Раді Вас бачити!

Після прощання з Калісс минуло кілька місяців. Які Сафріна провела, досліджуючи закляття сердець. Накладення таких чар шкодило перш за все тому, хто їх робив. Тож Сафріна мала пожертвувати чимось важливим в майбутньому. Це могло бути що завгодно: здоров’я, сили чи навіть безсмертя. Яку плату візьме магія можна було лише здогадуватись.

Накладення закляття сталося аж через місяць. Палац прокинувся від відчайдушного крику двох малих дітей, що прокинулись від нестерпного болю в грудях. Служниця скочила до маленької Аденни, підхопивши її на руки.

Сафріна ж, своєю чергою, досить довго не ризикувала наближатись до ліжечка Джейда. Її лякало, що він може подивитись на неї своїм небезпечним поглядом.

Скоро хлопчик сам заспокоївся і тепер, важко дихаючи засинав. Сафріна зазирнула у ліжечко і замилувалась дитям. Чорне волосся вкривало його блідого лоба, а довгі пухнасті вії майже торкалися верхньої частини щік. Всі нащадки Богині були дуже гарними. Кожен по-своєму. І хоч, душа Сафріни вперто лежала саме до Сейджа, вона відчувала відповідальність за них усіх. Тепер їй знадобиться чимало часу і сил, аби дослідити рівень їх магії і навчити їх користуватися нею, доки вони не стануть готові передати її.

Закляття пам’яті, над яким працювала Сафріна потребувало уважності. Вона неодноразово тестувала його на випадкових слугах, яких зустрічала у палаці. Та коли один з них начисто забув про те, ким він є, дівчина усвідомила, що знову помилилась. Вона переписувала і видозмінювала його безліч разів і от: нарешті все спрацювало.

Найліпшим способом розширити спектр дії закляття було скористатись грозовими хмарами. Та у королівстві уже довгий час не змінювалась погода. Хоч розвиток Верховного Клану, що правив Ґотліном і вплинув на зміну пір року і погоду, одним із важливих обов’язків чинних королів Зоряної Варти було підтримання чистоти неба. Тож Дейлан та Калісс, так само як у минулому і Тайніра мали своїми силами утримувати статичність навколишнього простору. Це було необхідно, щоб завжди бути готовими до нападу сусіда. Адже хмари чи дощ можуть сповільнити своєчасність реагування на небезпеку.

Тож єдиним доступним варіантом був водогін, через який отримували питну воду всі жителі королівства. Наславши закляття, Сафріна лягла спати і стала очікувати нового життя, що чекало на неї по пробудженню.

Джейд заплакав, Сафріна підвелася, кліпнувши. Вона смикнула за мотузок і три служниці спинились у її кімнаті, вклонившись. Доки одна годувала дитину, дві інші допомогли Сафріні одягнутися. Дівчина ще недостатньо прокинулась, доки їй чесали коси і вкладали у зачіску, втім, коли на голову лягла розкішна корона, вона вмить збадьорилась і вирівняла спину.

– Залиште мене, – мовила вона, не зводячи очей із власного відображення.

Служниці вклонились і залишили покої Сафріни. Дівчина зітхнула, торкнувшись пальцями прохолодних камінців, якими було всіяно коштовність на її голові.

– Вийшло… – не вірила вона. – В мене все вийшло!

Сльози щастя набрались в очах і вона, закрила руками рота, ніби шокована тим, що експеримент вдався.

Всі у палаці кланялись, коли бачили її. Звертались не інакше, як Ваша Високість. І це невимовно тішило дівчину. Матісса, звузила очі, коли побачила Сафріну, та нічого не сказала, лише вклонилась і рушила в інший бік. Задоволена усмішка розквітнула на губах королеви.

Згідно з її планом, всі у королівстві мали забути про Калісс, ніби її й не існувало. Всі спогади, що вони мали про померлу сестру Сафріни, були тепер пов’язані із нею. А це значить, що і Дейлан вважатиме її своєю дружиною. Звісно, королева передбачила той момент, що хтось міг би мати захищену пам’ять. Тож такі люди відбулися лише неможливістю донести правду до кого-небудь. Тож навіть якщо Матісса і знає, хто Сафріна насправді така, їй ніколи не вдасться комусь розповісти про це. Окремих чар вшанувала вона і цілителя Деймона. Їй була потрібна своя людина серед магів такого ґатунку, тож у його пам’яті Сафріна, а не Тайніра була йому хорошим другом.

Дейлан увійшов до тронної зали і покосився на Сафріну.

– Що ти тут робиш?

Вона нахмурилась.

– Не розумію, любий?

