, пробігшись очима по реченню.

– О…

– Що?

– Здається зрозуміла. Це короткий опис ритуалу.

– Ритуалу?

– Так…дар можна передати лише тому, кого щиро любиш, до кого ставишся нейтрально і кого ненавидиш у глибині душі.

– Як одна людина може відчувати це все?

Ґладіс раптом змінилась в обличчі.

– Що таке?

– Що як ми від початку трактували пророцтво неправильно?

– Тобто?

– Подумай сама. Богиня яка?

– Могутня…

– Троїста, дурепо! За пророцтвом вона зійде на землю тричі, щоб передати частку сили.

– І що?

Ґладіс зітхнула.

– З чого ми взагалі взяли, що вона тричі передасть силу одному і тому ж?

– То спадкоємців…

– Троє.

– Щось таке і Каллум плів. Ну…Про те, що їх може бути декілька. То один з них має мене любити, іншому має бути байдуже, а третій вважатиме мене ворогом? І як другий і третій може добровільно віддати мені свою силу?

– З цим тобі і треба розібратись. Якщо вже ти надумала стати рятівницею королівства.

– Трясця… І все це не станеться, доки Аларик не нападе? Як я встигну забрати силу, якщо вони ще тільки народяться?

Ґладіс зітхнула, потерши скроні.

– Від твоїх запитань у мене голова розболілась. Твій голос нестерпний.

– Чудесно, тоді я читатиму тобі перед сном казочки!

– Як добре, що я більше не сплю.

– Справді? Як?

Архіваріус перебила дівчину, піднявши голову:

– Зробимо ось як: я маю повернути книгу до наступної ночі. Я перечитаю її і як щось знайду, покличу тебе, гаразд?

– Дякую, Ґладіс.

Він питань у голові дівчини і в самої почалась мігрень. Вона відчайдушно терла скроні, у спробі заснути. Та навіть крізь сон вона обмірковувала все почуте. Видива були непевні, нагадували страхітливі тіні, що наповзають на королівство. У якусь мить Сафріна і сама стала тією тінню. Вона попливла над півмісячною річкою і побачила власне обличчя у прозорій воді. Місяць став чорним, монумент Богині затремтів і сліпучий спалах кометою пронісся вперед, розсипаючись полярним сяйвом. То було гарно, та Сафріну побачене не на жарт лякало. Вона полетіла на зустріч сяйву і відчула як паніка хапає її за горло, вибиваючи повітря з легень.

Різко скочивши, дівчина задихнулась, тоді хутко підвелася і вдягнулась, взявши чоботи у руку, вона побігла до кабінету Ґладіс. Там досі сяяли магічні кулі.

– Тебе, що з казарми випхали? – хмикнула вона, не підводячи очей з книги.

– Даруй. Ти не спиш?

– Я взагалі не сплю. Вже років двісті.

– Як це?

Архіваріус поклала перо на стіл і склала руки.

– Чого ти тут?

– Мені наснився сон…

– Ой, вибач. Якщо ти прийшла розповісти про це, то вертайся в ліжко.

– Сон був дивним… – всівшись на стілець, почала вона.

– І вона все ж почала розповідати… – зітхнула Ґладіс.

– Наповзали тіні, просто непроглядна пітьма…І та пітьма… – вона підвела очі. – То була я.

Архіваріус раптом зацікавилась.

– А тоді…Місяць почорнів…І комета..

– Стій. Чорний місяць?

– Я не знала, що такий буває.

– Востаннє про нього згадували тисячі років тому, – гортала сторінки Ґладіс. – Словом, це наче як відкриття магічного порталу. Таким чином Богиня сходить на землю.

– То я бачила…

– Момент сходження Богині? Схоже на те.

– Але…Чому я була тінню?

Архіваріус знизала плечима.

– Гаразд…То сходження Богині якось можна передбачити?

– Ні. Все, що є це чорний місяць. А, і ще на мить гасне Сіріус. Всього на мить.