– Любий? – він пирхнув. – Може, поясниш мені чого весь палац думає, що ти моя дружина?

Дейлан підійшов ближче.

– І чого ти нап’яла її сукню і корону? – обурився він. – Хто дозволив тобі торкатись її речей?

Це вкололо Сафріну, та здаватися вона не збиралась.

– Ну, вони їй більше не знадобляться, чи не так?

Дейлан з огидою дивився на неї.

– Як таке чудовисько може бути сестрою такої, як вона?

– Мабуть, шкодуєш, що з нас двох вона у могилі?

– Ти ще питаєш? – розгнівано спитав він. – Я ніколи нікому зла не бажав, та коли бачу тебе…Не розумію для чого тебе взагалі було послано на цю землю. З твоєї появи все довкола руйнується…Встань із трону, Сафріно. Він тобі ніколи не належав. На ньому сидітиме моя дочка. І лише вона. А ти віднині – ніхто у цьому палаці.

– Якби ж ти мав бодай якусь владу тут, Дейлане, – знуджено протягнула вона.

– Що?

Сафріна махнула рукою і король втратив свідомість. Вона підняла його телекінезом і стала думати, що робити далі. Звісно ж нічого путнього в голову не йшло і вона вирушила до Ґладіс. Аріхваріус кинула на неї невдоволений погляд. Вона і не була здивована, що Ґладіс все пам’ятала.

– Миле брязкальце на макітрі, – кинула вона не зводячи очей зі сторінки яку читала. – Клепки тобі не додає, якщо що.

– Правда ж мені пасує?

– Ага. Пристало, як свині наритники, – пирхнула вона.

Сафріна зітхнула.

– Не знаю, що робити із Дейланом.

Ґладіс у відповідь зловтішно всміхнулась.

– Чого це ти така радісна? – примружилась королева.

– Бо ти дуреписько, Сафріно.

– Я все зробила правильно! – обурилась вона.

– Ні, не все. Знаєш, в чому твоя проблема? Ти так розчарована власною половиною, що недооцінюєш всіх, хто має цей зв’язок. Чари, що маніпулюють пам’яттю ніколи не будуть сильнішими за зв’язок істинної пари. Якби ти не намагалась грати у королеву, Дейлан ніколи не забуде… – Ґладіс неначе втратила голос. Вона не могла промовити ім’я Калісс.

– Може, напишеш? – насмішкувато спитала вона.

Архіваріус схопила перо, та воно вислизало з пальців щоразу, як вона намагалась вивести першу букву.

Сафріна задоволено всміхнулась.

– Ну й нехай. Мені все одно чоловік ні до чого.

– І що ти робитимеш? Порішиш його як Тайніру?

– Про що це ти? – спитала вона, відчувши холодок по спині.

– Не знаю, що тоді сталося. Та я чітко пам’ятаю, що готувала зілля. І як сказав мені Дейлан, саме ти передала його Тайнірі, – вона впилася у неї темними очима. – Я знаю, що я варю, Сафріно. Воно мало спрацювати.

– Що ж… – зітхнула дівчина. – Ну, можливо не того разу.

Сафріна підвелась.

– Пробач. Маю йти і керувати країною.

– Нехай помилує нас Богиня, – пробурмотіла Ґладіс.

Королева змовчала, та відчутний холод у спілкуванні із подругою був неприємним. Хотілось аби все було як раніше. Коли архіваріус жартувала, коли вони говорили, ділились особистим за чаркою елю. Та чим більше часу минало, тим ясніше ставало, що це неможливо. Повернувшись до тронної зали, Сафріна пригадала, що перемістила короля до його покоїв, де він проспить ще принаймні годину.

– Ваша Високосте, – вклонився вартовий. – Король-регент прийшов навідати Його Величність.

– Каллум тут?

Сафріна б радо і сама пішла сказати кілька ласкавих слів тому, через кого вона не може зіграти наввипередження і вдарити по королівству недруга. Його дії були жахливими. Він скористався її довірою і зробив те, що вигідне йому. Та на жаль, через ті ж чари, сама вона не здатна завдати шкоди Каллуму. Вона повернулась до вартового.

– Поклич-но містера Келджа.

– Слухаю, Ваша Високосте. А що робити із королем-регентом?

Сафріна всміхнулась.

– Затримай його і зроби це так, щоб ніхто не дізнався.

Вартовий розгублено кивнув і розвернувся.

– Я маю зробити, що?! – обурився Келдж за кілька хвилин, коли Сафріна озвучила йому свій наказ.

– А я маю тобі нагадувати, чому ти маєш виконувати все, що я доручатиму тобі?

Келдж похитав головою.

– Що завадить мені вбити тебе прямо зараз?

– Думаю той незручний факт, що і душа твоєї дружини, і твій малий син у мене, – вона знизала плечима. – Якщо це тебе не мотивує…Вперед. Та щойно моя кров проллється – вартові закують тебе і стратять, не встигне ще положення зірок змінитися. І не бачити тобі більше ні Клодет, ні Джейда.

Келдж мовчки вийшов із тронної зали. Його руки стислись у кулаки, а сам він почувався не краще за мертвого. Біль від втрати родини, любого сина та його істинної пари, що застрягла зараз між життям і смертю, змусили чоловіка минулої ночі позбавити себе страждань і накласти чари, що пригнічують емоції. У грудях була порожнеча, та він принаймні більше не прокидався щоночі із криками і шаленим болем у серці. Він кивнув королю, що біг до тронної зали із обличчям перекошеним від гніву.

– Варто! – гаркнув він, тицьнувши пальцем на Сафріну, що сиділа на троні із впевненістю самої Богині. – Схопити її!

Вартові, що вбігли до зали невпевнено покосились на Сафріну.

– Чого стоїте?! – обурився Дейлан.

– Але…Пане, вона – Ваша дружина.

– Моя дружина… – Дейлан ніби втратив голос, не маючи сил промовити таке любе серцю ім’я, він підвів розгніваний погляд на Сафріну. – Що ти зробила?!

Сафріна хитала головою, спустившись до нього.

– Думаю, ти занадто стомлений, Дейлане, – вона дбайливо погладила його по щоці, від чого той здригнувся. – До тебе прийшов Каллум. Сходи до нього, може компанія найліпшого друга тебе порадує?

Король розгублено подивився на неї, тоді на вартових, а потім мовчки залишив залу, не розуміючи, що взагалі сталося. Він вийшов надвір, відчуваючи, як у скронях калатає від хвилювання. Весь цей час він відчував небезпеку від Сафріни, та довірився коханій, яка запевняла його, що сестра не становить загрози. Якби він прислухався до чуття…Якби послухав матір і вмовив таки Калісс викинути близнючку геть з палацу, коли мав можливість…Можливо мати і дружина досі були б живі і няньчили маленьку Аденну.

Він не міг відпустити її з рук. Маленьке диво, дитинка, що втратила матір і так і не зможе пізнати її. Дейлан прагнув компенсувати відсутність Калісс всіма можливими силами. Він був готовий зробити Ґвендолін своєю заступницею у контролі безпеки королівства. Щоб більше ніколи не залишати дочку і стати їй опорою, підтримкою і люблячим батьком, що завжди буде на її боці і не підпустить злу тітку до неї ні на крок. Такою була його мета. Таким була його остання обіцянка коханій. І він збирався дотримати слова.

Каллум кивнув йому.

– Привіт. Мені дуже шкода, Дейлане. Якщо я можу чимось допомогти…

Король підняв на друга очі.

– Я чув, що сталось із… – закляк Каллум.

– На тебе ті кляті чари теж подіяли? – бурмотів Дейлан.

Каллум кивнув, дозволивши другу обійняти себе і поплескати по спині.

– Що це взагалі таке? – спитав він у Дейлана.

– Клята Сафріна. Казав я тобі, вона щось задумала. Шкодую, що не спинив її, коли мав можливість.

– Ти відчував?

– Так…Та не прислухався до чуття. І поплатився.

– Я думав твоя…Половина померла після складних пологів.

– Я не можу довести її провини, ні у тому, що втратив матір, ні у тому, що втратив кохану. Та я знаю…Вона якось причетна. Просто знаю це, розумієш?

Очі Каллума на мить загорілись, він опустив погляд:

– Мені справді дуже шкода.

– Є новини про Аларика? – змінив тему Дейлан.

– На жаль, невтішні.

– Як це?

– Він будує план…Яким чином він збирається обійти мої чари я ще не знаю. Та війна близько.

Король потер очі, відчуваючи гнів і скорботу, пальці його тремтіли.

– Ти обіцяв мені! – крикнув Дейлан. – Обіцяв, що жоден зоряний більше не знатиме війни!

– Я обіцяв, що спробую, – підняв руки Каллум. – Та зазнав невдачі. Мені шкода.

– Все гаразд… – зітхнув Дейлан. – Ти в цьому не винен. Знайдемо інший спосіб, – обнадійливо всміхнувся він, розвертаючись.

– Є лише один спосіб убезпечити свій дім від нової війни, – здушено відповів він.

– Який? – не повертаючись спитав Дейлан.