– І як це може мені допомогти? Має бути щось ще…

– Можна спробувати відслідкувати… – гортала сторінки Ґладіс.

– Що саме?

– Богиня має невичерпну силу. Така лишає магічний слід. Потрібно знайти спосіб відслідкувати його.

– І як?

– Потрібне зілля і артефакт, пов’язаний з Богинею.

– І що крім монумента може підійти?

– Та мабуть, нічого. Тож пензлюй у храм і сколупни трохи напилення.

– І це все?

– Ні, – вона полізла до шухляди і поставила на стіл порожню колбу. – Складеш крихти сюди.

– Та я не про це! Як я проникну у храм і зроблю все це непоміченою?

– Я тобі давала домашку?

– Так.

– Ти її виконала?

– Я пішла від тебе три години тому!

– Не мої проблеми. Відкриєш книгу заклинань, я тобі приліпила туди шмат пергаменту із чарами які не викладають у академії.

– І що мені з цим робити?

– І як таке дурко може бути злодієм у пророцтві? – зітхнула Ґладіс. – План простий, Локсаль: йдеш і вчиш заклинання. Тоді йдеш у храм і колупаєш монумент Богині насилаючи на себе і на мене її праведний гнів за псування королівського майна. Тоді вертаєшся до мене, де я чекатиму тебе із зіллям, головним болем і шаленим бажанням напитися. Все ясно?

Сафріна похмуро глянула на архіваріуса і, взявши пляшку, залишила кабінет. Сну вже як і не бувало. Заклинань на аркуші було всього чотири: безшумність, непомітність, бадьорість, що допоможе їй забути про сон на кілька ночей, а також заклинання пам’яті, що допоможе стерти короткочасні спогади невідчутно для власника. Такі чари були дуже слушними і Сафріна відчула шалене бажання їх вивчити, тож почала негайно.

Вона б радо витратила ще кілька годин на вивчення, та місяць плавно наближався до своєї позиції у зеніті, тож геть скоро всі вартові прокинуться. Вона накинула на себе чари невидимості і безшумності і рушила до храму. Двоє вартових стояли на чатах, адже у храм о такій годині можна було прийти виключно із дозволу Її Величності. Сафріна не мала багато часу, тож пригадала заклинання сну, найперше, чому навчилася у Ґладіс. Такі чари дозволяли одним рухом звалити кого завгодно у глибокий сон.

Коли вартові попадали, впустивши свої списи, дівчина відчинила двері і забігла всередину. Храм зараз, коли тут нікого не було здавався таємничим і незвіданим. Мовчазна Троїста Богиня блищала у сяйві місяця, неначе стежачи за кожним рухом дівчини.

– Пробач мені, Богине, – шепотіла вона, а тоді дістала кинджал і, підійшовши до Старої, чия мантія була витесана із чистого срібла, почала дряпати метал. Звук був огидним, від нього всю спину дівчини вкривали сироти. Спершу пляшечка не наповнювалась, дівчина дряпала срібло вістрям кинджалу аж доки маленька мілка стружка не почала опускатися на дно колби.

– Трясця…Вона ж не сказала скільки треба…Вся чи половина?

За певний час рука, що монотонно дерла монумент почала страшенно боліти. Дівчина зазирнула у колбу, наповнену десь на третину.

– Ой, та згодиться! – заспокоїла себе вона і побігла до Ґладіс.

Архіваріус саме стояла біля казанка, у якому помішувалось блакитне вариво.

– Добула?

Сафріна кивнула, простягнувши пляшечку їй.

– Тю, оце й усе? Наче вкрала.

– Ну, то я і вкрала, – нагадала дівчина.

Ґладіс кинула на неї невдоволений погляд.

– Щастить тобі, Локсаль, що нам цього має вистачити, – вона висипала стружку у зілля і з казанка виступила срібляста пара. – О, так…Діло буде!

– І що тепер?

– Хай вистигне. Прийдеш після занять.

– Дякую, Ґладіс.

* (пер. із зоряної ельфійської): Певна, що мізків вистачить зрозуміти?