– Вбити того, хто становить загрозу, – діставши кинджал із-за пазухи, хлопець блискавично кинувся на короля, встромивши ножа між лопатками. Спина Дейлана вигнулась, він важко захрипів.

– Каллуме… – кликав він, хапаючись за його сорочку.

– Пробач, друже. Так буде краще, – на цих словах Каллум перенісся за допомогою магії.

Король важко впав на землю.

– Дейлане! – кричала Сафріна. Вона бігла до нього, впавши біля нього на коліна.

Вартовий прибіг на її крики, заклякнувши на місці.

– Чого ти стоїш?! – рявкнула вона йому. – Клич цілителів!

Келдж перенісся до своєї кімнати і змінив подобу. Від пережитого він не втримався на ногах і впав на підлогу. Стало гидко від того, що він тільки-но скоїв. Він – вбивця. Тепер остаточно. Та на цьому завдання новоспеченої королеви не завершувалось. Йому треба було переміститись до Міста Сонця і стежити там за Алариком. Часу пізнати манеру розмови Каллума було небагато, та цього досить, аби уникати принца. Хвала Богині, що вони із дядьком не були близькими. Сафріна підготувала йому цілий набір настоянок, що мали б захистити його шкіру від опіків, адже організм зоряного і сонячного по-різному сприймав сонячне світло.

Відтепер всі у королівстві сприймали Сейджа, Джейда та Аденну за дітей Сафріни. І вона дбала про них, як про власних дітей. А коли у Сейджа, десь у років п’ять почав знову проявлятися дар, королева взялась за тренування. Пізніше та ж сама доля спіткала і Джейда з Аденною. Розвиток такого дару був складним, адже жодних методик для цього не існувало. Вони були занадто унікальними. Тож Сафріна формально вчилась разом із ними.

А тоді вони привели у палац Льєна…Щойно вона побачила хлопця, одразу ж впізнала його за очима. Він був викапаний Каллум. Геть крихітка. Сам у «пустці». Звісно, таємниче зникнення Каллума, яке інсценував Келдж, мало спровокувати раду Міста Сонця обрати іншого тимчасового короля. Адже міжусобиці там були суворо заборонені і причетність Аларика мала б закрити йому шлях до трону. Та це, на велике розчарування Сафріни, спрацювало з точністю навпаки. І тепер Аларик посідав омріяне місце. Та все ще не мав можливості здійснити напад через чари Каллума.

Вона тримала його у спеціально створеній клітці, у королівській секції. Як не намагалась вона домогтися від хлопця способів зняти заборону про напад, той лишався при одній думці: його магія накладає нерозривну угоду. Ніщо у світі не здатне цього змінити. Певний час Сафріна почувалась пригнічено через це. Її непокоїло завзяття Аларика, що раз на кілька ночей викрадав людей її королівства. Це були звичайні люди. Жителі сіл, що були близько до «пустки». Якимось чином його люди могли пройти магічний захист. І це становило загрозу. Вона не могла атакувати першою. Не міг і Аларик. Та все ж, він не втомлювався підкреслювати яка вона безпомічна перед ним. Адже її люди не зможуть ступити на його землю, без сильних чар, що мають швидкоплинну дію. Келджу ледь вистачило того зілля, що вона дала йому на виконання завдання. Готувались вони із дуже рідкісних компонентів. Вона вірила, що здобувши силу Богині – зможе самотужки розбити ворога. Та до цього ще надто багато роботи. Доки сила дітей їм не підконтрольна, вони не зможуть передати свій дар їй.

Тепер, вона дивилася на Льєна і думала, що Богиня таки допомагає їй. Адже формально Каллум лишався королем Міста Сонця. Аларик зійшов на трон попри закони своєї ж країни. Тож спадкоємець Каллума має більше шансів стати новим правителем, ніж Аларик. Вони замкнули хлопця у камері і скували зачаклованими ланцюгами, що блокували його магію.

– Привіт, Льєне, – мовила Сафріна, коли навідала його вперше.

– Де я? – тремтів він.

– У місці, що стане твоїм домом впродовж наступних років.

– Що вам треба від мене? Я нічого не знаю. Я ніякий не шпигун!

– О, я знаю, – всміхнулась вона. Але ти дитя мого ворога і можеш стати в пригоді.

Келдж навідував його щоночі. Тренував його, готував до майбутнього бою. Навчав всього, що встиг дізнатись про Місто Сонця. Зокрема і їх законам. Чоловік не бажав зізнаватись собі в цьому, та він проникся хлопцем і навіть відчував хвилювання щодо його майбутньої участі у плані королеви.